Самовчитель графомана 3.

І справа навіть не в тому, що настали важкі економічні часи. Просто пересічній радянській людині, за великим рахунком, і зайнятися було нічим, окрім як читати (або писати). Як т...
 
Самовчитель графомана 3
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Всесвіт слухає...
vsesvit-journal.com
Всесвіт слухає...
Самовчитель графомана 3

І справа навіть не в тому, що настали важкі економічні часи. Просто пересічній радянській людині, за великим рахунком, і зайнятися було нічим, окрім як читати (або писати). Як тільки життя надало безліч нових можливостей, як то рекет, а не читання детективів, кооперативи, а не читання листування Енгельса з Марксом, політика й мітинги, а не читання мемуарів Черчиля, усі вони з радістю проміняли літературу на життя.

Часописи й часопростір

З попереднього розділу, можливо, залишилося незрозумілим, що це були не абстрактні розмірковування на тему, а перевірені на собі особливості літературно-графоманського процесу на його ранніх стадіях, і вони аж ніяк не претендують на всезагальність, мабуть я все ж таки взяв невірний тон всезнайка, який прагне повчати. Виправлятимуся.

Отож, усе було зі мною. Хіба що Свєтку мою насправді звали Лариска. Років через 20, на зустрічі випускників, вона мені потім зізналася, що три дні була в мене закохана після прочитання присвяченого їй оповідання. Оповідання те я писав з тиждень. Зараз, двадцять років по тому, усіх написаних мною оповідань вистачило б хіба на півроку такої Ларисчиної закоханості. Виходить, закохувати в себе дівчат оповіданнями геть не рентабельно. Хіба що за романи люблять довше, не перевіряв.

Та все це лірика, а писати я хотів про фізику - про літературні часописи. Але варто почати писати про літературні часописи, так звані „товстуни”, як одразу розумієш, що насправді ти пишеш ніякий не самовчитель, а мемуари. Бо що зараз оті часописи? Якісь низькотиражні рудименти паперової ери посеред індіанських танків збуджених електронів на моніторах. А от колись…

Колись «товстуни» мали захмарні наклади, з якими годі й думати порівняти наклади якихось «стенд елоун» книжок, крім повних зібрань Леніна та Мао. Їх передплачували сотні тисяч читачів в усіх куточках країни, і це були ще не всі охочі, бо в тій країні дефіцитом було абсолютно все, в тому числі й журнали: на них існували ліміти по передплаті для кожного міста. Наприклад, наклад журналу іноземної літератури «Всесвіт» (мабуть, найпопулярнішого українського видання взагалі) за редакторства Микитенка сягав 650 тис. примірників. Наклади ж московського «Нового мира» у 1991 році, коли ліміти вперше і востаннє було скасовано – 965 тис. примірників. І він не був чемпіоном з накладів. Порівняйте з його сучасним накладом того ж «Нового мира» 5500 екземплярів, і усе вам про колись і тепер літературних часописів стане зрозумілим.

Колись все було гранично зрозуміло. Чи видавалося зрозумілим. Шлях до літератури лежав через публікації в товстих часописах, і альтернативи тому не було. Бо друкарськими верстатами, та що там – навіть ксероксами, держава володіла монопольно. А далі було звичне для совка кафкіанське коло – щоб ті монопольні друкарні тебе друкували, потрібно було бути членом відповідної творчої спілки, а щоб стати членом спілки потрібно було мати дві видані книжки чи принаймні публікації в отих «товстунах».

Деякі з тих часописів, начебто, й були створені саме для того, щоб публікувати молодих, і це навіть відображалося в їх назвах – «Юність», «Молода гвардія» тощо. Можливо навіть колись саме так і було. Десь на момент створення, у 60-ті, Фазіль Іскандер та Володимир Войнович дійсно були молодими авторами. У 80-ті вони були вже властителями дум різного ступеню забороненості офіційною пропагандою, але, як і колись, друкувались у тій же «Юності» і двадцять років по тому. І ображатися на це нерозумно. Гарні ж автори, кого друкувати, як не їх.

Які б наклади не були в паперового часопису, це все одно – обмежений ресурс. Сотня, скажімо, сторінок текстів на номер і ні сторінкою більше. Той, хто починав публікуватися вже в безрозмірному інтернеті, ніколи повною мірою не оцінить цієї гумовості носія, бо йому не доводилося в півтора рази скорочувати оповідання просто тому, що воно «не стає» в номер. І добре ще, якщо редакція доручала цю хірургічну операцію авторові, а не різала власноруч. А справжні редактори мають таку загадкову властивість безпомилково знаходити «опорні точки» будь якого оповідання і ампутувати саме їх. Я досі не знаю цьому пояснення, хіба що їх спеціально такому вчили на їхніх редакторських факультетах. Та редактура безумовно заслуговує окремого розділу цих нотаток, сподіваюся до нього добратися, зараз же – про ресурс.

На 7 червня 1986 року у НСПУ було 1095 членів спілки. І шість часописів. Навіть без складних розрахунків видно - якщо наявні сторінки часописів поділити між всіми порівну, кожний міг би надрукувати хіба що анекдот.Вас ще дивує, чому спілчани так пручалися при прийомі нових членів до своєї і так безмірно на мою думку роздутої організації? Але час від часу вони таки ганялися за молодими авторами, бо з центру приходили вказівки «омолодити» спілку до такого-то середнього віку, скажімо, 40 років. А в місцевому осередку усім вже за далеко за 60. І навіть один спійманий в цю кампанію 20-літній автор значно покращує статистику. Але чи стосується це отого головного питання графомана? Мабуть що ні. Стосується це лише корочок.

І ось після цієї всієї статистики й математики, коли тло полотна загрунтоване, можна декількома крейдяними штрихами вже й прикинути ймовірність публікації своїх перших учнівських оповідань, віршів чи навіть афоризмів, які потрапили до редакції часопису «самоплинно» - поштою. Хоча я не знаю, скільки бандеролей з рукописами на місяць отримував пересічний товстун, обсяги пристрасті до красного письменства серед (пост)радянського населення зараз вже можна оцінити й кількісно: на сайті ПРОЗА.ру зареєстровано щось із півтора мільйона авторів. Цілий Харків графоманів (ми ж пам’ятаємо, що в межах цього самовчителя це аж ніяк не лайка).

Після цієї арифметики якось вже й не дуже дивуєшся, чому десять років поспіль я отримував з редакцій часописів лише формальні відписки (і добре, якщо отримував хоча б їх), а листа, що стосувався якихось інших якостей рукопису, окрім його вхідного номеру, отримав лише одного разу. Твір мав би бути щонайменше геніальним, як «Інтермеццо» Коцюбинського, щоб на нього звернули увагу на цьому ковеєрі «роботи з листами читачів». Прийти до якоїсь редакції пішки мені чомусь навіть не спадало на думку.

Втім, як я вже казав, я нікуди особливо не поспішав. Писав собі декілька оповідань-повістей на рік, відсилав, отримував негативні відповіді, чи й не отримував взагалі, і знову йшов у рейс кудись у Перську затоку чи Атлантику. Я іноді поспішав жити, але писати – ніколи не спішив. Треба пошукати в себе естонське коріння про всяк випадок.

Між тим, світ навколо нас змінюється швидше, ніж наші уявлення про нього. А коли ти частіше відсутній у країні, ніж присутній, зміни ці ти помічаєш чи не останнім. Отак, одного разу повернувшись з рейсу, несподівано помічаєш, що епоха «товстунів» закінчилася, надворі вже шоково-терапевтичні дев’яності, і що його далі робити зі своєю писаниною абсолютно не зрозуміло.

І справа навіть не в тому, що настали важкі економічні часи. Просто пересічній радянській людині, за великим рахунком, і зайнятися було нічим, окрім як читати (або писати). Як тільки життя надало безліч нових можливостей, як то рекет, а не читання детективів, кооперативи, а не читання листування Енгельса з Марксом, політика й мітинги, а не читання мемуарів Черчиля, усі вони з радістю проміняли літературу на життя. Утім, серед можливостей, що відкрилися, як не дивно, була й видавнича справа. Бо література, як не ще дивніше, все ж таки належить до розряду базових людських цінностей, а не розкошів. Знаю принаймні одного редактора сучасного українського часопису (найтиражнішого), чий журнал почався саме з образи на те, що час «товстунів» закінчився. І декількох видавців, чиї видавництва почалися з незгоди з тим, що їх самих не встигли надрукувати у видавництві «Радянський письменник».

Щодо мене, перша публікація знайшла мене сама в буквальному сенсі. Я не доклав до неї жодних зусиль. І прийшла звідти, звідки я й не очікував. В оті нові часи виявилося, що «всякий город» повинен мати не тільки «нрав і права», але й місцевий ілюстрований журнал (пізніше їх стали називати глянсовими, але тоді поліграфія ще глянсу не дозволяла). А оскільки самими інтерв’ю та фотосесіями з місцевим бомондом та рекламою гербалайфів ситий не будеш, знайшлися у них шпальта і для літераторів. Що там казати, якщо навіть «Плейбой», кажуть, публікував оповідання Апдайка. Бо треба. Тож варто було моєму другові (саме час згадати попередні абзаци про недоцільність знущань над друзями і цикнути зубом) занести до такого місцевого-херсонського глянсу рукопис одного з оповідань, як по поверненню з рейсу на Грузію я тримав в руках свіжий номер зі своїм страшно порізаним, але все ще впізнаваним оповіданням. І виявилося, що якимось чином оповідання те вже прочитали геть усі херсонські знайомі й перше, що казали мені тепер при зустрічі було: «Ну, ми так і зрозуміли, що порізали».

Отож, все ж таки не втримаюся від поради молодому графоману. Надавайте перевагу тим часописам, до редакції яких ви можете занести рукопис пішки. Так просто, але років десять ви на цьому зекономите.

Втім, з огляду на приведену на початку розділу статистику, можливо вже й зовсім не варто цього робити, є більш прогресивні шляхи. Але це вже,мабуть, через декілька розіділів.

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100