Агрегатні стани книжки 5, або Як продати туман.

В попередніх серіях вже пролунали думки скептиків про те, що торгувати електронами через інтернети можуть дозволити собі лише визнані автори, на кшталт За...
 
Агрегатні стани книжки 5, або Як продати туман
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Король жахів Стівен Кінг за роботою
Google Images
Король жахів Стівен Кінг за роботою
Агрегатні стани книжки 5, або Як продати туман

В попередніх серіях вже пролунали думки скептиків про те, що торгувати електронами через інтернети можуть дозволити собі лише визнані автори, на кшталт Забужко чи Андруховича. Ризикуємо видатися ще більшими скептиками, але нам здається, що навіть гучне ім’я не є запорукою того, що твій туман купуватимуть. І довів це сам король жахів Стівен Кінг ще у 2000-му році.

Залишимо за межами цієї розвідки питання чи автор взагалі повинен отримувати авторську винагороду, тобто гонорарій чи якийсь його замінник, щоб побудована століттями система продукування нових текстів і книжок не розсипалася, як карткова хатинка, і не заходилася лише репродукувати вже давно написані й прочитані людством тексти, що в електронщиків виходить найкраще і без сумніву більш ефективно, ніж в паперуанців, бо після опрацювання першої копії вартість її репродукції в електронах вже майже нульова, а в папері – складає левову частку витрат.

Між тим, саме неможливість отримати авторську винагороду за електронну версію, НМСД, і стримує перехід книжок в електрони. Давня звичка платити за паперову версію і не така давня, але цілком сформована, звичка не платити за електронну – краща запорука того, що найближчим часом паперовим книжкам нічого не загрожує.

Або, як дотепно відмітив один наш співрозмовник, продовжуючи цю аналогію з агрегатними станами речовини, „Борджомі” можна розлити по пляшках і продати, а туман не продаси. Втім, трохи поміркувавши, ми згадали і приклад продажі туману. Його продають погодинно в сауні. Отож розглянемо відомі нам спроби «продати туман», тобто електронні тексти, і отримані результати. А позаяк відомих нам суто літературних спроб негусто (будемо вдячні за будь-які приклади які щось підтверджують чи спростовують), ми апелюватимемо також до досвіду споріднених родів військ – переважно музикантів та розробників програмного забезпечення.

Королівські жахи. Спроба Кінга.

В попередніх серіях вже пролунали думки скептиків про те, що торгувати електронами через інтернети можуть дозволити собі лише визнані автори, на кшталт Забужко чи Андруховича. Ризикуємо видатися ще більшими скептиками, але нам здається, що навіть гучне ім’я не є запорукою того, що твій туман купуватимуть. І довів це сам король жахів Стівен Кінг ще у 2000-му році. На своєму авторському сайті він провів бездоганний екперимент, публікуючи частини свого нового роману «Рослина», виставивши умовою публікації наступного уривка достатню кількість читачів, що сплатять за попередній. Достатню кількість визначав на свій розсуд. Загребущим Кінга назвати було не можна, він пропонував платити всього лише по долару.

Те, що після кількох «подач» публікацію він припинив, начебто свідчить про те, що експеримент зі «скорочення шляхів до читача», в обхід видавництв та книгарень, з тріском провалився, як потрактували це деякі коментатори. Публіка, навіть шанувальники жахастиків і Кінга особисто, виявилася неготовою розлучитися з одним електронним доларом. Втім, ці коментатори не враховували того факту, що ця «невдача», була невдачею за мірками самого Кінга. Тобто, публікаціями на сайті він заробив «всього лише»… 500 тис. доларів, в той час як публікація нового роману звичним шляхом принесла б йому суму принаймні вдесятеро більшу. Нам здається, що більшість інших авторів лише раділи б такій «невдачі». А щодо українських авторів, гонорари яких складають суто символічні (не тільки в порівнянні з Кінгом) суми, можуть існувати сподівання, що навіть невелика кількість добровільних покупців, існування яких в природі Кінгом доведене, але в Україні все ще викликає сумнів, здатна сплатити більше, ніж найщедріше видавництво.

Тож лише запишемо перевірений у цьому експерименті «алгоритм Кінга»,

Публікація роману частинами з оплатою попередніх розділів, як умову подальшої публікації наступних.

а примітку «працює» чи «не працює» кожен автор нехай ставить сам в міру власного песимізму. Втім і так зрозуміло, що цей метод має примарні шанси працювати лише у випадку «королів жанру» - достатньо відомих авторів, коло яких в Україні обмежене двома-трьома іменами, і які не мають жодних мотивів до таких експериментів зогляду на піратство в наших територіальних водах. Що ж робити авторам нерозкрученим?

Не будемо нудними й послідовними, й не намагатимемося перебрати всі можливі комбінації, що можна розташувати на осі координат від булгаківського „все за валюту, товариш”, до анекдотичного „на шару, сер”. Нам здається, що усіх українських авторів зогляду на традиційні наклади українських книжок, варто прирівняти до авторів невідомих, щоб вони самі про себе не уявляли, і для наших палестин розглядати лише випадки розкрутки через мережу „невідомих поетів Рабіновичів”. А усім, хто з цим не погоджуватиметься просто казати: „Ну якщо в самого Кінга не вийшло...”

Отож, декілька слів для підбадьорення геть невідомих авторів, яким пасує лише метод розповсюдження своїх текстів „на шару, сер”.

Пьотр Наліч в будуарі.

Позаяк суто книжкові (тільки тексти) перевірені приклади в мене вже майже вичерпалися, звернімося до досвіду музикантів, які потерпали від «копіпастів» ще більше, ніж книжники від Гугла, так що навіть поняття золотий чи платиновий диск, здається, вже втратило будь-який сенс, який ще кілька років тому мало. І хоча приклад буде сусідський, кожен може переконатися, що наші земляки від музики теж непогано зорієнтувалися в інфосвіті сьогодення: кожна відома група має сайт, на якому викладає у вільному доступі свої старі, а дехто й нові альбоми, фото, відеокліпи і навіть рингтони. В якості прикладів пошлюся хоча б на своїх улюбленців «Вперше чую», які свій перший альбом презентували саме сайтом, а не традиційним диском, тобто виявили найбільшу послідовність і розуміння принципів рідних палестин: „маємо те, що маємо”. Це на Заході музиканти раніше заробляли переважно з продажів дисків і влаштовували промотури на їх підтримку, це зальотні гастролери з Росії вимірюють концертну публіку палацами „Україна”, у нас і раніше диски випускали переважно для реклами творчих колективів, на які потім продаватимуть квитки у „Докер пабі” чи запрошуватимуть їх на корпоративчики. Вільне розповсюдження записів в інтернеті як не можна краще лягло в цю схему, бо за ротацію на радіо та ТБ ще й платити доводилося – очевидна економія.

Приклад же Петра Наліча гарний тим, що демонструє, як можна обійтися і без власного сайту, коли вже є Ютуб. Власне, демонструє навіть необхідність Ютуба чи його аналогу для просування таких „жартів гумору”. Принаймні, мені здається, що поява власного сайту „Музичного колективу Петра Наліча”, є вже наслідком успіху кліпу на Ютубі, хоча хронології й не перевіряв. Особливо оптимістично на сайті, що імітує все ту ж естетику простоти, знятої ледь не на мобільний телефон, яка принесла успіх кліпові,  виглядає написане "від руки" запрошення „дать дєнєх”, не знаю наскільки успішне. Для нас це гарний привід все ж таки викреслити Петра Наліча з числа прикладів, на які посилаються  „копілефти”, згадуючи про якусь „нову реальність”, „нетократію” тощо – заробити грошей власною творчістю сподіваються навіть породжені цією реальністю митці. Сподіваюся, що саме цьому колективу це цілком вдається за рахунок концертної діяльності. А після участі в Євробаченні вдаватиметься ще краще.

Відомі також спроби музичних продюсерів клонувати успіх Наліча, скориставшись розвіданим ним шляхом через Ютуб, втім, вже не такі цікаві, бо втратили головне, чим Наліч підкупив публіку – щирість і безпретензійність. Втім вони підтвердили, що схема худо-бідно працює не лише у її винахідника і не лише у відверто пародійному ключі.

Тобто Наліч – гарний приклад, але, здається, майже невідтворюваний для літератури, бо за романами не знімають відеокліпів. Хоча, зробити мульт за оповіданням чи віршем дехто з поетів небезуспішно пробує. Для самостійного вивчення пропонуємо відвідати Ютуб і пошукати за запитом „Катерина Бабкіна відеопоезія” , зазначивши, що нашим фаворитом є все ж, її прозова річ "До всіх осель".

Втім, де тут можлива „точка роси”, тобто монетизації подібних експериментів, поки що геть не зрозуміло. Мені не дуже уявляються, наприклад, кіносеанси з „відеовіршами”, як логічно було б запропонувати за аналогією з концертами музикантів. Як би там не було, розділ „Відеопоезія” в себе на „Автурі”, ми завели саме під враженням від подібних експериментів Бабкіної. Тепер лише чекаємо, поки Катерина нас ощасливить реєстрацією.

Для решти ж літераторів, які з мультиками не дружать, залишається питання, що може замінити Ютуб? І такий сайт, начебто, сам собою знайшовся в ході ще одного експерименту з розпосюдження електронних текстів, про який сподіваємося розповісти докладно в наступній серії, бо проводили його власноручно, в тому числі й на сайті „Автура”.

Оце таке.

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100