Петровка. Квест. Знайдіть українську книжку
Самовчитель графомана 9
26.07.2011, 09:31
Гідно подиву, як швидко самоорганізовується ринок, не тільки книжковий, варто державі лише сказати «можна» і відійти в бік, щоб займатися більш нагальними справами – малюванням гербів, прапорів та купонів, торгівлею ядерними боєголовками, крадіжкою Чорноморського пароплавства чи прихватизацією алюмінієвих заводів у Миколаєві та Запоріжжі.
Чуєш, бджоли гудуть - бум!
З огляду на видавничий бум початку 90-х, спочатку взагалі не зрозуміло, чому саме у ті ж роки відродилося таке явище, як самвидав. Але варто трохи попригадувати, як все стає на свої місця.
Не застали той бум? Це було щось! Зголодніле за книгами радянське суспільство, де дефіцитом був навіть Дюма, а певні книги були показником престижу власника книжкової шафи, а ще інші книги й автори – десятиліттями заборонені, й гуляли країною у отому ще радянському самвидаві, віддрукованими на машинці чи у фільмокопіях, суспільство те отримало повну свободу – друкуй донесхочу, купуй донесхочу, читай донесхочу. Гроші тоді теж друкували донесхочу й видавали зарплату цілими незрозрізаними аркушами купонів, які хоч у щось треба було вкласти, поки вони не здешевшали на декілька нулів одразу. Якщо помножити це все на те, що видавці мали досить приблизне уявлення про авторські права, і видавали та перевидавали, здавалось би, всі книги, до яких могли дотягнутися загребущі ручки, а ціни на папір залишалися ще радянськими, абсолютно не вмотивованими економічно, то й отримаємо той книжковий бум.
О, щасливі часи, коли зійшовши з трапу судна на ялтинській набережній, ти одразу потрапляв у книжні розкладки, розвали і лабіринти. Книгами торгували просто з яток на вулицях повсюдно, і на моряцьку зарплатню ти міг скупити усі ті розкладки гуртом, було б бажання. А бажання таке іноді виникало, хоч рікшу під ті ятки одразу підганяй. Епопея Толкієна, емігрантські речі Шкловського, ні разу не видані в СРСР, науково-детективні книжки Льва Гумільова, «Криголам» Суворова, багатотомовий Яворницький... А-а-а! Віктор Конецький і Віталій Коржиков! Дайте два!
Гідно подиву, як швидко самоорганізовується ринок, не тільки книжковий, варто державі лише сказати «можна» і відійти в бік, щоб займатися більш нагальними справами – малюванням гербів, прапорів та купонів, торгівлею ядерними боєголовками, крадіжкою Чорноморського пароплавства чи прихватизацією алюмінієвих заводів у Миколаєві та Запоріжжі.
Тільки сказати «можна», і миттю виникають:
- одеська Книжка у самому центрі міста, поруч з Дерибасівською, яку облюбовують не тільки книжники, а й валютники, тож на кожній книжковій ятці висить ще й папірець з курсами обміну світових валют на купони;
- харківський книжковий ринок, що жваво нагадує мені перевалочну базу арабських контрабандистів на шляху з Аравії в Африку, на якій колись довелося побувати на островах Дахлак, тільки ось заміть підробних парфумів Шанель, футболок Адідас і штанів Зіко, через цю базу ллється на український ринок контрабандний російський Пєлєвін, Сорокін чи Доценко з Мариніною по цінах, нижчих ніж в самій Росії;
- ну і Петрівка, всесвітньо відома Петрівка, яка у доповіді конгресу США про піратські ринки книжок, музичних дисків та фільмів ще досі проходить під номером три.
- А також безліч книжкових базарів у містах, містечках, селищах, селах, хуторах, заїмках, весях, та палеолетичних стоянках нашої неозорої батьківщини, які живилися з цих ось поіменових вище джерел тощо.
На Петрівці можна було блукати цілими днями, тижнями й місяцями, й бурмотіти собі під носа класичне – Господи, і чого тільки нема на тій ярмарці!
Але увесь захват якось зникав, якщо ви були не тільки читачем, але й хоча б потенційним автором, і вам варто було задати собі цілком логічні питання:
- Слухайте, а де ж тут книжкові новинки?
Або вже геть блюзнірське:
- Слухайте, а де тут українські книжки?
Уся Петрівка, усі новостворені кооперативні чи приватні видавництва, уся книжкова інфраструктура 90-х була заточена під просте, гіпертрофоване аж до мільйонних накладів, відтворення написаного раніше, впродовж сторіч, навіть байдуже якою мовою. Росіяни схаменулися раніше, і саме це, а не собівартість паперу чи податкові преференції для книговидання в Росії на мою думку зіграли вирішальну роль в захопленні українського книжкового ринку. Ринок захоплюють не наклади, а імена. Бо інакшого способу знайти в цьому морі друкованої продукції потрібну книжку, ніж знання імені Олександри Мариніної чи Агати Крісті, не існувало.
Українські ж видавці просто загралися в захопливу гру грантоїдства, яка дозволяла роками тримати на складі вже надруковані наклади дуже потрібних, вчасних і культурноцінних, але нікому нецікавих, книжок, гроші за які вже отримано наперед, або в певних патологічних випадках не робити і цього, обмежуватися десятком сигнальних екземплярів, яких вистачало, щоб відзвітувати перед грантодавцем. Хто сумнівається, може власноручно пошукати ці книжки-фантоми на сайті фонду «Відродження», де вони перераховані всі, але чи не половини з них книгарні так ніколи і не побачили .
Ще гірша справа була з державними видавництвами, які за звичкою друкували тільки членів Спілки, і тільки на державне замовлення, а державі водночасся стало байдуже до культури, що ще більш дивує, якщо знати, що чи не половину депутатів у Раді перших скликань складали колишні письменники. Втім, державні гроші навіть якщо виділялися, тут же йшли на друк немислимими накладами якихось кумів тих колишніх письменників, чи й себе коханих, а що читати те було абсолютно неможливо, нікого вже не обходило.
Тож у книгарнях у кожному райцентрі, що залишились у спадок від радянської системи книгорозповсюдження, просто не було чим торгувати. Вірніше було чим – турецькою біжутерією, парфумами чи светриками. Коли українські видавці звично скаржаться на сильних і підступних російських конкурентів, мені кожного з них хочеться за руку затягнути до такої ось колишньої книгарні в райцентрі, яку вони здали без бою, а росіяни туди так і не прийшли, залишивши людей на десятиліття без книжок взагалі. Встигло вирости ціле покоління українців, яке ніколи не тримало в руках жодної книжки, окрім підручника. Що тут ще скажеш?
І ось на цьому оптимістичному тлі несподівано помічаєш, що майже всі літературно ангажовані друзі й знайомі потихеньку обзавелися самвидавчими книжечками. Бо ж книжки не чекають на сприятливу кон’юктуру, вони народжуються, як циганчата – хоч серед чистого поля взимку, якщо надійшла пора. Бо природне бажання побачити нарешті свій текст надрукованим, як виявилося, відноситься до базових потреб культурної людини, і жодна криза над ним на владна. День не пий, два не пий, а в неділю позич, але книжку видай.
|
