Олесь Ульяненко : Знак Саваофа : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Євген Баран (джерело: ***)

Ульяненко має свого читача. Важко відповісти, що саме привертає читача у авторові? Чому він компроментує себе читанням романів Ульяненка? Що змушує читача повертатися до прози Ульяненка? Запитання риторичні, як і відповіді. Можливо тому, що він "зачарований злом", яке необхідно зрозуміти, аби вберегтися від нього. Можливо тому, що Ульяненко пише так, що слова, ніби спирт чи кокаїн, миттєво проникають у кров читача, збуджуючи, розриваючи його зсередини. Можливо тому, що єдиним сюжетом книг Ульяненка є осягнення природи зла. Можливо тому, що важко однозначно відповісти, проти чого повстає Ульяненко: ... [ Показати всю рецензію ] проти природи людини чи проти суспільних обставин, які калічать цю природу. А можливо, Ульяненко провокує, свідомо вдаючись до гротескного зображення конфлікту "людина і суспільство". Якщо ні, немає тут прихованого жарту, нехай і чорного, на Ульяненка дуже прозоро проектується оцінка, яку А.Жід виголосив щодо Л.-Ф.Селіна: "Якщо це не жарт, тоді Селін повний псих". Але тоді не меншими психами є ми всі, бо живучи у світі зла, ще тішимо себе ілюзіями, ніби наше індивідуальне зло майже непомітне на тлі загальному. Ульяненко давно вже немає подібних ілюзій, отже він - вільний - якщо не від зла, то від ілюзій невинності.

"Знак Саваофа" цілком підпадає під визначення а м о р а л ь н и й, п о р н о г р а ф і ч н и й, в у л ь г а р н и й. Содомія і проституція, проституція і содомія. Моральна і фізіологічна. Автор не шкодує нікого, ні людини світської, ні церковних служителів. Гидкий роман. Якби це писалося у 30-і роки XХ століття, коли з'явилися найскандальніші романи - "Мандрівка на край ночі" Л.-Ф. Селіна і "Тропік Рака" Г.Міллєра, - роман Ульяненка був би заборонений до читання. Сьогодні - роман надрукований. Суспільного скандалу немає і вже не буде. Є обурення окремих літераторів, підкріплене репутацією Ульяненка як такого собі суспільного амораліста. Так легше відмахнутися від настирливого нагадування, що з л о - це не десь, з л о- тут і вже.

У цьому романі - на диво - є позитивні герої. Можна вважати їх з'яву на сторінках роману компромісом автора або ж його останньою ілюзією, до якої в Ульяненка непросте ставлення. Хоча це можна сприймати не як ілюзію, а як потребу віри. "Життя людини - один великий злочин, -- говорить Володимир Побіденко, він же Принц Дакарський, колишньому ігуменові монастиря Лаврентію, додаючи: "Ти крадеш у людей ілюзію". І відповідь Лаврентія:

- Таргани ... таргани, - сказав Лаврентій. - У моїй голові таргани... Ілюзія потрібна тільки слабким. Фантазії наші повні мерзоти. Вони гронами гною висять у нашій свідомості. І не під силу нікому їх знищити, якщо у тебе немає віри...

- У що? У кого?

- Ти сам добре знаєш відповідь...

Це ж саме він пробує сказати синові Володимира Андрієві - Андрюсі Лямуру - "Спокій приходить з вірою". Однак це не помагає ні батькові, ні синові - обидвох вбивають. Але якщо перший захищав свій спокій і право на нормальне життя, другий, втомившись від бандитського життя, дає себе
пристрелити іншій бандитській групі. Це також не допомагає Ілоні, дівчині з нібито респектабельної сім'ї, а насправді, таким же бандитам: "Ілона інстинктивно шукала опертя в чому тільки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргіях, грошах, першому коханці. Дитячий романтизм любові надто швидко вивітрився. Але потрібність віри, без пошуку, терзала її". Вона закінчує так само, як і Андрій, як її родич Борис, батько. "Вона живилася трагедією, але не жила нею", однак її поглинула трагедія - її особисте безвір'я.

Залишається Лаврентій. Володимир Побіденко загинув тому, що втрату віри замінив не любов'ю до Бога, а ненавистю і відчаєм. Інші - зробили неправильний вибір. Про це нагадував Лаврентій Андрієві: "(...) приходить час, і треба вибирати. Зло і добро речі умовні, але коли ти забуваєш, то, дивись, і вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обірватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прірвою. І тільки віра в Господа може тобі допомогти". І хоча Андрій, як і батько, дорікав Лаврентієві, що він, попри свою віру в Бога, не здатен допомогти людям, все-таки розуміє, що правда на боці Лаврентія: "Чесно, то я ловлю себе на думці, що мені все частіше і частіше хотілося б бути на твоєму місці...".

Лаврентій не змінив людей, але залишився собою. Один раз він ледь не піддався спокусі простого людського щастя - закохався у молоду монашку Юлію, яка відвідувала його в лікарні. Цього слова "закохався" так і не прозвучало, але обидвоє розуміли неможливість його. Юлія в останній момент ледь не повернулась до нього, але її "підстрахували" монашки. Лаврентій не боявся бути банальним, нагадуючи, що вибір завжди залишається за людиною. Можливо тому саме Лаврентій, після всіх перипетій, що випали на його долю, благословляє новозбудовану каплицю: "А наступним днем ми прокинулися від того, що хтось б'є у дзвін. Цей звук, зовсім не подібний на звуки монастирської дзвіниці, розбудив, захвилював нас і вигнав цікавих на вулиці. І всі побачили, як Лаврентій, одягнений священиком, курить ладан і благословляє каплицю. І народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться двері храму".

"Знак Саваофа" попри всю крайність індивідуального й колективного зла, змальованого у ньому, є романом-очищенням, романом-звільненням, романом-застереженням. Це чи не єдина можливість сьогодні літературі нагадати про давно відоме, не впадаючи у гріх байдужості: "Мудрість неспроможна дати на зло світу ніякої ради. Іноді вона сама буває надто злою. Все у руках провидіння і Господа нашого. Не інакше, коли ти забуваєш про такі речі, приходить зло".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Пиркало (джерело: Чтиво)

За це чтиво Олеся Ульяненка піддав анафемі Московський патріархат – цей факт став вагомим аргументом на користь моєї зацікавленості твором. А ще одну недавно видану книжку «Жінка його мрії» було визнано порнографічною і відкликано з продажу. Заінтригувала?! При цьому автор наразі є визнаним письменником, який свого часу отримав Шевченківську премію, а один з його творів навіть викладається за шкільною програмою: не анафемний і не порнографічний, звісно.
Ми тут якось гомоніли про пікантність сюжету, де є секс з священиками. Так ось: той секс просто ніщо порівняно з «хеві траффунком» у «Знаку Саваофа». ... [ Показати всю рецензію ] Читаєш, а так і хочеться сказати «Бєєєєє!», тому що автор доклав багацько зусиль аби показати мерзенність, гнилість та бридоту «святих отців» церкви. Я думала, що анафема «видається» це щось таке анти...ОГО-ГО: вагоме, могутнє, великокрамольне, абсолютно викривальне, а тут збіговисько п?діків у рясах – дрібнувато для анафеми, чесно кажучи. Я б зрозуміла такий жест, якби викрили підлу суть Московського Патріархату, його гебістську натуру, його підрясні інтриги та політичні маніпуляції, але, на жаль, доводиться спостерігати лише за приземленими походеньками хтивих сутаноносців. Однак у Москві краще видно, кому давати анафему, а кому - ні.

Отже в сюжеті переплелися дві лінії- церковна та світська: лінія церкви представлена хтивими п?діками в сутанах- від високопоставлених пописьк до щойнопострижених ченців (відверті поганці), новоявленими меркантильними та бездуховними мормонами (продають опіум для народу під керівництвом колишнього свинаря), греко-католіками (потерпають бідолахи, бо інші церковники не бажають аби вони чесними зусиллями зводили храм божий - явно улюбленці автора і потенційно борці за правоє дєло, хоча в сюжеті постають такою собі невиразною сірою масою) і, last but not the least, вигнанець та відщепенець, колишній настоятель православного монастиря, Лаврентій (справжній Божий чоловік, лінія долі якого білою ниткою пройшла крізь розвиток усіх подій), який, здається, і є головним героєм книжки.

Світський бік композиції представлений не менш неоднозначними персонажами: Андрій Лямур, бандюган та наркоділок з претензією на пізно «вср@вшуся» духовність та місце головного героя, Ілона – улюблена та водночас ненависна жінка Лямура, дамочка суперлегкої поведінки, доброю дозою збочення та чуттєвості, її хахаль Миколай – аристократ розбещення з апломбом харизматичного інтелектуала (як на мене - дивне поєднання цинізму та удаваного знання життя-буття, найнебезчніша людина твору), решта світських осіб – збоченці, уроди, пристосуванці та вискочки (ті що «з грязі в князі»), суцільні аморали.

Думаю, за описом дійових осіб, Ви прокусили амбре твору: оця гидка, смердюча маса вариться у власній жижі років десять, викидаючи час від часу певні події. Нічого доброго від цього варива чекати не потрібно, тому навіть смерть деяких героїв сприймається абсолютно очікувано: давно пора! Єдиний хто в воді не тоне та в вогні не горить, просвіщаючи нещасних, це Лаврентій.

Можу додати, що, незважаючи на досить неапетитний сюжет та події, автору не відмовиш у певній чуттєвості, навіть сенсуальності в описанні подій, деталей, стосунків. Переконливо!

[ Згорнути рецензію ]