|
Вулє ву чайок, мсьє?
Марина Гримич
— Дуліби,
2013.
— 84 с.
— (Серія: coffee table book).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: ISBN 978-966-8910-66-1
ББК: ББК 84.4 Укр6-444
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
Анотація:
Паризький франт і невизнаний молодий поет приїжджає в повітове містечко на Слобожанщину, отримавши посаду вчителя в ліцеї, заснованому заможним цукрозаводчиком. Замість очікуваної нудьги в провінційній дірці, Оґюст Ґівонт зустрічається з багатокультурною спільнотою учителів, винахідливими і дотепними учнями, з дивовижними звичаями чаювання і, звичайно, з коханням.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Ніч видалася для нього неспокійною, потяг рівномірно гойдався, Оґюст крутився на нижній полиці, кілька разів вставав, перестеляв постіль, а вона періодично сповзала на підлогу, потім знову лягав, і йому снилася якась чортівня, щось на зразок того, що йому дуже хочеться солодкого, він їсть свій улюблений мільфой, але не відчуває смаку, він їсть і їсть, і смак вислизає, а солодкого хочеться.
Оґюст укотре прокинувся, тепер – уже від шкряботіння у двері купе, – і перелякано скочив з постелі. У Парижі його попереджали: відразу, після перетину російсько-австро-угорського кордону на нього почнуть ... [ Показати весь уривок ]
зазіхати грабіжники, маньяки і збоченці. Ось воно, почалося, подумав Оґюст Ґівонт, завмерши на нижній полиці купе в вагоні першого класу.
У двері знову хтось пошкрябався. Хто там? Оґюст зібрав усю свою мужність, щоб голос не нагадував скигління.
«Бонжур, мусьйо, вулє ву чайок? Тобто – те, дю те , вулє ву дю те?» .
Оґюст обережно прочинив дверцята купе: крізь вузьку шпарину зазирала червона пика провідника з густою чорною щіткою вус під носом. Слава Богу, це була та сама морда, що у Відні, на вокзалі не пускала його до вагону першого класу, мовляв, протверезієш – тоді ласкаво просимо. Отже, це справжній провідник, а не переодягнений збоченець, як його страхали в Парижі і як йому намалювала його хвороблива уява. Оґюсту відлягло, він ширше прочинив двері купе, так, це він – старий козел, можна не панікувати, він стояв в червоному камзолі і тримав мельхіорову тацю з чайним набором. Оґюст узяв тацю.
Поїзд гойдався і гойдався, за вікном нависала похмура мряка, повільно повзла назустріч депресивна картинка чужої країни, яка явно була не рада Оґюсту, а він, зі свого боку, розумів, що почуття взаємні.
Він переставив з таці на столик склянку чаю в мельхіоровому підстаканнику з вензелем, білосніжну серветку з вишитим вензелем, мельхіорову цукерничку з вензелем, ложечку з вензелем і якісь круглі крендельки в підставочці з вензелем, взяв у руки тацю: а раптом не мельхіор, а срібло? Ні, здається, мельхіор. Оґюст наблизив тацю до очей, вона була начищена до блиску, він став роздивлятися своє відображення в ній.
«От скажи мені, мсьє Ґівон: на фіга тобі це все?» З таці на нього дивилося неголене пом'яте обличчя депресуючого француза, який прямує в якусь дупу в глибині Російської імперії, де якийсь місцевий буржуа-цукрозаводчик на ім'я Павло Іванович Оксамитенко заснував приватний ліцей для своїх і чужих відприсків. Був цей цукрозаводчик явно не сповна розуму, повний маразматик, тільки божевільному могла спасти на думку ідея запросити в ту повну діру вчителя французької мови, літератури і мистецтв із самого Парижа, купити йому квиток у вагоні першого класу, запропонувати дико велику платню ще й повний пансіон.
Узагалі-то, замість Оґюста мав їхати Франсуа, однак він в останній момент здрейфив, якраз через усі ті балачки про «дупу», про збоченців і про грабіжників, і він кинувся умовляти всіх своїх друзів підряд, щоб хтось поїхав замість нього, але над ним тільки сміялися, а він не міг не поїхати, бо на носі був початок навчального року, а він підписав контракт ще півроку тому і отримав великий аванс, який уже встиг розтринькати. За збігом обставин розмір авансу був точнісінько такий, як борг, який йому був винен Оґюст, і Франсуа почав шантажувати Огюста цим боргом, добре знаючи, що той не зможе його йому повернути. Оґюст сп'яну погодився і підписав у нотаріуса угоду з Франсуа, а вранці, з похмілля мало не всрався, але робити було нічого, і він став пакувати валізу. Взагалі-то не було чого й пакувати, бо останні два роки його письменницькі послуги нікому не були потрібні, тож гардероб його був більш ніж скромним і вміщався в одному саквояжі, щоправда, він напередодні від'їзду поцупив гроші в касі мадам Трюфо і купив собі в найдорожчому магазині дві нові сорочки, кілька пар шкарпеток, нових шовкових хустинок до шиї і парфуми. .
Оґюст відпив чаю і скривився: він забув його посолодити, а після сну про мільфой йому дуже хотілося солодкого, він кинув шматочок колотого рафінаду в чай і став розмішувати ложечкою, грудка цукру ніяк не хотіла розчинятися, а він колотив і колотив ложкою чай, адже й так нічого було робити, грудка не розчинялася, він обертав ложку за годинниковою стрілкою, вже кругів сто намотав, шматочок рафінаду був невблаганним, Оґюст вирішив покрутити проти годинникової стрілки – а раптом цукор у такий спосіб швидше розчиниться? Це вже зовсім було нелогічно, однак не було чого робити, Оґюст ще покрутив – і цукор вмить розчинився. Дивина. Але чай за цей час встиг охолонути. Гидота.
Та було і щось позитивне в його втечі з Парижа. Ну хоч би мадам Трюфо, ніколи ця тітка не відчепилася б від нього, вона шантажувала його у свій нехитрий жіночий спосіб. Оґюстові набридло борюкатися з нею в ліжку у своїй міроскопічно сраній кімнатці з виглядом на цвинтар, у ці чотири стіни він переїхав зі своєї богемної мансарди в центрі Парижа. Мадам Трюфо здавала ті срані кімнатки в будинку на цвинтарі, але навіть за найгіршу з них він не міг заплатити, і єдиним способом позбутися хоч частини боргу було періодично з нею вовтузитися в ліжку і час од часу присвячувати їй якийсь графоманський опус. Оґюсту це навіть попервах подобалося: мадам Трюфо зналася на ліжку, однак її ревнощі стали просто патологічними, дідько б її взяв, вона уявила себе єдиною жінкою в його житті, навіть музою, і він не міг привести в свою комірчину жодної мамзельки, а йому цього дуже хотілося, бо при всіх принадах пишного тіла мадам Трюфо він був справжнім французом, і йому однієї цієї мадам було замало.
Оґюст відсьорбнув чаю, він навіть усміхнувся, згадавши, як уночі накивав п’ятами з мебльованих кімнат мадам Трюфо, поки сама вона мирно похропувала в його ліжку після інтенсивного борюкання, а він тим часом зі своїм саквояжем, з кейсом для друкарської машинки і в'язкою книжок драпав навпростець через цвинтар, який раніше навіть удень оминав десятою дорогою, такий жах викликали в нього мерці, а тепер не було ані крихти страху, коли він наштовхувався в темряві на надгробки, лише роздавав направо і наліво спочилим у Бозі свої «пардони» і «ескуземуа». Виявляється, це зовсім не було страшно, набагато страшніше мати справу з кредиторами, цими гієнами, з цими гамадрилами, з цими виродками, пригинатися перед ними, підписувати якісь векселі, розписки, словом, жах. Врешті-решт, втеча з Парижа, заспокоював він сам себе, була виявом волі до свободи, щоправда, індивідуальної.
Він сів у потяг Париж-Відень, видудлив пляшку вина, поцуплену з винярні мадам Трюфо, і проспав аж до Відня. У Відні для нього вже був залишений квиток на поїзд Відень-Лємберг-Москва, у вагон першого класу, і якраз отой червонопикий провідник з щіткою для взуття замість вусів з підозрою розглядав свого нового пасажира з ніг до голови, пришелепкуватий телепень, яка його псяча справа чи пив він чи ні!
Від усіх цих спогадів і склянки міцного солодкого чаю настрій Оґюста значно поліпшився, він сів, як першокласник, біля вікна, щоб, бува, не проґавити станцію Жмеринка. Десь тут, поряд із залізничною станцією Жмеринка брав шлюб Бальзак зі своєю – як її там? – словом, ідейною посестрою мадам Трюфо, і треба сказати, не від хорошого життя Бальзак приперся сюди, в ці ліси і болота, і не від великого кохання і жагучої пристрасті, як описують слиняві біографи, — яка там пристрасть? Яка там романтика в його віці, коли каменем застигла печінка під ребрами, коли сечовий міхур працює як йому заманеться, — просто дядькові Бальзакові дуже хотілося їсти, і хто його зрозуміє краще, ніж оце тепер Оґюст.
За вікном пропливав одноманітний пейзаж: все ліси і ліси, все ліси і ліси, дідько, а чи тут узагалі живуть люди? Час од часу Оґюста охоплювала паніка: а раптом його ніхто не зустріне, що він робитиме в цих лісах? До того ж, у нього в кишені – ні копійки, він таки не Бальзак, у якого була під боком ідейна посестра мадам Трюфо – як її там? – ага, мадам Ганська. Бальзак в порівнянні з нікому не відомим письменником Оґюстом Ґівоном був везунчиком, при його розкладах йому взагалі не треба було ні про що переживати – лише сиди і пиши свої романи.
Червона пика з чорною щіткою під носом занесла сніданок: хліб, ковбаса і варені яйця. Прокляття! Де круасани? де джем? де масло? де кава? де сир? На Оґюста накотилася депресивна хвиля, він розкрив саквояж, дістав звідти останню пляшку вина, видудлив її і ліг спати.
Він дрихнув, поки червона пика з щіткою для взуття під носом у щілині привідчинених дверей купе не повідомила: мусьйо, через сорок хвилин ваша станція Ворожба. Оґюст підскочив, як обпечений, блискавично навів свій ранковий марафет: поголився, попахтився, перевдягнув свою піжаму на нову білу сорочку, нашмарував ваксою черевики, – нехай знають у тій дупі, яке щастя до них привалило з самого Парижа!
Поїзд загальмував і нарешті спинився, Оґюст натягнув на своє обличчя страждальну міну новітнього Оноре де Бальзака і урочисто зійшов сходинками вагона першого класу поїзда Париж-Лємберг-Москва. В одній руці – саквояж, в іншій – перев'язана мотузкою стос книжок, провідник улесливо тримає кейс із друкарською машинкою.
«Ласкаво просимо, мсьє Ґівонт! Дозвольте представитися: Андрій Олександрович Глінка, директор і головний вихователь ліцею для хлопчиків з інженерним ухилом Павла Івановича Оксамитенка містечка Оксамитівка Харківської губернії».
Це був вилизаний молодик, дідько, він стояв у такій самісінькій сорочці, як і Оґюст, напахчений тими самими парфумами. Ось тобі і «дупа».
«Я звелю забрати Ваш багаж, мсьє». «Можете не турбуватися, це у мене весь багаж».
На обличчі директора і головного вихователя ліцею не здригнувся від здивування жоден м'яз, але Оґюст нутром відчув, що той був шокований, тому Оґюст спробував промовити якомога недбаліше: «Omnes porto mecum! ».
Вони вийшли через новеньку будівлю вокзалу на невеличку пристанційну площу, Оґюст зрозумів, що йому призначена урочиста зустріч, можливо навіть сам власник цукрового і рафінадного заводу і засновник ліцею Павло Іванович Оксамитенко присутній тут, здається, ота монументальна скульптура російського буржуа якраз ним і є. Біля нього вишикувалася в один ряд група хлопчаків в однакових ліцейних сюртучках і картузиках, оце, певно, і є «лабораторні щурики» для його майбутніх педагогічних експериментів, на одному з ліцейних піджачків були відірвані «з м'ясом» ґудзики, в одного з «щуриків» червоніла свіжо розбита губа, з-під похапки насунутих на голову кашкетиків стирчало розпатлане волосся, за цими ознаками Оґюст зробив висновок, що ліцеїсти не більш як десять хвилин тому товкли один одному пики. Судячи зі старих пожовклих синців під очима принаймні у двох шминдриків, — мордобої були звичним явищем у ліцеї, де він мав щастя отримати посаду вчителя французької мови, літератури й мистецтв. Четверо з десятка хлопчаків мали широкі, щедро всипані веснянками фізії, а з-під кашкетиків стриміла однакова солома, яка мала означати волосся, щоправда бешкетники були різного зросту, і при цьому дуже нагадували монумент російського буржуа. А й справді — хоч волосся цього буржуа було пострижене «їжачком», все ж кругле червоне обличчя так само щедро всіяне веснянками. Це Оґюст блискавично запримітив, тоді як цукрозаводський монумент зняв свого кашкета і простягнув йому руку для привітання, насправді це була не рука, а справжня лопата. «Вітаємо, пане вчителю, я і є той самий божевільний Павло Іванович Оксамитенко, який заснував у цій дупі для своїх і чужих балбесів ліцей з інженерним ухилом», вимовлене все це було французькою, хоча й із жахливим акцентом, зате потиск руки був сильний і неначе попереджав: якщо надумали, пане вчителю, втікати, цей номер вам не пройде.
Тим часом директор і головний вихователь ліцею Андрій Олександрович Глінка, мов диригент, здійняв руки, і Оґюст зрозумів, що зараз виконуватиметься відрепетируване привітання новому вчителеві у виконанні ліцеїстів, і він приготувався чемно вислухати його, скрививши сяку-таку усмішку, що виражала педагогічне щастя. Хлопчаки хором і дуже дзвінко проскандували «Бон-жур-мі-сьє-Ґів-но!».
«От бовдури, не можуть навіть вивчити ім'я свого вчителя, і це їх я повинен вчити французької літератури і основ його власної теорії свободи!» Оґюст підупав духом, однак продовжуючи зображати педагогічну усмішку, і в цей час він краєм ока побачив, як побуряковів директор Глінка, а буржуа Павло Іванович Оксамитенко роздав своєю лопатою кілька хвацьких потиличників своїм веснянкуватим «копіям». Оґюст зрозумів, що малі негідники навмисне перекрутили його ім'я, однак з якою метою – це він мав з'ясувати упродовж наступного навчального року. [ Згорнути уривок ]
|
