|
Великий Луг над Дніпром: казки і легенди : казки і легенди
Еліна Заржицька
— Твердиня,
2013.
— 160 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-517-167-7
ББК: 84.4 УКР 6
Жанр:
— Дитяча література
Анотація:
Збірка авторських казок та легенд Нижньої Наддніпрянщини Еліни Заржицької «Великий Луг над Дніпром» переносить нас у яскравий фантастичний світ.
Сучасна казкарка свідомо обирає місцем події для своїх оповідок саме рідний край – локалізуючи події берегами Дніпра, Великим Лугом, околицями Січеслава – Катеринослава, кидаючи залюблений погляд у бік річок Сули й Сури, Вовчої й Орелі... Читаєш ці небувалі, фантастичні й захопливі історії й відчуваєш, що до неба – рукою подати, що таки справді жили й були у наших краях баби Джоли, які перетворилися на комах; що той чумак, який знав так багато пісень, таки й досі виспівує їх на Чумацькому Шляху на Небі, яке так любить Землю...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Легенда про кам’яну бабу
У прадавні часи на землях Скіфії (саме так у давні часи йменувалися землі України) кочували половецькі племена.
Одна з величезних орд – Улашевичі – мала свої стоянки у Синьому лісі на річці Самарі*. Нині слідами поселень половців залишилися хіба назви, як от Половиця – колишня запорозька слобода – історичний центр Дніпропетровська-Січеслава. Про давніх мешканців цього поселення я тобі, любий слухачику, зараз і розповім.
Так от, на цьому саме місці, де зараз розташований наш Січеслав, знаходився багатий аул**, що входив до складу орди хана Улаш-оґли. Урядував ним Котян ... [ Показати весь уривок ]
із племені Тертер-оба. У Котяна була дочка, струнка шістнадцятирічна красуня Діяна. Коли вона співала – замовкав жайвір у висоті неба, а коли танцювала для свого батька – очі його починали сяяти, наче два сонця. Усі воїни коша були закохані в красуню, а вона, привітна та весела, до усіх ставилася дружньо.
Найсильніші та найбагатші воїни не тільки коша, але й усього куреня*** мріяли назвати її своєю дружиною; кожен марив блискучими чорними очима, довгими, аж до землі, косами, тоненькими смаглявими зап’ястками, маленькими босими ніжками...
Коли ж батько пропонував Діяні обрати чоловіка, дівчина вперто хитала головою. Вона відчувала себе щасливою, бо маленька пташка, що живе у серці кожної дівчини, ще не прокинулася і не заспівала їй чарівної пісні кохання.
Але настав і її час. Завжди весела, красуня засумувала: вона покохала. Тоді пішла Діяна до батька і обняла його коліна.
– Чого бажає моя люба донечко? – ніжно попестив її шовкові коси Котян.
– Батеньку, – відповіла дівчина, – порадій за мене: я кохаю і кохана.
– Хто цей щасливець? – зрадів батько.
– Один з простих та бідних мешканців нашого аулу, – сказала Діяна. І додала: – Батеньку, я помру, якщо він не стане моїм чоловіком.
Замислився старий Котян. Він безмірно любив свою доньку і ніколи їй не відмовляв.
– Не хвилюйся, донечко. З багатим посагом увійдеш ти до помешкання свого чоловіка. Хіба немає в нас сім разів по двадцять коней? Хіба замало кіз та овець? Хіба не стоять у нашій юрті на дорогоцінних килимах три скрині: перша – із заморськими тканинами; друга – з шовковим, шитим золотими нитками одягом; і третя – з твоїми золотими та срібними прикрасами? Все це отримаєш ти, коли підеш до чоловікового помешкання. Назви ім’я свого обранця.
– Це Скол, батеньку.
– Ну, що ж, – зітхнув Котян, який мріяв, що стане родичем когось із синів Тертер-оба, – Скол – найкращий воїн та цілкий стрілець із лука.
Подякувала Діяна батькові і з радісною звісткою побігла до коханого.
Незабаром мудрий Ведан – шаман аулу – поєднав молодих іменами Землі та Води, Вітру та Вогню. Дружно зажило молоде подружжя. А небавом народився в них синок; назвали його Косак. Діяна сяяла – не було жінки, щасливішої за неї.
Тільки недарма кажуть люди, що життя – не білий пухнастий килим, а жорстка ряднина, гаптована чорними смугами. Захворів маленький Косак. То від холоду дрижить, то від жару мліє. Що батьки не робили, – не одужує дитина.
Побігли вони до шамана. "Допоможи, мудрий Ведане", – благають. Вдарив Ведан у свій бубон прадідівський, віками намолений. Уклонився на чотири боки, із Землею і Водою, Вітром і Вогнем радитися почав. Стемніло навкруги, піднявся сильний вітер, а потім тричі вдарив грім.
Засмутився Ведан і тихо сказав:
– Земля та Вода, Вітер та Вогонь радять батькам нагодувати хвору дитину печінкою старого тура, що неподалік нашого аулу живе. Тільки попереджають: якщо помилитися, першим пострілом тварину не вбити, лихо спіткає і вас, і весь наш рід.
Подякувало подружжя мудрому шаману й додому повернулося. Дивляться, – зовсім погано дитині. Гірко заридала Діяна, а Скол почав гострити стріли та лук налагоджувати. Потім поцілував жінку й пішов.
Цілий день шукав він тура. Вже під вечір, коли вкритий піною, захрипів стомлений кінь, побачив Скол у кущах темну постать. Зрадів Скол, і, недовго думаючи, вихопив гостру стрілу, наклав на тугий лук та вистрелив у самісінький центр темної постаті. Закричало чоловічим голосом, застогнало, і з кущів, до ніг Сколового коня, впав молодший син хана Улаш-оґли, який теж старого тура підстерегти намагався.
Кинувся до нього Скол, та зайвим був його клопіт, бо стрілою пробив він хановому сину серце. Згадав Скол, про що попереджали Земля та Вода, Вітер та Вогонь, але було пізно.
Поклав Скол тіло загиблого на спину свого коня і повіз до хана. Скам’янів могутній Улаш-оґли, побачивши улюбленого сина мертвим, і наказав закатувати Скола страшенною мукою. Мужньо витерпів Скол усі катування, а перед смертю попросив хана не винищувати рідний аул. Здивований стійкістю Скола, пообіцяв Улаш-оґли не вбивати людей і не руйнувати селище. Тільки послав гінця до Котяна, щоб сповістив про волю ханську та передав лук із шаблею нащадкам мужнього чоловіка.
Сповістив гонець аульчан про смерть Скола, передав Котяну лук із шаблею – спадок для онука, і поїхав назад.
Як почула Діяна, що загинув її коханий, додому побігла, впала перед хворим сином на коліна, затужила, заголосила. Кинулася цілувати маленького Косака: "Один ти у мене залишився, любий!" – аж дивиться, а він вже й не дише. Підхопила дитя на руки, вибігла у степ, на пагорб високий і закричала:
– Вогню, Вогню! Спали вщент моє серце, врятуй його від болю нестерпного!
Піднялося полум’я до небес, загорівся курган, а Діяна стоїть, вогнем оповита, і не згорає.
Попрохала тоді у Води:
– Змий, Водо, мою пам’ять, щоб не пам’ятала я горя свого важкого, втрати своєї дочасної!
Почалася велика злива, вийшла з берегів ріка. Шаленіють хвилі, старі дуби з корінням виривають, але не змогли ті хвилі навіть з місця молоду жінку зрушити.
Благає Діяна у Вітра:
– Вітре, друже, підхопи своїм могутнім крилом мою тугу, розвій у піднебессі разом із життям загубленим!
Налетіла страшенна буря, рвучкий вітер підхопив величезні каменюки і поніс їх, наче насіння кульбабок, а Діяна, із мертвим сином на руках, стоїть, не похитнеться.
Звернулася вона до Землі:
– Земле, матінко, змилосердься! Зроби так, щоб серце моє не відчувало болю, а душа – жалю від втрати гіркої, незабутньої!
Впали на Землю сльози Діяни і були вони такі жагучі, що здригнулася матінка Земля і прийняла жінку у свої обійми. Тільки і встигла Діяна зітхнути: "Дякую!" – і... скам’яніла****. Прибігли люди, дивляться: на пагорбі стоїть кам’яна баба, дитя до серця притискає. Старий Котян біля тієї баби як стояв, так і впав наче мертвий.
З часом люди звернули увагу: якщо піти до баби, про своє горе розповісти – все владнається. Відтоді почали половці робити кам’яних баб – копії тієї, найпершої, щоб просити у них щастя в коханні та щасливого життя для усієї родини, бо вірили: Діяна завжди допоможе, не залишить без уваги жодного сіромаху.
Я теж до Діяни ходив, щастя для Вкраїни просив, волі – для народу. Що з того буде – подивимось, люди. [ Згорнути уривок ]
|
