Самовчитель графомана 7.

Ця теза була чи не першою, яку зазвичай озвучували автори отих ейфорічних маніфестів, ледь підкючившися до витої пари кабелю, протягнутої по дну Фінської затоки. Відтепер нема д...
 
Самовчитель графомана 7
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Конецький В.В.
Конецький В.В.
Самовчитель графомана 7

Ця теза була чи не першою, яку зазвичай озвучували автори отих ейфорічних маніфестів, ледь підкючившися до витої пари кабелю, протягнутої по дну Фінської затоки. Відтепер нема державних кордонів і навіть континентів, увесь поділ відбувається лише за мовною ознакою. На рівні банальної логіки це було усім зрозуміло, просто тобі зайвий привід обізвати когось капітаном Очевидність. Однак, мабуть, кожен з нас має в записничку історію про містику інтернету, пов’язану з остаточним усвідомленням цього зараз вже звичного факту на рівні відчуттів – збентеження й навіть побожного переляку.

Кінець географії

Ця теза була чи не першою, яку зазвичай озвучували автори отих ейфорічних маніфестів, ледь підкючившися до витої пари кабелю, протягнутої по дну Фінської затоки. Відтепер нема державних кордонів і навіть континентів, увесь поділ відбувається лише за мовною ознакою. На рівні банальної логіки це було усім зрозуміло, просто тобі зайвий привід обізвати когось капітаном Очевидність. Однак, мабуть, кожен з нас має в записничку історію про містику інтернету, пов’язану з остаточним усвідомленням цього зараз вже звичного факту на рівні відчуттів – збентеження й навіть побожного переляку.

Я це досить виразно зрозумів навіть не на прикладі української чи російської, а на прикладі індоєвропейської мовної єдності, коли мої любі друзі – херсонські митці Дмитро Лисюк та Євген Яненко виклали в мережу плід своєї спільної праці – лібретто до хаус-опери «Кислая мина». А оскільки сайт студії «Тотем» мав ще й англомовну версію, довелося викласти анотацію до цього епохального витвору передвиборчої агітації ще й англійською, а назву написати просто транслітом – Kislaja Mina– як неперекладану гру слів, бо йшлося в них саме про вибухові міни й останній день Херсона, а не тільки про вираз обличчя діджея.

Однак непередавана гра слів і смислів почалася лише тоді, коли відбулася ота транслітерація, бо через деякий час автори отримали ввічливого листа з... Індії, з проханням пояснити ще раз, що вони мали на увазі, від індійця, який божився, що ніякої Каховської, ордена Дружби народів, ГЕС він не підривав. Підписався він як... містер Кіслая. Принаймні саме так писалося прізвище англійською. В його ж рідній мові це слово означало певний період цвітіння дерева, коли бруньки вже розкрилися, а квітки ще ні. І я вже ні краплини на сумніваюся, які ті індійські бруньки на смак, хоча де тут курка, а де яйце, звичайно ж не так легко розібратися. Це як з корою та коричневим і черв’яками та червоним.

Зараз мене вже не дивують ті коментарі від персонажів, що упізнали себе, якими несподівано обростали деякі мої давні викладені в мережу оповідання, попри те, що слід тих персонажів в реальному житті губився в імлі кордонів, локальних воєн, еміграції, схожої на втечу, в невідомо яку країну невідомо з якої причини. Зараз я навіть думаю про невідворотність тих зустрічей в коментах. Коментарі ті іноді були варті самого оповідання, а іноді й цікавіші за те оповідання, настільки нешаблонно жартувала з людьми в 90-ті доля. Ну ось хто міг подумати, що мій улюблений керченський начальник радіостанції, з якого я писав «Композитора Морзе», віднайдеться аж в Буенос-Айресі? При чому на геть остап-бердерівській посаді управдома. Зате пошту він мав на Рамблері, а не в аргентинському домені.

Виявилося, що в межах однієї мови зацікавлені одне в одному, або поділяючі захоплення однією і тою ж єрундою люди, зустрічалися в Мережі просто невідворотно. Особливо на перших порах веб 1.0, коли індекси пошукових машин ще не були настільки замотлошені пошуковим сміттям, згенерованим автоматично, а сайтів не було ще так страшенно багато. Я й незчувся, як через деякий час опинився на одному одеському літературному сайті, хоча вже покинув плавати і повернувся з Одеси до Києва. Все було логічно. Саме на сайті «Літературна палуба» Дмитрія Скафіді врешті зібралася чи не найбільша тусовка авторів-мариністів. Всі п’ятеро. Чи трохи більше, не так вже й важливо.

Сам Дмитрій Скафіді, в миру Ігор Тимошенко, був другим помічником капітана на грецьких балкерах, а ось мариністом бути не хотів, як наполегливо ми йому не натякали. Писав весь час якусь нескінченну космооперу про зорельоти, зоревійни й зореалкашів, йому її весь час редагували в якомусь донецькому видавництві фантастики. Потім він знову йшов у рейс на 9 місяців, редакторський примірник рукопису губився при переїзді видавництва, і все починалося спочатку. Втім, це не заважало йому відвідувати усі фантастичні конвенти, портали, конгреси і з’їзди, не тільки в нас, а й за кордоном, аж Роберт Шеклі став вирізняти його з натовпу фанів, і на збіговиську фантастів в Болгарії намагався вияснити, навіщо Скафіді його переслідує по всій Європі.

Але фантастика не заважала Скафіді запрошувати на сайт цікавих одеських авторів нефантастичної орієнтації, і в деяких з них я продовжую цупити особливо смачні слова й інтонації, попри те, що вони вже виїхали за чоловіком до Ізраїлю і ведуть блоги іноді івритом. Головне, адреси їхніх блогів не змінилися, а географія таки скінчилася.

Дмитрій ака Секонд якнайкраще підходив для ілюстрації тези про кінець географії, бо модерував свій сайт і дописував до тамтешнього гестбука один раз з Ліверпуля, а інший - вже з Панамського каналу. Моряки, мабуть, першими з наших заробітчан розпробували, що таке безкоштовний бібліотечний інтернет в цивілізованих країнах, і це їм ще й як прийшлося до смаку. Хоча китайська клава з ієрогліфами, на якій він одного разу друкував з Шанхаю, за словами Дмитрія вражала, як китайська гра в «Поле чудес», безглузда і жорстока.

І ось на цій «Літературній палубі» якось ми заходилися обговорювати класику, книжку Конецького «Серед міфів та рифів», при чому її видання якогось 1967, чи що, року, яке відрізнялося тим, що автор був сфотографований для обкладинки з кактусом, якого він викопав десь в Африці і виростив за час рейсу в тропіках до немислимих для ленінградських домогосподарок розмірів. Чомусь нам важило, що то за сорт кактуса, в якому саме порту Віктор Вікторович його проніс на борт попри карантинний контроль, і чи можна з нього гнати текілу.

Про суперечки між моряками, їхні полемічні прийоми, принципову неможливість погодитися з думкою опонента, навіть якщо він вище за званням, аж до стрибання за борт як останнього аргумента, якраз Віктор Конецький писав з неабияким гумором і вичерпно. А оскільки в інтернеті за борт на стрибнеш, полеміка щодо кактуса розтягнулася сторінок на -надцять тексту і на декілька тижнів, і лише набирала обертів, коли на сайті з’явився новий нік, який не вигадав нічого кращого, ніж підписатися самим Віктором Конецьким, проконсультвав щодо кактуса, що текіли з нього не вийшло, хоча, звісно ж, механіки спробували, а потім написав, що йому дуже приємно, що його старі книги ще й досі хтось читає і так пристрасно обговорює.

Ми на той час вже з’їли собаку на всіляких інтернетних містифікаціях, чого варте було лише півгодинне спілкування на одному з літературних сайтів з Борисом Стругацьким, яке було анонсоване на інших сайтах, вартих довіри, ось тільки почалося чомусь на тридцять хвилин раніше вказаного в анонсах строку. Борис Стругацький виявився надзвичайно поінформованим щодо бурхливого життя того сайту, знав багатьох персонажів за ніками, встиг сказати багато приємних слів деяким авторам, а інших – навпаки ледь не висміяти. Втім, увага такого майстра до його скромних текстів і так мала б гріти душу будь-якого графомана. Але тут тридцять хвилин спливло і на сайті з’явився... справжній Борис Стругацький. Він був неабияк здивований, і не зразу зрозумів, що тут відбувається. Зате як потім реготав, коли зрозумів, судячи за смайликами!

А тут – Конецький консультує щодо кактусів в гестбуку у Скафіді. Звісно, що ж може бути природніше? Йшов собі мережею й зазирнув на вогник. Еге ж. Втім, щось у тому дописі не походило на містифікацію, може геть не інтернетний, ледь не дворянський, стиль спілкування? А перевірити було досить просто, бо Скафіді, навчений попередніми «розмовами зі Стругацьким», зробив на своєму сайті поле е-мейлу обов’язковим. І варто було послати на те (таки пітерське, ми пробили) мило запитання, відповідь на яке міг знати тільки справжній Віктор Конецький, як містифікатора було б виведено на чисту воду. І питання, власне, теж було.

Втім, я довго вагався перед тим, як натиснути клавішу «Відправити». І вагався недарма. Бо у листі-відповіді «Зарубіть собі на носі» стояло вже у темі листа, і пояснень, звідки я знаю правильну відповідь на те питання вимагали вже з мене. Конецький таки виявився справжній-справжнісінький і сердитий, і мені таки довелося пояснювати, звідки я знаю прізвище та ім’я по-батькові його дружини і літературного секретаря Тетяни Валентинівни.

Жодного криміналу в тому не було, просто декілька років тому я в один день відправив рукописи вже відомим читачеві методом не тільки Тендюку, а й Конецькому. І навіть отримав відповідь від Т.В., з якої зрозумів, що Віктору Вікторовичу тоді було не до літератури, і що його завалюють листами й рукописами чи не всі моряки колишнього СРСР, і рукописів тих він, звісно, не читає, бо скільки ж можна, насправді? Усе що міг, навіть «Як писати морську прозу», він вже розповів у своїх книжках. Це я не той дуже ввічливий, як тільки корінні петербуржці ще можуть писати, лист цитую, а свої міжрядкові здогадки по його прочитанню. Ось це я і спробував пояснити обуреному класику.

Втім, листування, хай і в такий небажаний спосіб, зав’язалося. Віктор Вікторович, мабуть, спитав дещо в дружини, вже наступний його лист був значно поблажливіший, писав уже про літературу, про оту нищівну характеристику Твардовського щодо його першої повісті, яку дуже далекоглядно його літературна хрещена Віра Панова від нього приховала, бо не писав би більше нічого, це точно, а може навіть і не жив би. І вже було зрозуміло, що рукопис він мій таки прочитав.

Я, як водиться на флоті, тут же пригадав принагідну історію з життя, яка свідчила, що Панова таки мала рацію. Іноді Твардовський недоречний. Переповім її і вам.

Ялта. Набережна. Ніч. Моє судно стоїть кормою до набережної з піднятим завбачливо трапом, а я на вахті біля того трапу. Десь опівночі під трапом з’являється якийсь біч у флотській форменці, але якийсь вже затяганий, неголений і підозралий. Принаймні, достатньо непевний, щоб не пускати його на пасажирський пароплав.

-         Закурить є?

-         Нема, - відповідаю.

-         А поїсти на камбузі нічого не залишилось?

-         Нічого, - відповідаю.

-         А попити?

-         Сатуратор зламався, - кажу.

-         А води забортної відро?

-         Нема...

І тут біч нарешті розреготався і видав:

            -          Ну, в тебе як у Конецького, відра води забортної не випросиш!

І я теж нарешті розрегтався і спустив трап. Біч виявився загульним капітан-лейтенантом з Сівероморська, якого витурили за порушення режиму з військового санаторію, обкрала тимчасова бойова подруга з місцевих, і тепер йому б десь переночувати, поки корешки з Мурманська гроші на зворотній квиток перекажуть телеграфом.

Ночував кап-лейт в каюті люкс тільки тому, що знав, яку фразу з Конецького варто процитувати в такій ситуації. Та нехай він всього Тьоркіна мені б напам’ять прочитав би з причалу, спав би однак на набережній просто під пальмами. А ви кажете – Твардовський.

Листи Віктора Вікторовича, а їх було після цього ще з дюжину, я ретельно перетаскував з компа на комп за кожного апгрейду, але вони однак згоріли на одному з вінчерстерів, залишились лише декілька, роздрукованих з якоїсь нагоди на аркушах. Що начебто ще раз свідчить на користь паперу. Втім, я свідомий того, що без містики інтернету й сайту Скафіді, теж нині вже покійного, й без отого «кінця географії» ми б просто не вийшли на зв’язок, і ще одного чуда в моєму графоманському житті не відбулось би.

А листування й рукописи зберігайте таки на папері. Рукописи не горять. Горять вінчестери. Як написали Лисюк з Яненком в епіграфі іншої своєї книжки, яку їм довелося писати двічі. Втім, деякі з фраз В.В. я запам’ятав назавжди без будь-яких шпаргалок. Наприклад, таку: «Говорити про якусь вправність автора можна тільки після сотого написаного оповідання».

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100