Камінці 3.

На думку ж київських продавців, українська література – це жанр. І це ще добре, бо на думку одеських – це підручники. Між тим, коли мені під кінець описуваного десятиліття довелося провести д...
 
Камінці 3
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Усі поліграфічні послуги!
Гутенберг
Усі поліграфічні послуги!
Камінці 3

На думку ж київських продавців, українська література – це жанр. І це ще добре, бо на думку одеських – це підручники. Між тим, коли мені під кінець описуваного десятиліття довелося провести для одного сайту жанровий поділ сучукрліту, я нарахував 145 жанрів, і кожен був представлений хоча б однією книжкою на моїй полиці. Шукати 145 жанрів в одній шафі вельми не зручно, доводиться орієнтуватися виключно на імена.

Отож, вирішивши обмежити читання російських книжок, я менше всього сподівався на українську класику. (Повторюю, що незаслужено.) І питання було суто практичне: наскільки вистачить мені чтива, якщо читати хоча б одну книжку на тиждень. Чи не доведеться покинути читання взагалі і перейти на комікси?

Бо українські книжки в більшості книгарень Києва ще й досі традиційно містяться в одній шафі в найдальшому закутку зали, яку торговельну мережу не візьми. На скільки мені вистачить однієї шафи?

Я ще не знав ярмаркового характеру сучукрвидаців, і що до книгарень потрапляє заледве одна третина українських книжок. Утримаюсь від такого ж традиційного плачу Єремії про окупацію наших книгарень низьковартісним жанровим чтивом з Росії. Я ж від нього відмовився, то звідки мені знати його вартісність? Це нехай наші видавці плачуться і нарікають, це вже теж традиція. Я ж знаю, що дві третини книжок, що видаються зараз в Росії, також ніколи не потрапляють до книгарень. Окупант у нас з росіянами спільний – фантастика, детективи, жіночі романи, посібники «Як позбавитися всіх тих друзів, яких ви набули завдяки моїй першій книжці», езотерика, цитатники Мао та інші масові жанри. Тож треба дякувати й за ту шафу.

На думку ж київських продавців, українська література – це жанр. І це ще добре, бо на думку одеських – це підручники. Між тим, коли мені під кінець описуваного десятиліття довелося провести для одного сайту жанровий поділ сучукрліту, я нарахував 145 жанрів, і кожен був представлений хоча б однією книжкою на моїй полиці. Шукати 145 жанрів в одній шафі вельми не зручно, доводиться орієнтуватися виключно на імена. А щодо інтенсивності появи новинок в останні роки, сучукрписи безперечно пишуть швидше, ніж я читаю, і всі мої побоювання виявилися марними. Мені вистачить і на десять наступних років, якщо що. Хай я і буду в такому випадку нагадувати одного ЖЖ юзера, який вишукує на блошиному ринку радянські повні зібрання і з ностальгією перечитує соцреалістів Чаковського й Алексіна.

Тож кількісні побоювання, мовляв, не вистачить патронів для спокійного відстрілювання від блядської реальності довгими зимовими вечорами, ніц не варті. Інша справа – що пишуть. Чи задовольнить це наш вишуканий, вихований Юрієм Тиняновим та Євгеном Петросяном з Оксаною Робскі, смак?

Не знаю. Можливо мені просто пощастило, і першою мені до рук потрапила книжка, здатна віддавати накази сонцю зійти на сході, та що там – здатна українізувати навіть Миколу Яновича (так, я про «Польові дослідження...», про що ж іще), а трапилась би, скажімо... втім, і в неї мабуть є свій читач.

Про Забужчині „Польові дослідження...” і Андруховичеву „Московіаду” варто сказати декілька незлих тихих слів.

В історії укрліт декілька раз траплялися ситуації, коли здавалось, що все, кінцева, поїзд далі не іде. Сумну долю нашої літератури й мови оплакували ще харківські романтики на чолі з Квіткою вкупі з дружнім полтавчанином Котляревським, які вважали, що ні те, ні інше не переживе щойно знищеної царатом козаччини. Вони вважали себе ар’єргардом, останньою сотнею великої літератури, а виявилися родоначальниками чогось геть нового й несподівано веселого. Бо замість цілком доречного в тих обставинах плачу Єремії, щиро й від пуза розреготалися: „Енеїдою”, „Шельменком...”, „Москалем-чарівником”, - і це спричинило до цілої навали послідовників, яку в історії літератури зараз називають „котляревщиною” і вважають явищем негативним. Втім, без цього „негативу” наша новітня література просто не відбулася б.

Залишу читачеві проводити можливі паралелі самотужки, але на початку 90-х теж багатьом здавалося що все, звільніть будь-ласка вагони. Є оповідання Богдана Жолдака, яке описує збіговисько літераторів того часу десь на Подолі і становить собою ледь не стенограму засідання, винахідливо подану від особи стукача, що звітує куди треба. Характеристика поточної ситуації в тій стенограмі нагадує зведення втрат на фронтах: усе розкрадено, купонів на культуру держава навіть не малює, ніхто ніде не друкується, усі часописи й колишні радянські видавництва в анабіозі, книжки продають лише з яток на Петрівці, і це геть не наші книжки, але... література має продовжуватися. І вони продовжили.

Їхні книги були як потужні протуберанці пригаслої вже було зірки, викид сонячної речовини такої потужності, що їй байдуже на усі вкрай несприятливі зовнішні обставини: гіперінфляції, локальні війни та інші ультрафіолетові фільтри. Якщо поскребти будь-якого сучасного літератора, в кожного віднайдеться старе, іноді старанно виведене татуювання  „Не забуду Забужку” чи „Андрухович форева”,  чи те й інше одразу. І лише в деяких оригіналів на кшталт мене зможете віднайти, скажімо, наколку „Жолдак ізвращьонець”. Власне, увесь сучукрліт породжено цими двома-трьома-чотирма прізвищами, які свого часу вирішили, що література має продовжуватися, а не засідати в парламенті чи амбасадах у Канаді. Отож вона іноді таки дуже нагадувала пріснопам’ятну „котляревщину” – юнацькі намагання переспівати отих „старших богів”. Втім кожен співак щось та й додасть від себе. А там, гляди, і щось таке, про що Юнони з Зевесами й не здогадувалися внаслідок своєї регулярної радянської освіченості й інтелігентського снобизму.

Ніхто не обіцяв, що все написане українською – неодмінно шедевр. Між тим, критики-нечитайли зазвичай висувають претензії усій літературі за результатами спроб прочитати першу ліпшу книжку з тієї шафи во язицех. В часи Джека Лондона ці добродії волали б, що золота на Клондайку катма, бо його не виявилося на першій же лопаті грунту, яку вони копнули просто під салуном у Доусоні.

Між тим, більшість книжок сучукрписів об’єднує щось невідоме попереднім поколінням нашого письменства, щось дуже для нас привабливе й обнадійливе. Але про це трохи згодом.

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100