Олесь Ульяненко : Син тіні : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олесь Ульяненко (джерело: Інший бік)

Почнемо з кінця: опудало очільника «Народної самооборони» у місті Харкові закидали яйцями, закопали ногами, обхаркали, словом, чого там тільки не робили і кого тільки віртуально, у мріях, і просто так, не принижували і не убивали.

Чесно кажучи, реакція, передбачувана. Народ, після Майдану 2004 року, навіть той, що із синіх регіонів, більше ніж упевнений, чекав: зараз то таки посадять цих глитаїв, упирів та бандюків, з депутатськими мандатами, з блискучими мерседесами, віллами біля средньоземного моря. Мрія - загнати глитая на слизьку стежку, опустити, і по нижче, - не погана, давно виплекана ... [ Показати всю рецензію ] мрія. Я більш ніж певен, що нікого не цікавив надутий патріотизм, як рожева мрія над Хрещатиком. Всі бажали і чекали одного: коли почне діяти Закон, що дозволить злодію посісти його повноправне місце у суспільстві. У тюрязі. Всі чекали,- регіонали і нашоукраїнці, і просто зіваки, одного, конкретно реального: посадіть злодіїв, а там вже і трава не рости. Нічого не відбулося, ясна річ. Віртуально обпльований Луценко, під хори і народні співи, продовжував боротися , з не менш міфічним завзяттям, із корупцією. Це нагадувало зібрання доктора Кашпіровського або замогильні проповіді Аделаджі. Головним героєм цього дійства є не що інше, як зіпсоване повітря.


Трохи раніше… В 1997 році я написав роман «Син тіні». Тема виключно стосувалася тіньового боку бізнесу. Роман вийшов у часописі через рік-два. Потім провалявся у одному видавництві ще років п’ять-шість. Директор видавництва шепотом говорила, що треба зачекати. Надто вже прямо і жорстоко. Нарешті з інтервалом майже у десять років роман вийшов у Тернополі. Власне, після цього у мене виникла така пароноїдальна мисля: наша економіка - як частина філософії та менталітету… Пан Блох, кишеньковий бізнесмен, підіймається до вершин олігарха, використовуючи всі важелі тодішнього і сучасного бізнесу: приписки, офшори, торгівля наркотиками, проституція, кіно, телебачення і т.д. Списки можна продовжувати. Головне, куди б ти не перевів погляд, ти можеш, не маючи совісті, а маючи меткий практичний розум, уміння рахувати, використовуючи психологію і удачу крадія, вийти, як не крути, в люди. Система хабарів, зв’язків – від регіонального швондєра-чиновника до прокуратури державницького чину. Закон, як дишло. Без всілякої премудрості. З тим ото законом і боровся пан Луценко. Про нього і говорить Президент. Гостро і з критикою. Але існує окрім того ще система, яка виникала в клопітливій голові маленького скарабея - чиновника, шліфувалася століттями - як краще обійти підводні рифи конституції, закону, що підтримується милицями законопроектів, і просто тобі народним пафосом: як жити пожирніше і полегше. Тобі треба квартиру, і не за двадцять років, і не перед самою смертю, - тоді, даєш банального хабара, і через місяць вже плюєш людям на голову з балкону. Так далі і по вихідній… До кафкіанського безуму.


Людина, попри свою незрівняну індивідуальність, замкнена у конкретну пастку загальних цінностей, що перед усим складається з фізіологічних потреб: їсти, пити, народжувати дітей, хворіти і помирати. Це той максимум, що тримає її на поверхні. Сьогодні ти маєш взяти необхідне. Але, показано історією розвитку людства, кожен індивід товаришує з тарганом в голові: хочу бути Мерілін Монро ( жінки ), хочу бути Арнольдом Шварценегером ( чоловіки). І ще є такий чортяка: піар. Допустимо, що пересічному громадянину товчеться з дня у день, що ліки ***, позбавляють вас, конкретно і назавжди, від геморою, проносу і божевілля. Наївний громадянин іде в аптеку, а в аптеці цих чудодійних пігулок немає. І в іншій теж нема. І ще в інший, іншій, іншій... Тоді зневірившись, людина скаржиться: сусіду, товаришу, коханці. І громадянину кажуть: а он там є, тільки треба переплатити. Людина переплачує і має чудодійні пілюлі. І аптеці хорошо, і людині хорошо, і особливо хорошо - фармафабриці.

А тут Президент зі своїми очільниками закликає до совісті, до Європи і ще кудись… Яка в хріна совість, коли у мене очі на лоба лізуть, а я, кров з носа, повинен бути в тому кінці країни, а квитки того… тю-тю… Зв’язки вирішують усе… Система зручна і руйнувати її ніхто не хоче, доки не буде альтернативи. Ось за що і ні про що, опудало пана колишнього міністра Луценка копали, закидали яйцями. Скидається на те, що йому поталанило. Він бо народився не в Румунії( Амінь, Чаушеску). А то дивись, ще вийде як кликав ще мудрий художник Сярьожа Поярков: “ Відвести у тихий дворик і покінчати усих із калашів…”. Найкраща буде альтернатива, як для недорозвиненого, але власне нічого іншого не спадає на думку. Або закликати шанувати закон, що заганяє тебе в кутка, або закінчити під стіною, пускаючи в штани фекалії, перед нарядом автоматників.

Ніхто, в усіх випадках, не буде нікого слухати. Практика між мрією і дією у нас дистанцюється з легким абсурдом буття. Хтось за нас зробить, а як ні, так і буде… Пишіть нові закони, а ми по-старому, дочалапаємо до могили.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген Баран (джерело: ***)

Ульяненка великими дозами читати не можна. Надто чорний, безпросвітний життєвий/мертвий простір змальований автором. Простір, заселений злочинцями, збоченцями, повіями, наркоманами, вбивцями, не залежно від того, який щабель суспільної ієрархії вони посідають. Читаючи новий роман Ульяненка, у мене було відчуття, що мій рот заповнений блювотинням і заклеєний липучкою: ти давишся власним затруєним шлунковим соком, гидко кривишся, ковтаючи поволі його знову. Парадокс полягає в тому, що Ульяненка все-таки треба читати. Його проза - своєрідний фізіологічно-психологічний протиотруйний засіб. Його проза ... [ Показати всю рецензію ] не шкодує нікого, ні самого автора, ні читача. Це варіант прози на виживання. Його проза - вбиває будь-які ілюзії (мораль, щастя, краса, дружба, Жінка, кохання, чесність, порядність, принциповість, віра, еtс). Тут немає місця Богові ("Вони чомусь усі не вірять в Бога, а вірять у пекло. Мене це ніколи не перестане дивувати. Як якогось ізраїльтянина чи іудея не перестане дивувати, що невідомий бродяга Ісус Христос несподівано виявився Богом" // №146. - С. 54), тут пропагують страх перед смертю ("Якщо ляку перед смертю не існує, то саме життя полишене сенсу" // №146. - С. 4), і зраду віри ("Напевне, індивідуальний сенс існування людини зовсім не у вірі, а у тому, на скільки вона в будь-який інший момент готова зрадити віру, напоумивши власне сумління, що віра створена для неї, переконавши себе, що далі легше буде перетинати широту життєвого простору; зрадити віру, - це чомусь особисте, що ніколи для створіння не стосувалося Творця, і людина ніколи нікому цим не поступиться. Навіть стоячи біля прірви смерті та пекла" // №147. - С. 61). Тут втрачено межу між добром і злом, тому цей світ є світом ЖАХУ, який культивується людиною ("генієм смути", "рябою посередністю").

"Син тіні" Ульяненка - роман соціально-психологічний. Можливо, найкращий за останні роки в українській літературі. "Син тіні" Ульяненка - один із найогидніших романів української літератури останніх років. "Син тіні" - політичний роман, у якому в гротескно-сатиричних фарбах змальована політична верхівка держави, така собі мафіозна структура, яка бавиться у "свою" державу, себто у її відсутність. "Син тіні" дуже агресивний роман, у своїх звинувачуваннях він сягає глибини біблійних проклять старозавітних пророків, тим самим уподібнюючись до сакрального тексту. Цей роман є конденсацією величезного життєвого досвіду, тому автор не просто говорить, він виголошує сентенції, максими, які потрібно сприймати апріорно. Інколи ловиш себе на тому, що підпадаєш під терор авторського досвіду; він не дає читачеві вибору, він кидає читача у багно, не переймаючись проблемою "винуватий/невинуватий", бо в Ульяненка немає невинних, у його прозі діє принцип "народжений, значить винуватий".

У романі немає жодного позитивного героя (Блох, - а вся розповідь у

романі є історією піднесення і падіння Блоха, - його охоронець і кілер за сумісництвом Кловський; жінки Блоха -Люська, Лізка, Людка; брат Людки; а ще дядько Юхим Блох, татарин Сабалов, Нонка, начальниця клубу, „яка давала тільки начальству: прокурору, начальнику міліції, а на найгірший кінець - аптекарю"; а ще Патрон - радник Президента, доктор Оліхович, Пилипович, Бокін, еtс.) - такий собі людський звіринець від Олеся Ульяненка, - тут навіть ім'я автора „Олесь" є якимсь неправдоподібним, занадто м'яким, жіночим, тоді б, як його проза вимагала б твердого імені і тяжкого як маузер: Роман, Остап, Андрій...

Форма роману монологічна: кожний із антигероїв виголошує свій досвід,

який в тій чи іншій мірі пов'язаний із Блохом, відтак ці монологи стають єдиним полілогічним простором, у якому висвічуються всі етапи життя Блоха: дитинство - юність -зрілість - смерть; такими ж повними і яскравими постають самі оповідачі: не знаючи їх передісторії (насамперед, періоду дитинства), читач бачить їхнє сучасне і перспективу майбутнього, себто відсутність його. Певну симпатію, як би це дивно не звучало, викликає Кловський, він надто добре знає цих людей, яким служить, не має ілюзій щодо своєї долі, зрештою, він єдиний ще спроможний на вчинок: його любов-ненависть до Лізки завершується драмою для обох: фізичним каліцтвом Лізки і моральним каліцтвом Кловського. По-своєму Кловський - великий романтик (сам Кловський називає себе „запізнілим романтиком"), особливо це видно на тлі його наступника, безіменного брата Людки, виголошенням досвіду якого завершується розповідь у романі.

Ульяненко у романі зруйнував Ілюзію („Ілюзія тільки підсилює отруйність нашого життя". - №147. - С. 54) з тим, аби утвердити свято свят ... Ілюзії. У нього позбавлені ілюзії всі, навіть птахи, а Кловський інколи ностальгійно згадує часи, коли люди були чистими, як вода („Все добре і зле пов'язане з водою". - №147. - С.30). Завершується роман монологом брата

Людки, у якому жевріє ілюзія: „І коли вам Кловський розповість усе, то повірте йому, у нього більше шансів розповісти правду. Мені ж додати нічого. Для мене ще продовжує сходити сонце. Як і для вас. І я дивлюсь, як над водою летять птахи" (№147. - С. 85). Себто, за гамбурзьким рахунком, роман О. Ульяненка „Син тіні" є найсвітлішою ілюзією, на яку ще здатний сам автор. І попри всю відразу, яку викликає роман, він є крайньою межею Світла, на яку ще здатна людська душа. Роман Ульяненка є Ілюзією ще й тому, що він написаний. Автор уникає „голої" публіцистики, однак вона присутня в романі, психологічно обумовлена. І ті пасажі, в яких проривається авторське „.я" („Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу (...), - все це нагадувало куплю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина" (№146. - С 30) є зворотною стороною віри автора (в Ульяненка вона тотожна Брюггенівській тезі "Віра - не те, у що вірять, але те, чого не втрачають").

"Син тіні" - алегоричний роман. Алегорична сама назва, хоча у неї є і буквальне прочитання. Темні справи Блоха потребують прикриття. Потребують тіні ("Нам необхідна була "криша", тобто захист і прихисток. Тінь ніколи не може захистити, коли вона не падає від когось. Тоді її взагалі не існує" (№146. - С.54). Тінню є самі антигерої ("Людина довго не може жити в тіні і говорити з тінями. Такий Блох. Він тінь, і стоїть в чиїсь тіні, він радше її породження (...). Виходу немає. Ні в кого з тих, хто народився в тіні, немає виходу" (№147. - С.38), тому в них немає іншого вибору, аніж смерть. Всіх у романі (як і в житті) переслідує тінь смерті ("Тінь смерті невблаганно біжить за мною, накриваючи кожен сантиметр мого існування, і я втікаю від неї, як від любові. Але від власної тіні ніхто ще не втікав" - №147. - С.85). Врешті, всі ми (герої й негерої, народжені й ненароджені) є тінями власного життя ("Ми тіні власного життя, ми порожнеча..." - №147. - С 85).

Роман О.Ульяненка "Син тіні" - одна із найдраматичшніших метафор сучасної літератури. У цьому найбільша перевага й недолік роману. Він занадто правдивий, аби бути тільки літературою. Він надто добре написаний, аби виглядати правдою.

[ Згорнути рецензію ]