Праіндоєвропейська
Невмируща
Самовчитель графомана 13
07.08.2011, 13:24
Навіть неперевершеним одеситам з так званої Юго-Западної школи російської літератури для того, щоб довести, що фраза Бабеля «папаша випівайтє і закусивайтє, пусть вас нє волнуєт етіх глупостєв» написана за всіма правилами одеської граматики, довелося чи не всім кагалом переселитися до тієї ж Москви. Катаєв, Ільф з Петровим, Бабель, Багрицький, Олеша.
І цьому є якесь розумне пояснення. І навіть, як завжди, не одне, а декілька. Оскільки мова – основний інструмент літератора, зараз саме про мовний аспект.
Тема про мову
Трохи ніяково після таких яскравих прикладів як Мелвілл, Паустовський та Жолдак повертатися до свого куцого досвіду, але ні першому, ні другому, ні третьому, не доводилося стояти перед подібним вибором. Мелвілл навіть проповіді про Йону записував говіркою американських китобоїв, і жодної писемної мови, крім англійської, здається, не знав. Українець Паустовський усе життя писав російською, бо української в Александрівській гімназії і Московському університеті не вивчали, хоча вивчали греку з латиною, але ними все давно було написано дуже задовго до Паустовського. А Жолдак наприкінці вісімдесятих іноді видавався єдиним киянином, який ще не забув української, і користується нею повсякчас, а не лише під час шевченківських урочистостей.
Мою ж першу збірку написано російською, усі інші книжки українською, і тому є якась причина. Журналісти іноді мене про неї запитують, я вже навчився стандартно з цього приводу жартувати, усі начебто задоволені, але мої жарти навряд чи допоможуть зробити свій вибір на користь однієї з мов тим молодим авторам, які вільно володіють як російською, так і українською, а таких в нас більшість, і пробують писати обома, і що найгірше в цій ситуації – у них обома мовами начебто виходить. Ну, це як в молодого курсанта виходить і з Лесею, і з Анею, і він ніяк не визначиться. Іван Франко он встиг написати німецькою чи не третину свого повного зібрання і стати шанованим австрійським письменником, перш ніж визначився остаточно.
Опустимо за дужки випадки, коли твори пишуться однією мовою і перекладаються іншою, це буденна справа, наприклад, українська авторка Яна Дубинянська майже всі свої книжки має одразу в двох мовних версіях, і вже годі визначити, що саме якою саме мовою писалося. Ми ж говоритимемо лише про оригінальні твори обома мовами. Спробую бути чесним. Мову теж не обирають, це вона нас обирає. Навіть якщо не рідна.
Історії літератури відомі приклади, коли людина, яка починала вивчати, скажімо, англійську мову у 23 роки, писала потім англійською настількі чудові психологічні новели, що вже впродовж століття більшість англійських критиків, які починають про неї писати, починають зі слів «неперевершений стиліст». Це про нашого земляка поляка Кшиштофа Коженьовського, більше відомого світові як Джозеф Конрад. Він вимушений був емігрувати з Російської імперії після невдалого польського повстання, і на момент втечі із закордонних мов (тобто окрім польської, української та російської) знав лише французьку. Тож і в своє перше плавання, яке назавжди визначило тему його творів, – море, він пішов з Марселю на французькому судні. Десь у свої 23 він вперше потрапив на палубу англійського судна також в якості матроса. А десь в 40 з хвостиком списався на береги Туманного Альбіону вже капітаном після бурхливого життя моряка в англійських колоніях і опублікував першу колоніальну новелу. Зрозуміло, що з темою його творів все було визначено на багато років вперед, в чому я з ним солідарний, і зрозуміло ж, що найбільш вдячна аудиторія чекала на нього саме на берегах Англії, яка «правила морями» навіть у словах гімну, і, здається, навіть не має такого жанру, як мариністика, бо так чи інакше море фігурує в більшості книг англійської літератури. Зрозуміло, що за таких обставин не варто було вперто писати свої твори польською, російською чи українською, як чомусь досі чинить більшість емігрантів звідсіля. Його твори все одно повернулися на батьківщину, перекладені одразу на всі три мови, тож в порівнянні з Дубинянською Конрад ще й зекономив на перекладачах.
Втім, це також начебто яскравий приклад кон’юктури, коли автор зважає перш за все на свою ймовірну аудиторію, її зацікавленість темою, на яку він пише, і також на ймовірну кількість читачів, які тією мовою читають, що в решті решт впливає на гонорари. Я чув це від багатьох українських молодих авторів. Мовляв, російською читають аж триста мільйонів чоловік, а українською – лише сорок, та й ті якось через пень-колоду. Писатиму російською. Я людина толерантна, тому жодного разу не відповів на такі математичні розмірковування молодих графоманів доречним: «Читають, але не вас». Навіщо сваритися, я знаю, що мова своє візьме, автор навіть незчується як.
Як нам не гірко, Конрад вже не був поляком з України, коли став отим неперевершеним стилістом. Він вже був справжнім англійцем, не уявляв себе без чаю з молоком о п’ятій, і жив серед тієї англійської мови майже половину свого життя, принаймні досить, щоб розібратися в усіх особливостях її стильової диференціації. Гоголеві теж довелося виїхати до Петербурга, щоб написати свою «Шинель», яку досі доношує російська література. Навіть, здавалося б, суто російськомовний киянин Булгаков теж став публікуватися лише в Москві, коли потрапив саме у те мовне оточення. Що цікаво, вже в Москві він, за легендою, став вивчати українську, бо чогось йому в тому акаючому мовному оточенні, все ж, без неї не вистачало. Власне, цей список братніх дарунків від української землі російській літературі можна продовжувати нескінченно аж до якогось там Єлізарова (сам не знаю, навіщо саме до нього), але усіх їх, окрім хіба Віктора Некрасова, єднає те, що для того, щоб відбутися, як авторові, їм довелося звідси виїхати. Навіть неперевершеним одеситам з так званої Юго-Западної школи російської літератури для того, щоб довести, що фраза Бабеля «папаша випівайтє і закусивайтє, пусть вас нє волнуєт етіх глупостєв» написана за всіма правилами одеської граматики, довелося чи не всім кагалом переселитися до тієї ж Москви. Катаєв, Ільф з Петровим, Бабель, Багрицький, Олеша.
І цьому є якесь розумне пояснення. І навіть, як завжди, не одне, а декілька. Оскільки мова – основний інструмент літератора, зараз саме про мовний аспект.
Відкрию українським російськомовним авторам секрет полішинеля, який зрозумів десь на третьому курсі філфаку, як зараз пам’ятаю, на історичній граматиці. Мова, якою ви пишете і розмовляєте, - не російська. Тобто, російська, звичайно, і можливо навіть грамотна російська, як австралійська англійська, чи індійська англійська, а в когось навіть – грамотний піджін інгліш. Бо мови розвиваються за своїми законами. І те, що ви називєте бордюром, в Москві чомусь називається поребриком, а в Пітері – ще якось інакше. Уявіть, вони на наш кульок кажуть чомусь пакєт. Начебто дрібниці, і саме для цього існують усілякі редактори. Але іноді вони теж можуть проґавити. З цікавістю збираю такі мовні казуси. Одну нашу популярну в Росії фантастку шанувальники запитували на форумі, як клубний піджак може позначитися на тому, що ніс головного героя здавався ще більш загостреним. Виявилося, що в Росії слово «блайзер» вживають саме на позначення клубного смокінга, і аж ніяк не характерної бейсбольної кепочки, як те водиться в нас. Фанати були розумні, миттю знайшли фотографію кашкета на якійсь українській інтернет-барахолці, все про ніс головного героя зрозуміли, але осад залишився. У менш досвідченого і титулованого, ніж та фантастка, автора таких дрібниць зазвичай набирається настільки багато, що московські редактори ховаються в дамських кімнатах і переховуються там годинами, варто до редакції завітати київському авторові. «Київський автор» – це такий московський редакторський мем усіх часів, починаючи з Гоголя, який проскочив зі своїми українізмами до російської літератури головним чином тому, що народився раніше Бєлінського, а потім вчасно виїхав до Італії, щоб спілкуватись з тим гевалом лише листами.
Звичайно, багато що може виправити інтенсивне читання російських книжок. Але бачите в чому справа – писати з написаного, то перший крок до епігонства в усьому. А мовна вторинність відчувається читачем миттєво, навіть попри оригінальні ідеї, сюжет тощо. Є жанри, як ось фантастика, де адекватністю мови іноді нехтують. Хто його зна, як говоритимуть через сто років у вигаданому світі планети Ельсінор. Може знову як у 19 столітті. У прозі ж реалістичній, не кажучи вже про поезію, це вирок.
Завдання автора інше – почути, як говорять саме ці люди саме тут і саме зараз, і нашкарябати це на сторінках художнього тексту. Мова художніх творів обганяє мову, зафіксовану словниками, десь на десять років. Бо саме з художніх творів слова потрапляють до словників, а не навпаки. Принаймні, саме словники посилаються на авторів і дають приклади слововживання з їхніх текстів, а не автори вказують в текстах, в якому словнику вони піддивилися якесь слово. Може тому мене трохи напружує іноді, коли мої такі кострубаті і такі недосконалі, але живі тексти, потрапляють до рук редакторові-пуристові, який позбавляє їх життєздатності, а іноді й елементарної зрозумілості сучасному читачеві, за лічені хвилини, суворо за словником Грінченка.
Це як неіснуюча в природі і за СРСР мова Центрального телебачення – ретельно добрані й артикульовані слова, де кожне слово було зрозумілим усім від Владивостока до Ужгорода, і вимовленим без жодного акценту. Набиралося таких слів, мені здається, штук 500. Ця мова не існує вже і на телебаченні. Я думаю, що більше всього раділи її виходу на пенсію самі московські диктори. Як же буває дивно читати чи слухати роман сучасної української авторки, повністю написаний цією пташиною мовою Центрального телебачення. Це як на дачі від голодухи взятися перечитувати якогось Алєксіна тридцятилітньої давності. Чи, навпаки, прочитати твір сучасного українського автора, написаний мовою телеканала СТБ.
Тому, шановні русофони, не хвилюйтеся, мені нема потреби вас підколювати отими доречними жартами «друкують, але не вас», поки існують московські редактори і поки існують закони мови.
Найвиразніше я зрозумів це, саме листуючися з Конецьким. Варто було перечитати його відповідь поряд з моїм попереднім листом, як це водиться при електронному листуванні, як мені ставало невимовно соромно, що я взагалі вбив собі в голову, що можу бути російським літератором. Особливо соромив синтаксис. Це було як порівнювати побудову простих непоширених речень з шкільного твору «Як я провів літо» з реченнями, скажімо, «Пушкінського дому» Андрія Бітова, починаючи читати яке ніколи не знаєш, чи закінчиться воно ще на цій сторінці. І фокус був в тому, що всі навколо мене, і мої герої також, говорили швидше мовою Бабеля, ніж мовою Бітова, і вдіяти з цим я нічого не міг.
До речі, одразу стала зрозумілою десятилітня гра рукописами в футбол з російськими часописами. Причина, звісно була не тільки в мові, але переважно в ній. Ну і ще в деяких дрібницях. Наприклад, в любові до іншої, неканонічної і не ісконної, батьківщини, яка, я певен, притаманна кожному українському авторові, якою б мовою він не писав. Ця ж земля генерує інші ритми та інші інтонації, з яких відсотків на 50 складається будь-який текст, що претендує на звання художнього.
Втім, коли кажуть, що я спочатку писав російською, а потім перейшов на українську, це трошки не так. Я, як і багато сучасних молодих авторів, писав обома мовами, потім російською припинив. А що навіть не намагався публікувати своїх українських текстів, то лише тому, що чомусь вважав, що раз вже про море і російською нікому не цікаво, то українською й поготів не знайдеш на це читачів. До того ж не знав, як правильно транслітеруються українською дуже необхідні кожному морському тексту матюки та інші флотські терміни. Чомусь я вважав, що виробничу прозу про моряків з цієї причини не можна писати українською. Чомусь я вважав, що про море слід писати саме виробничу прозу, бажано суворим професійним сленгом. Ну ось який соціолог мені таке сказав?
І лише коли при написанні чергової повісті остаточно заплутувався у сюжетних ходах, композиції і матюках, іноді несподівано для себе починав писати ту ж повість, але українською, і все розплутувалось і йшло, як по маслу. І без матюків. Бо кожна мова інакше спрямовує думку, як сказав би з цього приводу професор Потебня. Рідна мова вже тоді подавала мені виразні сигнали, але я їх вперто не чув. Аж дописався й доплавався колись до того, що однієї шаленої ночі на рейді Порт-Саїда забув спочатку грецьку, потім англійську, а потім і російську мову, які одна за одною облущувалися з мене, як з цибулини, і залишився, як новонароджений, з тією мовою, з якою прийшов у цей світ. З українською. Спілкуватися українською, та навіть пісні заспівати, на тому судні не було з ким. Час було повертатися додому. Bring the boys back home – як казали в таких випадках Пінкфлойди. Як бачите, англійську я з часом згадав, але нарешті зрозумів, що писати мені слід лише рідною. А жити лише там, де можна її почути хоча б час від часу. Хоча б від Богдана Жолдака. Все інше ніц не варте.
Тож я не переймаюся щодо молодих авторів, які думають, що то вони вибирають мову. Якщо в мови є щодо вас якісь плани, вона наздожене вас і в Єгипті знайомою з дитинства піснею Ніни Матвієнко. І врешті, врятує і поверне додому звідти, звідки вороття вже, здавалося, не було.Ніно Митрофанівно, дякую за євшан-зілля.
|
