Самовчитель графомана 10.

Самвидав як предмет досліджень

27.07.2011, 09:29

Якщо ж про обов’язковість макетування, коректури й літредагування будь-якого тексту ви почули оце щойно, просто йдіть здаватися до якогось видавництва, бо зрозуміло, що ваші шанси знайти серед знайомих того, хто б зробив це професійно, прямують до нуля.

Самвидав, сам гуляю, сам стелюся, сам читаю

Можна, звичайно, просто відкласти рукопис у довгий ящик стола. Рано чи пізно наступають в житті наполегливого і послідовного графомана і щасливі моменти, коли часописи самі йому строчитимуть листи в надії отримати щось новеньке. Ось тоді можна здмухнути з рукописа пил і всучити настирливому редактору розділу гуморесок «ексклюзив». Можна й так. Але, щоб цей момент колись настав, треба вже мати декілька виданих книжок, тож все одно виходить зачароване коло. Тобто у шухляду можна відкладати лише частину рукописів. А іншу частину – все ж видавати.

Тож ненав’язливо починаєш з’ясовувати у щасливих друзів, що та як, і скіко-скіко? Збираєш цілу колекцію адрес якихось провінційних друкарень, у Котовську чи Білій Церкві, що давно вже друкують самі етикетки для газ-води та рекламні буклети, і тому в них значно дешевше. Вперше дізнаєшся про існування чудової програмуліни «крякнутий Пейджмейкер», відбираєш з шухляди і компонуєш якісь оповідання, вигадуєш концепцію збірки, домовляєшся на пиві в парку Шевченка зі знайомим дизайнером, який взагалі-то малює рекламу тампаксів, але може і обкладинку, знову довідуєшся скіко-скіко, рахуєш в умі, починаєш економити на метро – їздиш скрізь трамваєм і зайцем... Одним словом – готуєшся. Остаточним поштовхом слугує отримання отієї грошової премії в цілих двісті долярів переказом з самої гамерики, якої, за твоїми розрахунками, вистачить на половину вартості книжки.

Насправді, усі спроби зекономити і зробити все самому – марні. Все одно виявиться, що обрана друкарня в Шепетівці верстає макет не в Пейджмейкері, а в Індизайні чи ще чомусь трудновимовному, обраний формат аркуша не технологічний, краще взяти стандартний, відступи не такі, спуски неправильні, висячих рядків не повинно бути, колонтитули так не роблять, шмуц-титулів стільки в книжці не може бути тощо. Все одно доведеться платити й переробляти. Ще й зроблять у типографії потім зовсім те так, як ви те собі бачили, й доводитимуть, вживаючи ще більше незнайомих слів, що саме це ви їм і замовляли. Ви, мовляв, самі хотіли, щоб фарба обкладинки зтиралася, пачкалася й залишалася на руках читача, бо інакше б замовили матову плівку, про існування якої чуєте вперше оце зараз. І щоб книжка розсипалася на окремі сторінки після першого прочитання теж хотіли, бо інакше б замовили взяти сторінки на скобочки. А це вже зовсім інші гроші. А що обкладинка – глянсова, а не «льон», як ви хотіли – то так навіть краще, їм видніше, вони на тому «льоні» собаку з’їли. І таке інше.

Можете не питати мене про значення половини слів з попереднього абзацу, за що купив, за те продав. Але якщо не знаєте хоча б одного з них – не беріться самі за верстку та іншу додрукову підготовку. Або вступіть попередньо на факультет видавничої справи і закінчіть його за 5 років на самі п’ятірки, а тоді вже верстайте. Але значно швидше просто заробити грошей на справжнього верстальника, коректора, літературного редактора тим, чим ви зазвичай їх заробляєте. Адже ви теж в чомусь професіонал, а не аматор, сподіваюся. А ні – то йдіть з шапкою по друзях. Частину суми, якої мені не вистачало, я зібрав саме з друзів-моряків, за що їм дуже вдячний, але вже знаю, що зловживав їхніми дружніми почуттями.

Якщо ж про обов’язковість макетування, коректури й літредагування будь-якого тексту ви почули оце щойно, просто йдіть здаватися до якогось видавництва, бо зрозуміло, що ваші шанси знайти серед знайомих того, хто б зробив це професійно, прямують до нуля. При цьому не бажано, щоб коректором і редактором була одна й та ж людина: око замилюється і в професіоналів. Сказане зовсім не означає, що видавництва не халтурять, економлячи і на коректурі, і на редагуванні, бо їм же тілько ваших діньог і треба було, а вінчатися з вашою поганою Пронькою вони і не збиралися. Так, багато видавництв, навіть найпрестижніших, охоче друкують книжки за гроші автора, і штампика «на правах реклами» на сторінках не ставлять. І саме на таких замовленнях багато з цих престижних видавництв зменшують собівартість книжки, а інакше кажучи – халтурять, особливо охоче.

Ще одна фішка тих розкручених видавництв – розкрутити автора на якомога більший наклад, оперуючи все тією ж собівартістю, яка при тисячних накладах таки значно менша, ніж при накладі в сотню примірників. Але загальна сума замовлення таки значно більша, шо Свириду Петровичу і хотілося б. Вони навіть можуть підступно обіцяти збувати ті книжки через «власну мережу», якщо в графомана вистачить клепки допетрати, що цілу тисячу примірників йому просто несила розповсюдити самому. Мушу графомана ретельно застерегти, може й розчарувати: ніяких «власних мереж розповсюдження» жодне українське видавництво, окрім хіба харківського КСД, не має. І якщо вам обіцяють це в іншій редакції, просто твердо процитуйте Іллю Еренбурга з книжки «Люди. Роки. Життя.». Він сказав це у 1916 році своєму видавцеві у подібній ситуації:

- Ви знаєте, я поет молодий, сто примірників. Двісті може собі дозволити тільки Олександр Блок.

Чи й подумайте, чи не пошукати вам іншого виконавця цих робіт, «здав-прийняв, дата-підпис», якщо вже ваша плідна співпраця починається з такого безневинного наперстництва.

Затямте собі, що самвидав – проект не прибутковий, а дотаційний. Тож собівартість одного примірника для нього – ніякий не показник. Важить лише, чи вписуєтесь ви в зібрану суму, і чи влаштовує вас якість, що у випадку відомого видавництва легко визначити за будь-якою попередньою їхньою книжкою. Втім, як правило оті престижні видавництва, зіштовхнувшись з такою принциповістю щодо накладів, одразу втрачають до графомана інтерес. Проньок на їх вік вистачить. З вуст у вуста переказують видавці одне одному про одного поета-бізнесмена, якого вдалося розкрутити аж на стотисячний наклад дебютної збірки віршів. Оце по-нашому! Але позбутися такого накладу дещо пізніше не вдалося навіть меру усіх марсіян Черновецькому. Бо можна примусити усі кіоски преси виставити свої мемуари на видному місці, але примусити їх купувати не можна навіть бабусь із гречкою.

Якщо ви спитаєте мене, чи існують винятки, ось десь в інтернетах ви читали про якогось автора, в якого так пішов самвидав, що тільки встигай додруковувати та підвозити на Петрівку, я відповім: «Звичайно існують!» Але при ближчому розгляді виявляється, що ця красива письменницька легенда розповідається про автора, який видав книжку правильних відповідей на питання зовнішнього незалежного оцінювання з історії на наступний рік, або особливості бухгалтерського обліку в світлі нового податкового законодавства респібліки Зімбабве, або ще щось подібне. Втім, відомі випадки, коли автори, озадачені виданням власних книжок, настільки занурювалися в тему і опановували її, що закінчувалося те відкриттям власних видавництв, навіть досить успішних, потужних і відомих в певних колах, оскільки всенародно відоме українське видавництво, на жаль, і досі оксиморон.

Також пригадуються ще два самвидавчі проекти, назвати які хотілось би поіменно саме в силу їх унікальності.

По-перше, це автор-видавець-продавець своїх книжок Дмитро Бондаренко з Дніпропетровська, в якому для української книжки і залишається, схоже, тільки самвидав. Дмитро зі своєю дорожньою валізкою на колесиках, наповненою власними недорогими книжечками був помічений чи не на всіх книжкових ярмарках в обласних центрах, які хоча б для відчіпного досі вимушені проводити обласні адміністрації з легкої руки колишнього віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка.

Приїде Дмитро, скажімо, до Вінниці, розкладе книжечки на столику, поспілкується з покупцями та з місцевими колегами, побазарює – і додому. Мав з ним докладну бесіду саме за таких обставин на київському Медвіні. Ще Дмитро, чи не єдиний автор, який має власний сайт хоча б і на Народі.ру, з якого теж можна замовити його книжки поштою, крутить рекламу в Гуглі, і взагалі дуже просунута й технологічна людина. Не здивуюся, якщо і книжки йому невдовзі писатимуть роботи, а він лише задаватиме основні сюжетні ходи, обиратиме імена героїв і натискатиме «Ентер».

Працює Дмитро в жанрах масової літератури – міських оповіданнях, детективах, екшенах тощо. Класичному чтиві для подорожей, яким мали б бути заповнені усі залізничні вокзали та автостанції, але заповнені вони зовсім іншим чтивом, бо видавничих потужностей самого Дмитра на всі автостанції хоча б самої Дніпропетровщини не вистачить, як не крути. Але як би там не було, подібні книжки не вимагають жодних вибриків у своєму оформленні, швидше мінімалізму, тож в бюджет Дмитро мабуть що вписується, й навіть щось заробляє, бо не доводиться ділитися ні з видавцями, ні з книжниками, хоча часу на власне написання книжок за такого підходу, звичайно ж, меншає. Втім, може це й на краще. Авторові іноді просто треба взяти тайм-аут.

І другий приклад - це сумський автор Владюша Івченко. Випадок абсолютно протилежний, жодної історії комерційногоуспіху, занадто оптимістичний тисячний наклад і захмарний бюджет. Але показовий тим, що видана Владюшею книжка «Івченко об’єднує Україну» заткнула за пасок будь-які книжки «регулярних» видавництв за якістю оформлення і заслужено отримала титул «Королеви самвидаву». Чому завдячує перш за все плідній співпраці з дизайнером-шрифтовиком Дмитром Растворцевим і Владюшиній увазі до наймеших дрібниць і затятості. Він, продовжував очікувати на неймовірний фінський папір, і ледь не сам його розмитнював у Харкові, коли виявилося, що в Україні його просто нема. Не важко здогадатися, що людина з такими вишуканими запитами до книговидання, як Владюша, і сам працює десь неподалік – він редактор популярної сумської міської газети, і на видавничих можливостях таки знається. Хто з нас может таким похвалитися? Думаю що лише декотрі з армії графоманів.

Але потім книга вражала читача ще до того, як він її відкриє, варто було лише взяти її до рук. Не видаватиму секретів Владюшиної книги, скажу лише, що її теж можна придбати в мережі у автора на сайті «Автура» і самому поохати й поахати, ще й врятувати автора від перспективи, що кохана дружина виселить його разом з книжками з хати до гаража, бо книжки, вірніше одна-єдина книжка у надкушеній тисячі примірників займає собою майже весь життєвий простір Владюшиного кабінету в мансарді, і свої наступні книжки він вимушений писати, сидячи на пачках з першою. Іноді йому спадає на думку обклеїти сторінками своєї книжки якусь кімнату замість шпалер, але і в такому випадку книжок на це піде не так багато, щоб вирішити проблему. Хіба що збудувати палац на сто кімнат. І це при тому, що книжка не тільки якнайкраще видана, але й цікава. Можете не вірити мені, але повірте шановному журі «Коронації слова», лауреатом якої Івченко ставав вже двічі, при чому один раз – під жіночим псевдо.

Отож, якщо навіть «Королева самвидаву» досі королює лише на одній шаховій дошці Сум, можете зважити шанси слонів, тур, коней та всіляких інших пішаків. Хоча здавалось би, ділов-то. Забери наклад з дукарні, розвези по книгарнях хоча б свого міста, закинь на Петрівку, і сиди, плюй у стелю та стрижи дивіденти, якими не треба ділитися з жодними ненажерами-видавцями. А якщо ще до інших міст у книгарні та на ринки розвезти... Так, ледь не забув, графоман-оптиміст має ще обов’язково надрукувати постер своєї книжки, щоб його вивішували у вітрині книгарень, перехожі дивилися на цей чудовий постер, намальований кульковою ручкою, казали, вай, який файний книг, і бігли до каси з грошиками купувати одразу по десять примірників. А усі сліди своєї книжки в інтернеті слід терміново знищити, видаливши зі всіх сайтів, і написавши натомість, відраховуйте гроші, до зустрічі на Петрівці, адьйо!

Я й сам був таким оптимістом, я знаю. Хіба що вистачило кебети не видаляти текстів з мережі, деякі з них тільки так і вдалося потім відновити після чергового згоряння вінчестера. Що ж до райдужних планів поторгувати щойновиданою книжечкою хоча б і на одеській Книжці – каюся, було. Добре що вчасно зустрівся мені на Книжці колега з наших, з моряків, що в Одесі не диво, книжечку навіть прочитав, придбав і попросив автограф, і потім пояснив, що шансів продати її через Книжку – нуль. Сюди кожен приходить вже зі списком книжок, які треба купити, і шукає саме їх. Нема твоєї книжки у тому списку, прізвище твоє – не Доценко, і пишеш ти не про «Возвращєніє Бєшенного», тож шансів – нуль. Хіба що в книгарню навпроти, на Грецькій площі, спробуй прилаштувати, там можуть деякі і без списків, просто так вештатися. Такі справи. В моряків не заведено ошукувати колег, коли вони потребують поради, тож залишалося лише повірити й подякувати за зекономлений час.

Щодо книгарень, там виявилася своя заковика. Вони дуже неохоче беруть книжки в авторів навіть на реалізацію. Якби серед моїх знайомих вже тоді були працівники книгарень, здатні просто пояснити, скільки папірців для податкової, ідентифікаційних кодів, сканів паспортів доводиться зібрати добросердному книжникові з неорганізованого автора, щоб просто виставити його книжку на полиці, я був би куди як стриманіший в оцінках тих їхніх колег, які просто не хотіли з неорганізованим автором і розмовляти. Тим більшою симпатією переповнюєшся до тих, хто книжки на реалізацію таки брав і бере. Тільки ось, в Херсоні, в якому та книга була б ще більш доречна, ніж в Одесі, таких книгарень виявилося аж одна. А в Києві – аж три. З того часу одну з них захопили рейдери, і в київських письменників вже увійшло у звичку беззубо мітингувати під її завареними ґратами вікнами в кожну річницю її захоплення.

Та навіть якщо у явити ситуацію, що ви собисто розвезли і прилаштували свою книжку в усі існуючі 400 українських книгарень по всій країні, уявіть хоча б ціни на квитки та інші накладні витрати, щоб це здійснити. Це має сенс робити тільки робітнику видавництва, який пропонує книгарні одразу сто назв книжок, а не одну-єдину книжечку невідомого автора, за якою ще не зняли жодного фільму про всенардно любимого Бєшеного.

А тоді уявіть собі, що маєте об’їхати ті 400 книгарень вдруге, і «вибити гроші» за вже давно продані книжки, як це зазвичай і буває в цьому цікавому бізнесі. Ні, збав Господь!

-         То що ж? Не видавати? – обов’язково спитає мене в цьому місці спохмурнілий графоман, а я зовсім нелогічно відповім:

-         Видавати! Обов’язково!

Поділитись: