Самовчитель графомана 12.

Після книжки Мелвілла «Білий бушлат» в Північно-Американських Сполучених Штатах розгорнулася ціла кампанія за відміну тілесних покарань на флоті. Бо справді нелогічно, коли од...
 
Самовчитель графомана 12
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Йому досі вдячні усі американські матроси
nnm.ru
Йому досі вдячні усі американські матроси
Самовчитель графомана 12

Після книжки Мелвілла «Білий бушлат» в Північно-Американських Сполучених Штатах розгорнулася ціла кампанія за відміну тілесних покарань на флоті. Бо справді нелогічно, коли одна вільна людина-офіцер дає канчуків інішій вільній людині-матросу, а потім вони зустрічаються на прийомі в губернатора штату, куди запросили і одного, і другого. Цікаво, що подібне поводження на російському флоті Мелвілл, для контрасту, вважав цілком логічним – там пани шмагали своїх кріпаків, які не могли бути обраними до парламенту. Але чому таке може бути у вільній країні?

Мова про тему
Цей розділ міг би іти слідом за наступним розділом «Тема про мову», а ідеально було б взагалі подати їх двома стовпчиками, один для лівого ока, інший для правого, настільки все переплелося. Але підкинута монета впала догори орлом, тож – про вибір теми. До того ж я з дитинства пам’ятаю, що є ще в світі одноокі пірати.

Насправді, звичайно ж, нічого ми самі не вибираємо, це теми обирають нас. Ми можемо лише їх розкрити в міру своїх закопаних талантів та графоманської вправності, яка після сотого написаного за порадою Конецького оповідання таки виникає. Чи навпаки – не розкрити, як тему цицьок. У випадку останньої вам про це одразу напишуть у коментарях вашого блогу.

Повторюю, я не вірю, що тему можна знайти, вирахувати методами соціологічних досліджень, наваяти притомний твір із заданою видавництвом назвою і вже намальованою обкладинкою з голою тіткою на задану маркетологом видавництва тему. Автор може бути певен лише в одному. Тема, це те, не написати про що він не може. Не напише – помре. Або принаймні перестане себе поважати. І як далі розташуються зорі, скільки часу це займе, три години чи десять років життя, чи виявиться це цікавим хоча б одній людині, окрім нього, його зовсім не обходить.

Але якщо таки слідувати порадам метрів, і таки писати оті сто оповідань, чи хоча б постійно перебувати в процесі їх написання, тем віднайдеться принамні декілька. І яка з них зрезонує, виявиться цікавою іншим людям, можна довідатися, лише їх оприлюднивши. Іноді автор настільки відчуває пульс доби, що йому вдається висловити те, про що вже здогадувалося, але не знаходило зрозумілих слів ціле суспільство.

Кажуть, після книжки Мелвілла «Білий бушлат» в Північно-Американських Сполучених Штатах  розгорнулася ціла кампанія за відміну тілесних покарань на флоті. Бо справді нелогічно, коли одна вільна людина-офіцер дає канчуків інішій вільній людині-матросу, а потім вони зустрічаються на прийомі в губернатора штату, куди запросили і одного, і другого. Цікаво, що подібне поводження на російському флоті Мелвілл, для контрасту, вважав цілком логічним – там пани шмагали своїх кріпаків, які не могли бути обраними до парламенту. Але чому таке може бути у вільній країні? Громадянська кампанія була потужна, канчуки таки відмінили. А цю книжку Мелвілла, на відміну від наступної, швиденько забули. Але не беру на себе сміливості визначати, яка з них більше змінила світ.

Та чи обирав Мелвілл цю таку корисну і таку своєчасну тему? Ні. Він просто жив. І найнявся на американський військовий фрегат у Гонолулу на Гавайях цілком випадково, і довгий час плавання довкола мису Горн вирішував для себе питання, що він робитиме, якщо проштрафиться і його виставлять перед строєм до щогли під канчуки. Бо для вільної людини такі питання чомусь важливі. А потім поділився тим, до чого додумався і довідчувався з читачами свого роману, бо мовчати про це не міг.

До речі, виявилося, що для педагогічного ефекту досить викликати проштрафленого моряка до щогли перед строєм і без канчуків, що будь-який американський матрос досі вважає ганьбою, тож флотські порядки майже не постраждали.

Усвідомлена тема робить з графомана автора. Вірність цій темі попри всі вибрики долі робить з автора письменника.

Але повернімося з тих сумних часів, коли усе суспільство як один за вранішньою кавою читало ту ж саму газету, а перед сном ту ж саму книжку, до нашого благословенного часу, коли на кожного читача приходиться 1472 автора. І одразу ж по поверненні несподівано виявиться, що той читач такий примхливий!

З одного боку він хоче читати про щось гарно йому відоме, щоб проявити усі свої задатки експерта в чомусь, з іншого боку, він хоче чогось геть оригінального, про що не писав ще жоден читаний ним автор, навіть билинний Боян, не зважаючи на те, що уся світова література вкладається у сімнадцять, чи скільки там, сюжетів, і написати щось нове, начебто, просто принципово неможливо, все пояснюється лише забудькуватістю того читача. Втім, так, здається було завжди.

Той же Мелвілл звернув на себе увагу читачів перш за все екзотикою ранніх своїх двох романів «Тайпі» та «Ому», в яких описував свій досвід життя серед племені канібалів на тихоокеанському острові, в яке він потрапив, накивавши п’ятами з американського китобійного судна на другий чи третій рік рейсу. Це був чи не перший в американській літературі, і не тільки літературі (ну да, ми ж як українці і патріоти завжди шануватимемо перш за все нашого земляка Міклуху-Маклая) досвід життя серед людожерів, які виявилися добрими людьми, варто було племені визнати Мелвілла своїм. Але якби не десятки творів морської тематики, яких в той час писалося настільки багато, що критики пізніше назвали 1840-ві роки американської літератури «ревучими сороковими», та ще й якби не почалося це морське десятиліття з твору «Десять років простим матросом», на перші спроби Мелвівлла навіть в ті часи мало хто звернув би увагу. Ну ось називалася б та перша повість десятиліття «Десять років непростим капітаном», і – жодних шансів. Чомусь так.

В молодого графомана з першою вимогою читача до текстів, щоб було добре відомим, якраз все впорядку, проблеми виникають з другим пунктом цієї угоди на читання – щоб було ні на що несхожим. Чомусь темою першого твору геть усі обирають саме про нещасне кохання. Чомусь більшість дівчат обирають для головного героя того твору ім’я Він, а хлопців – Ти в жіночому роді. І лише декотрі з авторів пишуть не про своє нещасне перше кохання. Наприклад, Костянтин Паустовський своє перше оповідання написав про трагічне кохання єврейської дівчини і українського хлопця у поліському містечку, настільки його вразила ця сумна історія жорстокості обох громад до закоханих. І оповідання те навіть виявилося гарним і його надрукували, попри те, що Шекспір вже про щось таке писав трохи раніше. А от про що писати далі? Перше ж бо кохання буває тільки одне.

Паустовський в таких випадках радив молодому авторові не перейматися, відкласти олівця подалі і просто жити, але вже зі знанням того, що все, що з ним відбувається, кондукторство на паровому трамваї, робота санітаром, навчання в Александрівській гімназії, злидні по смерті батька і навіть такі катастрофи людства, як Перша світова війна, колись згодиться, наприклад, для «Повісті про життя».

На щастя для авторів, кохання буває не тільки першим, і деякі примудряються писати про це все життя. Наприклад провідною темою більшості оповідань Богдана Жолдака є «два самотніх серця зустрічаються за геть несподіваних обставин, і справжнє щастя людини полягає саме в цьому». І написав він їх вже значно більше за запропоновану Конецьким сотню. І все про те ж.

А якщо згадати ще приклад Сергія Довлатова, у одній і тій же збірці оповідань якого ви знайдете п’ять абсолютно різних історій його знайомства з власною дружиною, ви переконаєтесь, що про історію одного кохання теж можна писати чи не все життя. Довлатову, мабуть, так сподобалося знайомитися з власною дружиною, що він хотів переживати це знову і знову. І література таку можливість йому надала. Всього лише й проблем – щоразу писати про це так, наче вперше. Бо, за його ж словами, це більше ніж любов, це доля.

Моєю ж долею було свого часу таки довідатися в редакції часопису «Радуга», що зі своєю раз і назавжди обраною темою я спізнився десь роки на два. Ось два б роки тому була б чудова книжечка морських оповідань, тоді таке любили. І «Радуга» залюбки б декілька з них опублікувала. Я поцікавився, що зараз готує до друку журнал, виявилося, що «Москву бандитську». Редактор був капловухий і щирий, але я тоді так і не зрозумів, який стосунок та бандюцька Москва має до київського літературного часопису. Зрозумів вже пізніше, коли зомбоящик затопило сльозливими серіалами про «Бандитський Петербург», «Бригаду» й ледь не «Бандитський Ханти-Мансійськ». Новий час вимагав нових героїв. Редактор був справжній, і відчув те значно раніше за усіх телевізійників. Інша справа, що подумки він і досі чомусь в Москві, а не в Києві.

Але справжні графомани на такі дрібниці не зважають. Особливо мариністи. Море може й зачекати. Вічна тема. Чекання розтягнулося років щось на десять. Щоб його якось урізноманітнити, я несподівано вступив на філфак на українську філологію. Теж випадково, бо російської на заочному відділенні не було. Але про мову вже в обіцяному наступному розділі.

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100