Самовчитель графомана 8.

Ще на сайті були заборонені слова «поэт» та «дискурс», їх забивало зірочками, як непристойні. Тому всі, включаючи власника сайту, мали друкувати «почтому» замість «поэтому». Ну ...
 
Самовчитель графомана 8
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Леонід Деліцин, вінтаж
Жіночий журнал WWWomen. Галеря красивих чоловіків
Леонід Деліцин, вінтаж
Самовчитель графомана 8

Ще на сайті були заборонені слова «поэт» та «дискурс», їх забивало зірочками, як непристойні. Тому всі, включаючи власника сайту, мали друкувати «почтому» замість «поэтому». Ну і всілякі інші цікаві прибамбаси типу «худломіра», який на льоту визначав стиль допису в гестбуці – «розмовний», «худло», «наукова стаття», «газетна стаття».

Правильна пропорція

Насправді можна подивитися навіть точні цифри. Сайт того літературного конкурсу досі існує в мережі. Як руїни Колізею, чи, навпаки, - надписи на Рейхстагу. Навіть не витримав, знайшов і подивився, 2002 року на мережевий конкурс „Тенета” виставили 1472 конкурсних твори. Самих романів було 128.

Від традиційних паперових конкурсів конкурси он-лайнові відрізняються в кращий бік тим, що все чесно. Принаймні, так само суб'єктивно, але прозоро. Ті 128 романів можна за бажання прочитати і зараз, через 10років. А  сайт давав можливість не тільки читати конкурсні роботи, які змагатимуться саме з твоєю нетлінкою, але й коментувати кожнута голосувати. Ще й свіжі коменти єдиною стрічкою виводилися.

Романів все одно ніхто, крім журі,не читав, але коменти! В певні часи стрічка крутилася інтенсивніше, ніж телетайпна стрічка ТАРС. Щось із триста авторів (хостів) на день лаялися, мирилися й всяко інако дискутували і привертали увагу саме до своїх творів, забуваючи що суворе журі оцінюватиме не дотепність коментів, а все ж таки самі романи. Втім, організатор конкурсу попіклувався і про обійдених увагою авторів: по коментах відмічався критичний роботЗігмунд Голдберг. Вітався, лаявся на невідповідність заявленому жанрові, стримано хвалив і вшивався.Десь так:

- можна захищати цю роботу або критикувати її, але це не "Публіцистичнінариси, есеї". требаставити 2. алене хочеться засмучувати автора.3 . Бажаю перемоги!

 Деякі недосвідчені автори вступали з роботомв полеміку.

Ще на сайті були заборонені слова «поэт» та «дискурс», їх забивало зірочками, як непристойні. Тому всі, включаючи власника сайту, мали друкувати «почтому» замість «поэтому». Ну і всілякі інші цікаві прибамбаси типу «худломіра», який на льоту визначав стиль допису в гестбуці – «розмовний», «худло», «наукова стаття», «газетна стаття». Підкажчика, що читати далі, на основі вашого голосування за вже прочитані тексти тощо. Втім, працював він препаскудно, бо всі голосували переважно за свої та, в крайньому випадку, за твори друзів, тож нічого нового-нечитаного безпристрасний алгоритм підказати просто не міг.

Крім програмної частини, конкурс мав, так би мовити, частину організаційну. Подавати на конкурс можна було лише опубліковані на котромусь з літературних сайтів твори. Що в часи «голого ХТМЛю» означало відбір на рівні власників сайтів, так званих «видавців», жодної «самопублікації» тоді ще не практикувалося, що дозволяло не заморочуватися зовсім вже шкільними творами, бо кожен «паблішер» хотів перемоги свого сайту і виставляв найкраще на його думку. Потім читали й голосували відвідувачі. Потім – офіційні рідери кожної номінації формували шортліст, і тільки після цього поважні члени журі розглядали кращу двадцятку в кожному жанрі. Головою журі Деліцин зазвичай запрошував людей поважних. Були ними в різні роки вже згадуваний Борис Стругацький та видавець і письменник з Пітера Олександр Житинський, відомий багатьма талантами, про які не тут і не зараз, тощо.

А мав ще і фінансову. Організатору чомусь було важливим, щоб переможці отримували грошові премії, робота рідерів і членів журі оплачувалася тощо. Подібних пропозицій не часто дочекаєшся на українських конкурсах, навіть якщо проводять їх люди, трохи багатші за американського університетського сейсмолога.

Власник і розробник усього цього чарівного бардаку, Леонід Деліцин, заслуговує на декілька добрих слів на свою адресу. То ж не жарт, 8 років на голому ентузіазмі проводити літературний конкурс, ще й платити переможцям досить пристойні грошові винагороди зі свого гаманця. Леонід працював сейсмологом у якомусь американському університеті, при чому виїхав туди у відрядження зі свого НДІ ще за Радянського Союзу, і якось прижився біля американських персональних комп’ютерів і дармового університетського трафіку. Коли йому треба було для наукових потреб їхати в експедицію і підривати серіями якісь піропатрони в горах-Апалачах, він прощався з нами, наче назавжди. А, ледь відстрілявшись, одразу біг до сервера й монітора – дивитись, чи не виставив хто на конкурс новий геніальний роман чи хоча б поему. Така любов сейсмологів до літератури видається мені суто російським феноменом, типова інтелігентщина.

Хоча навички науковця в побудові графіків, діаграм та іншій обробці даних іноді приводили Леоніда до несподіваних результатів. Так, проаналізувавши розподіл поданих за 8 років творів в кожному з жанрів за розміром, він передбачив появу нового літературного жанру, між жанром анекдоту і найкоротшим оповіданням, бо там на графіку було пусто, не за Гауссом. І передбачений жанр з’явився десь через рік на сайтах анекдотів і його стали називати „випадок з життя”.

Додому, вже не у СРСР, який встиг гигнути, Деліцин повернувся також завдяки сайту. Хтось з переможців ранніх років запропонував йому посаду начальника аналітичного відділу найкрутішої тоді айтішної компанії Росії просто в гостьовій книзі конкурсу, як тільки виявилося, що Леоніду не вистачає грошей на захист дисертації в Америці – усі пішли на літературу.

Зараз, через десятиліття вештання по різних літературних сайтах, я вже можу узагальнити дещо, що помітив ще тоді, і що повторювалося раз по раз в нових локаціях. Щоб літературна тусня на сайті не перетворилася на нескінченне бурління жабуриння в очеретах, сайт повинен бути націлений на конкретний результат. І  це не повинно бути „забити топи своїми оповіданнями”, а щось геть невіртуальне. Як ось – щорічні результати  конкурсу з врученням латунної статуетки жирафи. Чи щорічне видання друкованого альманаху, як стало модно трохи згодом на деяких сайтах. Чи літній літературний табір. Чи проведення спільних мистецьких акцій в львівській „Ляльці”, з розпиттям пива-вина-мартіні-горілки і танцями на шинквасі . Чи ще щось подібне.

Другою необхідною умовою є те, щоб на ньому зустрічалися не самі лише невизнані генії і одразу ж починали з’ясовувати, хто з них більший графоман, але і якісь їх повні протилежності. Наприклад, генії визнані, чий авторитет беззаперечний не тільки в межах цього ставка, як ось Стругацький. Чи видавці, як ось Житинський. Навіть якщо ваше спілкування з певних причин не завершиться виданням омріяної книжки, ви принаймні знатимете, що то за люди – видавці, і матимете уявлення про їхній спосіб мислення і вимоги до текстів.

Що ж до онлайнових, та й не тільки, конкурсів – знайте, що перемога в них не змінить у вашому житті нічого. Хіба що зможете повісити на стінку гарно віддрукований диплом, чи прикрасити буфет гарною статуеткою, а премію – пропити. Хіба що ви відтоді вже напевно знатимете, що можете виграти конкурс, на який було подано скількись там тисяч рукописів, і достеменно уявлятимете, яка це насправді неймовірна випадковість.

Я ось випадково виграв, і тепер знаю. Випадок полягав у тому, що мій „видавець” Скафіді не розібрався у складній системі номінацій і подав мій твір у категорію „Жіночий роман”. І, мабуть, вже коли виявилося, що переможець – мужчина, її перейменували в „Сентиментальний та любовний”. Суто випадково цю категорію судила, як і годиться, чарівна жіночка, але несподівано – з портового Калінінграда. Тобто їй не доводилося щоразу зазирати до словників, натрапляючи у тексті „про любов” на кнехти та гальюни. І суто випадково в неї википів і згорів чайник, поки читала про ті кнехти та гальюни, попри те, що чайник був зі свистком. Тож, як знавець  сентиментальності, вона вирішила, що це знак дати цьому тексту перше місце. Ось так просто. Кажу ж, в онлайнових конкурсах все так само суб’єктивно, але прозоро.

Ні, гарні часи були, насправді. Шкода, що усі тодішні літературні сайти, усе клокотання й бурління, усі геніальні ідеї, було водночасся „вбито” появою в Америці одного-єдиного сайту, якому не потрібні були „видавці”-посередники, і кожен вперше міг публікувати свої тексти „В порядку марева”, навіть не вивчаючи ХТМЛ-кодування. Це був LiveJournal, російську назву якому і вигадав отой  Роман Лейбов, про якого йшлося в попередніх розділах, – Живий Журнал, ЖЖ. А без них втратили сенс існування  й „Тенета”, я брав участь в останніх.


Головне ж я зрозумів, коли крім самих авторів і роботів, на конкурсному сайті був помічений ЧИТАЧ! Вірніше, одна зацікавлена читачка, яка дійсно читала і дійсно писала відгуки на прочитане. Що тут почалося! Не буду описувати усіх хитрощів, якими пронирливі автори намагалися заманити єдину читачку саме у свій роман. Але тоді я мав змогу вірно зорієнтуватися щодо співвідношення авторів та читачів у мережі ( 1472 до 1) і навчитися цінувати свого ймовірного читача так, наче він один на весь білий світ.

Що, до речі, цілком за Стругацькими. Був у них один персонаж-прибулець, який в графі "професія" писав "читач віршів". Бо на його планеті так багато поетів, що читачів на них не вистачає, а кожному ж хочеться не тільки написати вірш, алей почути на нього відгук. Тільки з назвою планети брати-фантасти не вгадали.

 

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100