Агрегатні стани 8, або Ні вапрос.

Цей розділ стисло можна було б викласти так: Зустрів мене якось Артем Захарченко й каже: - А давай... А я йому: - Ні вапрос... І ми утнули. Але щоб він все ж...
 
Агрегатні стани 8, або Ні вапрос
Поточне
Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Стаття
Сім воріт
avtura.com.ua
Сім воріт
Агрегатні стани 8, або Ні вапрос

Цей розділ стисло можна було б викласти так: Зустрів мене якось Артем Захарченко й каже: - А давай... А я йому: - Ні вапрос... І ми утнули. Але щоб він все ж таки був хоч трохи схожим на розмову двох літераторів, а не любителів міцних напоїв в гастрономі на Пушкінській, доведеться викласти його розширену версію. В ньому я писатиму про книжку Олени Захарченко „Сім воріт”. І не стільки про книжку, хоча вона того варта, скільки про певні технічні моменти її розповсюдження.

Цей розділ стисло можна було б викласти так:

Зустрів мене якось Артем Захарченко й каже:

-         А давай...

А я йому:

- Ні вапрос...

І ми  утнули.

Але щоб він все ж таки був хоч трохи схожим на розмову двох літераторів, а не любителів міцних напоїв в гастрономі на Пушкінській, доведеться викласти його розширену версію. В ньому я писатиму про книжку Олени Захарченко „Сім воріт”. І не стільки про книжку, хоча вона того варта, скільки про певні технічні моменти її розповсюдження.

Сама книжка „Сім воріт” мені теж сподобалася, і це важливо, бо розповсюджувати її треба було в Інтернеті. А Інтернет – дуже дивне середовище. В небайдужих людей тут виходить майже все, навіть якщо вони роблять щось не так, як треба було б, „проти всіх законів фізики”. Але варто почати умнічати й надувати щоки, вимагати передплати й офіційного оформлення стосунків з Інтернетом, почати мислити якимись байдужими манагерськими категорями, як нічого не вийде, навіть якщо засобів у тебе було вдесятеро більше.

Про те що Захарченкові книжка його дружини подобалася говорити зайве. Попробував би не вподобати. Тож він і вподобав її настільки, що вибігав для видання невеличкий, але надихаючий ґрант саме на електрокнигу з умовою розповсюджувати її безкоштовно, щоб подивитися, що з того вийде. Тобто визначити можливу аудиторію української книжки в інтернетах. Оскільки Олена Захарченко була хоча й молодим, але вже цілком собі поважним паперовим автором, і мала за душею вже чотири видані книжечки, було цікаво порівняти отриману в результаті атракціону небаченої щедрості цифру зі стандартним сучукрлітівським накладом 2 тисячі примірників на окремо взятому авторові. Для чистоти експерименту.

Щодо останньої цифри теж існують деякі „але”. Український автор нечасто впевнений в тому, що видавець не займається додруком, не сповістивши, і головне – не заплативши авторові за додатковий тираж, або навпаки – не видав книжку накладом у сто примірників, і вона одразу по виданню не перетворилася на бібліографічну рідкість, або, як ще це явище називають – книжку-фантом, яка фігурує в довідниках і статистиці Книжкової палати, але не потрапила на полиці книгарень . Бо причини для видання книжок у видавців бувають різні, і не всі вони передбачають прибутки від продажу книжок в книгарнях.

В Інтернеті ж все чесно. А навіть якщо не чесно, то прозоро, з одного боку винахідливі майстри навчилися хвацько накручувати лічильники, з іншого боку пильні модератори усіляких голосувалок чи лічильників навчилися ті накрутки відстежувати й обнуляти. Тож вимога прикрутити до нашого сайту „Автура” лічильник на скачування була першою, яку озвучив небайдужий Захарченко. Другою вимогою була прикрутити саме скачування, коли виявилось, що його на сайті теж нема і ми просто, як динамівці, відфутболюємо публіку на сторонні файлобмінники лінками. Третьою вимогою було...

-         Двох поки досить, - зупинив я. – Зателефоную своєму вебмайстру, як швидко він зможе це прикрутити.

Свого вебмайстра в наші часи мусить мати кожен поважаючий себе літератор. «Мій вебмайстер» звучить не згірш, ніж «мій літературний агент», адвокат чи стоматолог. Літератори, які таким ще не обзавелися, при зустрічах лагідно зазирають в очі і питають, а чи нема в тебе знайомого вебмайстра, а ти з погордою відповідаєш: «Мій дуже зайнятий». І це свята правда.Але головне в житті літератора обрати такого вебмайстра, який би на всі божевільні пропозиції щодо сайту завжди відповідав:

- Та ні вапрос, - і не зникав потім з радарів на невизначений термін. Мені пощастило лише з першою частиною цих вимог до вебмайстра, бо ж справді зайнятий. Але кудєснік, що є те є. Втім, з урахуванням того, що Захарченкові редактори-верстальники-художники і навіть, як виявилося, звукорежисери-актори (він записував також аудіо-версію книжки) теж були людьми зайнятими, ми впоралися майже одночасно.

Головна помилка більшості паперових видавництв, які пробують сили в електрокнижках – вони не здогадуються, що книжці потрібна реклама. Бо паперова якось продається і без цього. Ну, не без того, звичайно, щоб влаштувати двійко-трійко гучних скандалів, презентацію в книгарні і зустрічі з читачами по бібліотеках країни, хоча й це роблять чомусь одиниці з їх видавничого племені, але й тут якось намагаються зекономити. І скандалять по знайомству, якось непереконливо, і авторів у Жмеринку возять на власній машині одним днем, без готелів, пентхаузів і райдерів з вимогами шампанського в номер о шостій ранку – по-сімейному. З того часу, як я зацікавився книгоробством, я бачив рекламу української книжки, скажімо, в метро лише одного разу. Та й та була російською.

В інтернеті ж не зекономиш. Платиш гроші – банери крутяться. Забув проплатити – зупинилися. Про те ж, що варто електрокнижці замовчати, і вона миттю зникає з віртуального простору, наче її й нема, я, здається, вже писав. Я помітив це ще на «Нарисах бурси». Напишеш пронизливий допис у блозі, френди прийдуть на сайт скачають. Не напишеш – не скачає ніхто, крім допитливого робота Гугла. Раз напишеш, два напишеш, три напишеш, чотири напишеш, п’ять напишеш, шість напишеш, сім напишеш, вісім напишеш...... н-напишеш і бачиш, що френди потихеньку починають твій блог розфренджувати, навіть ті, що не віртуальні френди, а реальні друзі. Тут головне не передати куті меду, меду, меду...

Якщо ці рядки зараз читає автор, включений хоча б до університетської програми, він може розслабитися. Ось його книжки точно шукатимуть через пошукові машини: відмінники за тиждень до сесії, а двієчники – за тиждень після. Автори ж, що потрапили до програми шкільної, можуть розраховувати на пошукову цікавість читачів (чи їхніх батьків) впродовж усього навчального року. Про існування ж інших авторів і назв їхніх геніальних книжок нормальній людині, не студентові і не учневі, довідатися просто ніде. І в такому пошуковому забутті перебуває більшість української літератури, хто б що з авторів про себе не думав. Щоб знайти книжку Василя Голопупенка, треба знати її назву, а хто ж вам її скаже, якщо книжку ще ніхто не знайшов. Коли Капранови на одному сайті обрали собі нік «Невідомий поет Рабінович», вони як в статистику Гугля дивилися, годі щось заперечити.

Отож – тільки медійна реклама. Втім, журналіст і викладач інституту журналістики, Захарченко був іншої думки. Не реклама, а піар. Ні, це вже зганьблене на наших теренах слово. Не піар, а інформаційна підтримка й інформаційне спонсорство. Бо в наших онлайн виданнях о тій порі склалася дуже цікава ситація. Кожне з них в силу якихось забобонів мало розділ культура. А писати в ньому доводилося переважно про співочі труси та інший шоубіз. Бо хто-хто, а навіть наші рідні попсюки навчилися робити інфоприводи з усього, навіть зі зміни фасону купальника солістки. А видавці все ще не бачили в тому сенсу. Отож Захарченко вирішив створити інфопривід з книжки «Сім воріт». І створив його за всіма канонами, в яких я слабо орієнтуюся, хто хоче подробиць – ходіть на його лекції в інституті. Особисто для себе я зробив висновок, що книжці дуже корисно, коли про неї, нікого дуже сильно не обманюючи, можна написати в прес-релізі улюблене слово усіх журналістів «перша».

Це як з банерами. В мене є улюблена банермейкерка, стиль якої я безпомилково впізнаю на будь-якому сайті, і клікаю вже здебільшого, щоб розібратися, в чому цього разу прикол. Але ж клікаю! «Скорая не успела спасти ребенка Баскова». Звичайно ж, який шанувальник Таїсії Повалій пройде повз такий баннер? Я ж впевнений, що з дитиною все нормально, але теж клікаю просто з любові до мистецтва. Так і є. Басков всього лише поскаржився в інтерв’ю, що коли в дитини сталася температура, швидка їхала так довго, що батьки самі встигли збити її пігулками. Чи може хтось звинуватити баннермейкера в обмані? Але ж ви вже на сатйі? Отож. За таким же принципом пишуться усі заголовки статей онлайн ЗМІ, а іноді й самі статті. Але не наполягатиму, спитайте для вірності в Захарченка, який іноді ставить студенткам практичні завдання затролити поета Дмитра Лазуткіна чи ще щось таке. Він вам це правильніше пояснить.

Живцем я брав участь лише в одному заході цієї інформаційної кампанії: поцапався з якимось фантастом на прес-конференції в УНІАНі, який причепився до отого слова «перша інтерактивна книжка» в прес-релізі. Ти диви який принциповий! Усі, хто мали б прискіпуватися, хоча б той же Бриних з Покетбуками, про яких я писав у попередній серії, тактовно промовчали, бо розуміють, що так треба для промоушену, а цей причепився! Насправді, як і у випадку з Басковим, Захарченко казав щиру правду: Адоб щойно анонсував новий формат, який назвав «інтерактивним PDF», і це дійсно була перша українська книжка в цьому форматі. Втім, у звіт про прес-конференцію цей епізод ні в кого з присутніх журналістів, на щастя, не потрапив, натомість писали таке:

«А.ЗАХАРЧЕНКО також зазначив, що перший читацький відгук на книгу з'явився через 10 годин після її появи у мережі. «Книжку було представлено в мережі тиждень тому, а її вже скачали понад 2 тис. 700 інтернет-користувачів», - повідомив він. А.ЗАХАРЧЕНКО також зазначив, що зазвичай паперові книжки українських літераторів друкуються накладом до 2 тис. примірників і продаються кілька років.»

І одразу після цієї пресухи на сайті почалися чудеса. Лічильник на книжечці «Сім воріт» закрутився як скажений, сайт став гальмувати й іноді навіть глючити й виснути, хоча ще й не лягав, ірландський хостинг був поза критикою, але скачати з нього хоч щось ставало все проблематичніше. Справа була в тому, що не треба було мені свого часу перебивати Захарченка й не давати йому змоги задати третє питання, яким мало би бути: «Аудіофайли ви можете роздавати?», тоді може й прозвучав би і розмір того аудіо в MP3 – щось із півгіга (чотири години звучання). Сайт явно був не готовий до такої скаженої популярності файлів такого об’єму. І вже згадуваний добрим словом «мій вебмайстер» вимушений був того ж вечора відкладати усі свої справи й переписувати скачувалку файлів, тимчасово прикривши доступ до аудіо-версії, а поки він переписував і оновлював, кожен з нас мав нагоду проявити себе, генеруючи гіпотези такої дивної поведінки.

-         Накрутчики, - сказав я, демонструючи свою зіпсованість тривалими спостереженнями за рейтингом сайтів Бігмір. – Але навіщо? (справа в тому, що в рейтингу «Автури» кожен автор має доступ до сторінки книжки і може ручками ввести собі початковий наклад хоч мільйон, але було лише два випадки, коли автори таким чином намагалися той рейтинг собі накрутити, й виглядали смішно, хочеться ж правду знати).

-         Хто ж це мене так не любить, що ДДОСить мою книжечку, - бідкалася Олена, згадуючи свою колишню професію сисадміна.

-         Фантаст, - робив припущення Захарченко. – Порядний фантаст не ходить по сайтах без власного робота. Він тобі просто рейтинг вирішив покращити, не ображайся, це непорозуміння.

-         Рука Москви! – безапеляційно заявляв якийсь національно свідомий коментатор.

Ну і ще надцять гіпотез від різних добродіїв в блозі Олени, жодна з яких не виявилася правильною. Бо, вирішивши погуглити, під однією з перепечаток статті УНІАНу я одразу знайшов в коментах і «винуватця», і причину, і навіть ім’я тієї «руки Інтернету» - DownloadMaster. Якийсь зацікавлений юзер просто намагався скачати аудіофайл цією програмкою, як він досі чинив з фільмами на файлообмінниках, 20-ма паралельними потоками, на що наш сайт в тій первісній конфігурації просто не був розрахований, а юзер залишив свого робота увімкненим на ніч, і лише вранці поліз обурюватися в коментах до тієх статті, що нічого ж не качається, поверніть гроші за квитки, хоча ні про які гроші на цьому атракціоні не йшлося.

 

-         Повертайте файл, - вийшов нарешті на зв’язок в асьці вебмайстер, який в результаті того, що я недослухав третє запитання Захарченка, всю ніч переколбасював якісь коди і тільки природні вихованість і рідкісна серед вебмайстрів любов до української літератури стримували його від того, щоб сказати все, що він про нас думає. Робот, нарешті, зжер усі свої 20 потоків і не поперхнувся, я відкрутив лічильник до того моменту, яким датувалася його перша спроба, і атракціон небаченої щедрості продовжився.

Отож, без кількох днів через рік після цього інциденту, той лічильник накрутив вже майже 5 тисяч скачувань книжки Олени Захарченко «Сім воріт». Якщо бути точним – 4903 примірники. Про такий наклад більшість паперових сучурписів дійсно може тільки мріяти. Можете поки що вважати це максимумом для сучасної української електронної книжки, що розповсюджується безкоштовно.  Принаймні, про більші «наклади» поки ніхто не оголошував. Про те, що елктронні книжки за гроші, тим паче не можуть скачуватися більше, і згадувати, здається, зайве.

Оце таке.

ЗІ. А книжка «Сім воріт» досі доступна для скачування. Можете скачати й подивитись, що таке отой «інтерактивний  PDF», гарна штука, попри все.

Поділитись:
Реклама
Rambler's Top100