Місцеві особливості електрокнижок 1.

Український тиждень

15.01.2013, 11:30

Просто хочу, щоб ви усвідомили – у нас це відбудеться раніше за решту світу, що дає нам фору в пошуках світла в кінці тунелю, без намагань врятувати те, що порятунку не піддається. Що згорить, те не зотліє. Альтернативи переходу на електрокнижки в нас, схоже, нема. Звичайно, залишаться якісь екзотичні подарункові видання, дитячі книжки для покусання немовлятами і ще щось там, книжники зараз активно шукають, що саме, але паперова книжка стане предметом розкошів, а не першої необхідності, з цим не посперечаєшся.

О часи, о звичаї

Не потрібно їхати до Америки, де деякі автори-самовисуванці завдяки продажам своїх електронних книжок на сайті «Амазон» стають мільйонерами. В тому, що ми живемо в епоху великого переповзання літер з паперу на екрани можна переконатися у київському метро. Читають доволі багато пасажирів, але літературному критику вже неможливо піддивитися за обкладинками, що саме. Бо читають зі смартфонів, електронних рідерів, планшетів та інших ґаджетів, і піддивитися можна хіба що марку виробника пристроїв.

Інша справа – що читають. Якщо в законослухняних країнах, де шанують авторське право, відбувається просто перехід книжок на новий, електронний, носій, а всі століттями напрацьовані схеми їх розповсюдження, в принципі, мало змінюються, бо базуються на тому, що авторові все одно слід платити, навіть якщо гроші теж вже електронні, більшість моїх київських щасливих власників покетбуків та кіндлів відверто рахують, скільки грошей вони з покупкою рідера зекономили на тому, що раніше купували книжки в книгарнях, а зараз просто «скачують з інтернета». При чому – все, до новинок включно.

Якщо законослухняний американський  «Проект Гуттенберг», присвячений методичному й послідовному оцифровуванню усіх культурноцінних книжок людства, виконує букву авторського законодавства, тобто зараз оцифровує книжки, автори яких померли не пізніше 1942 року (70 років зо дня смерті автора, але є ще тонкощі з часами війни, тому зверніться до фахівця з авторського права), то в нас, за спостереженнями видавництва «Нора-Друк» від презентації нової книжки Ірен Роздобудько до її появи на піратському ресурсі проходить не більше двох тижнів. При чому, в більшості випадків навіть ресурс цей буде не українським, а «сопрєдєльним», українці заліниві навіть для того, щоб підтримувати піратські ресурси своїм ентузіазмом, але чудово йдуть причепом, як «література іншими мовами» до російських піратських розвалів.

Я, до речі, написав попередній абзац без жодної нотки осуду чи обурення, характерної для наших обкрадених піратами видавців, бо знаю з чудової книжки Ярослава Окуневського «Листи з чужини», що в середині 19 століття саме американці геть не шанували авторське право і завалювали усі англійські колонії Тихого океану контрафактними виданнями англійських же авторів і (так!) – нотами творів європейських композиторів, які в самій Європі коштували значно дорожче через дотримання прав авторів. Нічого в цьому світі нового немає, лише нотний стан змінюється на оптичні диски чи mp3 файли на сайті. А США  тепер  – головний борець з контрафактною продукцією у світовому масштабі. Часи і звичаї змінюються.

Але українське книговидання, схоже, не дочекається тих часів, коли вже Україна буде світовим лідером у боротьбі з контрафактом і публікуватиме доповіді Верховної Ради зі списками піратських ринків у Америці та Азії, на яких продаватимуть крадений з України інтелектуальний продукт, а просто тихо й мирно відійде в історію, так, по-справжньому і не відбувшися. Навідміну від сусідньої Росії, яка таки мала певні здобутки і золоті часи на своєму книжковому ринку, тому доповіді їхньої Книжкової палати вже два роки нагадують сигнали SOS з «Титаніка»: ринок схлипується значно швидше, ніж те уявлялося навіть песимістам. У нас все відбудеться швидко і безболісно. Прийдете завтра до своєї улюбленої книгарні й прочитаєте напис «Книгарню закрито, усі пішли торгувати ковбасою», та й по тому. Переконаний, що жодних демонстрацій з цього приводу, навіть галасу у фейсбуці не буде, якщо знову не закриють сайт EX.ua.

Просто хочу, щоб ви усвідомили – у нас це відбудеться раніше за решту світу, що дає нам фору в пошуках світла в кінці тунелю, без намагань врятувати те, що порятунку не піддається. Що згорить, те не зотліє. Альтернативи переходу на електрокнижки в нас, схоже, нема. Звичайно, залишаться якісь екзотичні подарункові видання, дитячі книжки для покусання немовлятами і ще щось там, книжники зараз активно шукають, що саме, але паперова книжка стане предметом розкошів, а не першої необхідності, з цим не посперечаєшся.

 Пірати – усім гарні парубки. По-перше, вже оцифрованих ними книжок будь-якій людині вистачить для читання надовго. Максим Мошков, власник першої російської он-лайн бібліотеки, припинив її розвивати і наповнювати, коли усвідомив, що 20 Гб текстів – це приблизно 20 тисяч томів, асортимент великої книгарні, і йому не перечитати усіх цих книжок до кінця життя. Але природа не терпить порожнечі, на ринку піратських сайтів одразу ж знайшлися послідовники, чиї адреси гарно відомі усім власникам кіндлів і покетбуків, і рекламувати їх ще раз – зайвий клопіт.

По-друге... власне, другого немає. Бо єдиний метод фільтрації того океану текстів, який досі використовують пірати, – сканування паперових книжок. Або навіть чесна покупка електронних книжок на сайтах паперових видавництв. Це гарантує їм те, що це таки книжка, а не згенерований роботом текст пошукового оптимізатора по запиту «Брітні Спірс без одягу». Тобто – їм теж необхідно, щоб книжки виходили на папері. Вони навіть наполягають, що їхні відносини з видавництвами – симбіоз, а не паразитування: ми ж, мовляв, рекламуємо ваші книжки, безкоштовно роздаючи їх читачам. Це, певною мірою, - міф. Так рекламують ковбасу шляхом її повного поїдання. Начебто й переконали – смачна ковбаса. Але з’їв її не ти, а рекламіст. Якщо паперове книговидання остаточно згорнеться, вони теж ризикують залишитися без роботи, оскільки читачі в нас чомусь вимагають не тільки класики, нехай її і можна перечитувати всю решту життя, але і новинок, з якими абсолютно неясно, як бути. Принаймні ставати видавцями і відбирати з потоку текстів варті публікації, пірати не дуже поспішають.

Отож темою нашого першого спонтанного досліду з електронним книговиданням стало якраз те, чи може електронна книжка існувати без свого паперового еквіваленту.

Без паперу

В 2009 році автор цієї статті опинився із замовленим, але не прийнятим до друку текстом книжки «Нариси бурси» на руках: він писав її задовго, видавництво встигло збанкуртувати. Втім, редактор видавництва несподівано для нього продовжила роботу над текстом, і повернула йому рукопис вже відредагованим. Викладувати в інтеренеті текст, майже готовий до друку, йому стало шкода, там цього все одно ніхто не оцінить, а то й висміюватимуть за правильні форми іменників чоловічого роду в родовому відмінку, тож йому залишилось лише залучити до проекту видатного сумського дизайнера й видатного харківського коректора, й отримати на виході книжку в форматі  PDF, стилізовану під випускний альбом курсанта мореходного училища, попри повну відсутність мореходок в славному місті Суми.

У небалуваному вітчизняними електрокнижками 2010 році цього виявилося досить, щоб отримати понад 300 лінків за добу на викладену на сайті самопублікації issuu.com демоверсію книжки (з картинками, але без повних текстів, можна гортати), дарма що цей сайт призначено для англомовних електронних ілюстрованих журналів, так званих е-зінів. Досить було авторові дати нього посилання зі свого блогу, процес пішов. На момент написання цієї статті, тобто за два роки, цю демоверсію погортало щось із 5,5 тис. ймовірних читачів. Саме погортало й поклало назад на полицю, якщо шукати відповідників в «аналоговому» книговиданні.

Замовити повну версію книжки можна було просто по e-mail, при чому, оскільки автор не був винен жодному видавцеві, книжку він розповсюджував умовно-безкоштовно, з оплатою постфактум.

Цікаво, що саме за цього технологічно найпримітивнішого способу розповсюдження спостерігався найбільший відсоток читачів, які воліли сплатити за книжку, попри те, що вже отримали її безкоштовно: десь кожен третій, вступивши в листування з автором, вже не хотів його ошукувати. Один з читачів навіть трохи присоромив автора, бо для того, щоб сплатити 15 грн. запропонованим способом розрахунку - через термінали поповнення рахунків мобільних операторів, йому довелося їхати до сусіднього містечка, що лише зайвий раз доводить, що коли вам починають пропонувати прикрутити до сайту платіжну систему PayPal, чи Приват24, чи Портмоне, чи ще якусь, якої у вас нема, насправді шукають для себе виправдання, чому не сплатили. Обрана система розрахунків, однозначного лідера серед яких на українському ринку не визначилось і досі, має бути зручною перш за все вам самим і вашій бухгалтерії. Той, кому дійсно хочеться заплатити, – заплатить.

Варто було авторові значно, на його думку, вдосконалити процес і розмістити книжку для вільного скачування вже на спеціально розробленому для цього сайті, проплати впали з кожного третього скачування до кожного сотого. Все стало дуже схожим на піратські сайти, з якими кожен знав, як поводитися: качати на шару. Але так тому і бути. За той час, що автор продовжував нав’язливо рекламувати свою книгу у себе в блозі, її встигло проплатити досить читачів, щоб вона окупилася у виробництві. Це ще одне не дуже приємне відкриття щодо електронної книжки: вона існує в природі доти, доки її продовжують рекламувати, бо на відміну від паперової, яка може тихо чекати на свого покупця на полиці книгарні, є об’єктом нематеріальним. Тож замовчав – щез з поля зору, зник назавжди.

Але найцікавішою частиною вимушеного експерименту було те, чи зможе електронна книжка без паперового відповідника просуватися традиційними методами: тобто чи писатимуть на неї рецензії у періодичних виданнях, як це зазвичай роблять, чи можна її презентувати в книгарні тощо. Українські критики виявилися не снобами й погодилися рецензувати і віртуальну книжку. За час розповсюдження в електронному вигляді вона отримала щось із 7 рецензій в пресі і прискіпливий аналіз свого часо-простору  у науковій статті. Українські книгарні, зокрема «Є», також погодилися презентувати ефемерну книжку, якої не помацати на полиці, як будь-яку іншу. Тобто не виявили жодної зверхності щодо «не такої» форми книжки.

Але головним результатом для автора стало те, що книжкою, якою у вигляді рукопису не зацікавився ніхто, зараз зацікавилося одразу три видавництва, тож він ще й отримав можливість обирати найвигідніші для себе умови. В 2011 книжка вийшла друком у видавництві «Темпора» в розкошному подарунковому виданні, яке в першу чергу приємно налякало самого автора. Ну і досить з цим. На цьому експеримент «позапаперового» існування книжки припинився, бо умовою видавництва було прибрати її з вільного доступу.

Поділитись: