Лариса Денисенко : Сарабанда банди Сари : роман : Анотація, уривок з книги.

Лариса Денисенко

— Нора-Друк, 2008. — 240 с.
— м.Київ. — Наклад 1500 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (4) Відгуки читачів (1) Де купити (1) Скачати файл

Глава перша. Щонайменше про ідеальний ранок, неідеальні шлюби, колишніх сокурсниць та родинний склеп „R.Yors & Kallmann”

Коли я вранці дивлюся на свою кавоварку, мені здається, що я – нафтовий магнат. Ось воно – моє чорне золото, спочатку повільно, а потім дуже швидко ним наповнюється скляний жбанчик. Цікаво, новоспечені нафтові магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважати на її вартість? Я щоранку роблю саме так. Мені – смакує. Спочатку я вдихаю кавовий запах, потім роблю перший ковток і ставлю філіжанку на стіл. Трохи відчиняю вікно, воно величезне, від підлоги до стелі, запалюю ... [ Показати весь уривок ] цигарку, і тільки потім повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча, як була. І тільки потім я можу зробити собі кілька канапок. Коли мій ранок починається інакше - це означає тільки одне: в мене серйозні життєві зміни або проблеми. На своїй кухні я перебуваю щоранку біля години, іноді й більше. За цей час я встигаю випити кілька філіжанок кави, прочитати газету чи главу книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з”їсти кілька канапок з сиром, а якщо є натхнення – зробити та з”їсти яєчню.

Часто я вмикаю телевізор, щоб почути щось цікаве або корисне, але таке трапляється дуже рідко. Тобто телевізор я вмикаю майже щоранку, але цікаве чи корисне я чув три місяці тому, про це зазначено на ліпучці на моєму холодильнику, я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповідали про те, як люди вигодували мале китеня. Мені подобаються кити. Вони мені так подобаються, що, певне, я б хотів мати китеня вдома, але оскільки це неможливо, в мене немає хатніх тварин. Ймовірно, що кити мені подобаються тому, що вони схожі на фонтани, а мені дуже подобаються фонтани. Колись я навіть збирав їхні зображення, потім щось сталося, і я припинив їх збирати.

Моя кухня не є кухнею, скажімо, в розумінні моєї мами з огляду на кухню тієї квартири, в якій промайнуло моє дитинство, і у якій зараз мешкає старість моїх батьків. На моїй кухні цілком можна влаштовувати вечірку для десятьох людей, це кухня-кімната. Крім звичайних кухонних меблів, тут є диван, два зручних широких фотелі, стіл і навіть старовинне німецьке піаніно „R.Yors & Kallmann”. Чорне, блискуче, прикрашене двома канделябрами. Воно мені нагадує родинний склеп. Таке враження, що саме тут знайшли вічний спокій його честь, суддя R.Yors та відомий створювач оперет Kallmann. На цьому склепі є навіть родинний герб, який схожий на слона, індійського раджу, що дивиться в небо або на нло чи радянський супутник. Піаніно – спадок моєї колишньої дружини. Ні я, ні вона не вміємо на ньому грати. Зазвичай на ньому грав (частіше за все – собачий вальс) хтось з наших спільних з нею або з моїх гостів. А ще майже всі сперечалися, навіщо цьому піаніно третя педаль. Я в цих суперечках ніколи не брав участі, тому що не знав, навіщо піаніно перша та друга педаль, що вже казати про третю.

Батько моєї дружини передав мені це піаніно фактично з рук у руки. До моєї дружини він ставився менш обережно, можливо тому, що вона була молодша за піаніно, й не така дорога. Коли ми розлучилися, дружина запитала, чи я не заперечую, щоб піаніно поки що постояло в мене, я категорично заперечував, але воно все рівно залишилося в мене. Моя дружина була адвокатом, а адвокатів неможливо налякати запереченнями.

Мені виповнилося двадцять один рік, коли ми побралися. З дружиною ми були однолітками та колишніми однокласниками. Між тим, як сидиш за однією партою та тим, що засинаєш в одному ліжку – невелика різниця. Так мені тоді здавалося. Я думаю, що я просто над цим не замислювався, а надав перевагу людині, тепло руки якої відчував всі десять років навчання. Дитині ближче фізичне тепло, ніж душевне. Потреба в душевному формулюється згодом.

У школі я був вправнішим за неї учнем. Не можу назвати предмет, з яким би я не міг впоратися. Вона вчилася задовільно, але була дуже активною, вже в сьомому класі їй довіряли вести уроки миру, виступати на всіх шкільних та позашкільних представницьких заходах та роздавати доручення іншим. Я бачу її на сцені, цілеспрямовану, впевнену в собі білявку з гладко-прибраним волоссям, жодного зайвого кілограма, жодного зайвого сумніву. Сіра пряма спідниця, кремова блузка, на шиї річні перли, тілесні панчохи, чорні туфлі-лодочки.

Цікаво, що ще в школі я зрозумів, що Інна, так її звуть, цілком може виступати керманичем мого життя. Питання вибору для мене завжди було найскладнішим. Я не міг спокійно вибрати навіть прості речі, коливався, виснажував себе сумнівами. Часто я засинав та прокидався з одним й тим самим мозковим сигналом, від якого мій шлунок, руки та очі ставали вологими: „А раптом нічого не вийде?” Інна завжди знала, що треба робити, і в якій послідовності. На кожне моє запитання „А раптом нічого не вийде?”, вона настільки щиро відповідала: „Чого б це?”, і я миттєво заспокоювався. Цим своїм вмінням вона зачаровувала й моїх батьків, людей доволі усамітнених, але дуже інфантильних.

Звісно, що після закінчення школи в мене почалося своє, безінкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона більше не сиділа поруч зі мною. Вона пішла вчитися на юридичний, я на географічний факультет Університету. Траплялося, що ми прокидалися в одному ліжку, їй цього хотілося. Але це мало відрізнялося від процесу списування домашнього завдання, та сама шкільна допомога. Я – давав, вона – приймала це як належне. Пізніше один мій друг скаже, що в такий спосіб „в тебе сформувалася типова бабська психологія”. Втім, то мені здавалося, що моє післяшкільне життя було безінковим. Насправді всі важливі життєві запитання не вирішувалися без консультацій з нею, тому коли вона запитала, а чому б нам не побратися, якщо ми чудово розуміємо одне одного і стільки часу спілкуємося? Я це сприйняв як її невідворотне рішення.

Наш шлюб був бездітним. Інна хотіла дитину, але ніяк не вагітніла. Поки не було результатів наших аналізів, вона в усьому звинувачувала мене. „Активні сперматозоїди несуться назустріч яйцеклітинам як життєрадісні собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди – сомнабулічні собаки, що не метелять хвостами, вони - хворі”. Після цього її зауваження я довго не міг кінчити. Не міг випустити назовні ненажерливу зграю кволих псів. Потім виявилося, що в її бездітності винний не я. Напевне, це й було початком зникнення нашого шлюбу. Моїх життєрадісних собак, що метелять хвостами, вона мені пробачити не змогла.

„Ви б все рівно розлучилися, бо ти нарешті почав прагнути самостійності ”, - сказав мені мій приятель. Він був правий. Я став успішним дописувачем та аналітиком. Тоді я працював на відому туристичну фірму, готував матеріали для сайту, буклетів, аналітичні записки стосовно місць відпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всі провідні видання, які потребували статей щодо мандрівних подорожів, звичаїв далеких країн, поведінки тварин. Про все це мені вдавалося писати яскраво.

На відміну від моїх постійних шкільних та університетських успіхів, які не додавали мені впевненості у собі, мої кар”єрні та творчі перемоги додали в моє тісто якийсь невідомий інгрідієнт, що з мене почала виліплюватися інша людина. Непомітно для себе я почав приймати рішення. Я продав однокімнатну квартиру в центрі міста, яка дісталася мені від бабці, оформив кредит та придбав сучасну трикімнатну квартиру. Певне, цим я страшенно здивував Інчиного батька, він дивився на мене як на Ахілла, що зробив зі своєї п”яти щит та меч або поставив її на горло ворога. Інну це дратувало. Йомовірно так почувається людина, яка все життя правила конем, а потім з карети вистрибує пан, що ніжився там на подушках, і починає прибирати віжки до своїх рук. Яка віроломність! Я розумів це, але нічого не міг вдіяти, її наполеглива активність, надмірний тиск теж почали мене дратувати. „Зваж на те, що подвійні літери імені додають людині наполегливості від народження. Це як стукіт клювака – допоки не приб”є нещасну комаху – доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансів”. Так казав про Інну мій друг Тимофій. Він ніколи не був психологом, але завжди висловлювався таким чином.

Сім років шлюбу. Я не міг повірити, що стільки років ми прожили разом. Скільки разів я сказав їй „привіт”, скільки разів вона побажала мені спокійної ночі, а скільки було дякую, прошу, я тебе не розумію, вибач, я не те мав на увазі, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через такі дрібниці, де моя підзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опікуватися, третю добу в туалеті немає освіжувача, стули пельку, куди поїдемо у відпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батьків, навіщо тобі це було потрібно, ти цього ніколи не зрозумієш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи тобі салат – тисячі, десятки тисяч, а може сотні? А скільки було поцілунків, сперматозоїдів, тих, що метляли хвостами і тих, що не метляли, скільки голосних, приголосних нашого подружнього спілкування? Ти-ся-чі. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми ніколи й не жили. Боляче розходитися тільки тоді, коли „вона” і „ти” встигли перетворитися на „ми”, хоча б частково, це був не наш випадок. Мені здається, що наш шлюб – це „вона”, коли ж народився „я”, як будь-якій дитині, що зростає, мені захотілося самостійності. І я її отримав. Зараз мені тридцять два. Я звик жити як „я”, і мені це дуже подобалося – жити як я! Попри те, що час від часу в моєму житті з”являлася „вона”, моє життя не перетворювалося на „ми”. Поки не з”явилася Сара.

Я підійшов до своєї шафи, відкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрібнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухні, там вона була чайною філіжанкою із зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими філіжанками, помаранчевою тарілкою з бордовими хризантемами, розпочатою пляшкою мартіні. Там вона була керамічною текою з суфофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вівсяно-фруктової суміші „Старт”. Сара сміялася, коли я гриз „Старт” як печиво, запивав його кавою. Вона так ніколи не робила.
Сара була в ванній кімнаті. Там вона була засобом для догляду за кучерявим волоссям. Зубною щіткою. Мигдалевою олією. Гребінцем та феном. Я відкрив мигдалеву олію, забруднив нею ніс, посміхнувся. Так пахне моє теперішнє щастя. В моїй спальні Сара була нічною шовковою сорочкою, яку вона залишила на моєму приліжковому стільці; срібною рамкою з родинною фотокарткою, що склала компанію азаліям, які були схожі на збіговисько американських південок у різнобарвних капелюшках, на моєму підвіконні; солом”яним кошиком, де відтепер мешкали мої та її чисті шкарпетки, наші спортивні шорти, її панчохи, трикотажні майки; тонким обручем з золотими камінцями, який перетворював Сару на східну принцесу, що золотозубою посмішкою лежав на приліжковій тумбі. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомиті відчував його.

Коли я побачив Сару, а сталося це під час групової поїздки менеджерів з туризму та тих, хто пише про мандри, до Праги, я її не впізнав. Правда, я взагалі не встиг нічого подумати щодо стрункої жінки з пишним волоссям та пишним бюстом, тому що Сара Полонська на відміну від мене – мене упізнала. „Привіт, Піддупник”. Привіталася Сара. І посміхнулася своєю жахливою посмішкою. „От вже не думала, що буду зустрічати тебе майже на всіх гео-тур-сайтах. Ах ти ж балувана, зманіжена дупа, тобі все-таки вдалося всістися на кілька стільців! Привіт, старий, скільки ж ми не бачилися!” Тільки це слово „піддупник” допомогло мені збагнути, хто це. Бо „піддупником” мене називала тільки одна підступна істота – Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, яка була схожа на недоглянуту, брудну вівцю. А називала вона мене так, тому що коли я вчився в Університеті, я займався плаванням, і часто підсовував рушника собі під дупу, як сидів на лекціях. Я був худий, і мені так було зручно. Кістці боляче спиратися у дерево, звісно, якщо це поки що жива кістка. Першою це помітила Сара, яка сиділа ліворуч, через прохід. Вона поцікавилася, що це я підкладаю собі під дупу? Не знаю, навіщо я тоді сказав їй правду. Після цього я обзавівся кількома прізвиськами: „балувана дупа”, „піддупник”, „і-на-тім-рушничко-оо-ві”.

Я терпіти не міг Сари Полонської. Навіть у допіддупниковий період вона мене дратувала. Таке зі мною траплялося час від часу. Наприклад я терпіти не міг маминої плойки. Навіть двічі намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався, і мав би бути до неї байдужим або принаймні більш терплячим Але – ні. Я хотів, щоб вона зникла, в мене псувався настрій всякраз, як я бачив її у ванній кімнаті, де вона звисала на кокетливому провідковому завитку. Одного разу я сказав плойці „я з тобою розберуся, коза драна”, досі про це пам”ятаю.

Сарою Полонською я теж не користувався, але мені хотілося, щоб вона зникла. Ці її вічні широкі вельветові штанці. Обов”язково яскравих кольорів, від чого її дупа здавалася ще більшою, ніж була. Ці її кудлаті пасми. Це її широке обличчя, а на ньому маленький ніс, наче вона його в когось вкрала. Густі вії такі, начебто хтось нарізав папір, щоб зробити бороду паперовому дідусю. А ще вона була надзвичайно грудаста, одного разу в жіночому туалеті вона спробувала поставити дві філіжанки з водою на свої цицьки та утримати їх, але облилася. Ха-ха-ха! В школі мені теж було цікаво, чи можна на ерагованому члені утримати чарку? Але перевіряти цього я не став, досі не знаю, можна чи ні. Хай це зробить хтось інший, от якби Полонська була Полонським – може вона б тоді і перевірила. Бо ж доросла жінка, майже дипломований фахівець, а дурепа дурепою.

Хоча, особисто я був переконаний, що це просто невдала спроба, бо Сара Полонська своїми величезними цицьками може утримати по дві філіжанки з водою на кожній, а на її дупі чудово вмостився б дволітровий жбан. Ще я пам”ятаю її чорне пальто-накидку, воно звалося – летюча миша. Під цим пальто могли б спокійно переховуватися від твердої руки закону з десяток китайців. А ще вона так різко посміхалася, що здавалося, зараз вона розчавить тебе цією посмішкою як чобіт дощового черв”яка. А ще на одній вечірці, яку було присвячено дню факультета, я бачив, як Сара Полонська виблювала собі під ноги шматки піцци та салату, а потім спокійно продовжувала в цьому танцювати. Після того, як я усвідомив, що відлітає з-під її активних міцних ніг, я побіг до туалета робити те, що вона зробила, не припиняючи танець.

А ще я пам”ятаю, що вона була заміжня, і чоловік в неї був військовим. Пригадую, як іноді він чекав на неї під університетом, сувора постать в формі біля машини „Москвич” червоного кольору. Мабуть, через колір його машини та форму, ми звали його „Пожежник”. Взагалі-то я багато чого пам”ятав про ту Сару Полонську.

Від тієї Сари Полонської ця Сара взяла тільки бюст, який цього разу не налякав мене виразністю та обсягом, а навпаки притягував мій погляд, та манеру посміхатися, але зараз мені здавалося, наче з цією різкою посмішкою до мене наближається не чобіт-черв”якодав, а хтось дружній з подарунком в руках. Взагалі я дуже не любив, коли хтось постійно та різко посміхався, а Сара Полонська робила саме так. Вона посміхалася. Для мене посмішка означала клінічний ідіотизм або знущання, і аж ніяк не гарний настрій, вдачу а прияне ставлення. Припускаю, що з Інною я прожив так довго, тому що вона не посміхалася мені в спину. Але повертаючися до цієї Сари Полонської - вона схудла на десять килограмів. Сказала, що не хоче про це говорити. І посміхнулася. Про свого колишнього чоловіка вона теж не любила говорити, тільки зауважила, що обов”язково нас познайомить. Не можу сказати, що я дуже зрадів від цієї перспективи. Волосся її залишалося кипуче-кучерявим, але було не чорним, а каштановим, блищало, переливалося на сонці та причаровувало. На ній був простий білий сарафан та білі шкіряні капці. В цю Сару Полонську з невідомих мені причин я закохався до нестями.

Сара теж була здивована нашими почуттями. „Піддупник, як таке взагалі могло статися? Ти міг би подумати про таке?” На це я відповів, що якщо вона продовжуватиме звати мене „Піддупником”, то я почну звати її „Підцицьницею”, бо її ледь видно з-під її цицьок. Ми реготали, бо пара створювалася чудова: Підцицьниця та Піддупник. Герої чеських мультиплікаційних стрічок: або гриби, або птахи. Наші колеги мандрували Прагою, а ми – одне одним. „Мені здавалося, що коли ми вчилися, ти мене терпіти не міг, чи не так?” Запитала вона. Це було серйозне запитання. Сара запитала це, коли лежала в ліжку, гралася своїм волоссям, підтягувала до себе та цілувала свої округлі коліна, вона любила націловувати свої коліна, а я шукав у готельному телефонному довіднику, як замовити сніданок в номер. Я був голим та щасливим. Я не знав, що мені слід відповідати: правду, напівправду, напівбрехню. Або просто збрехати, сказати, що вона мене приваблювала, але не настільки, щоб я розповів їй про це. Мені було важко зізнатися жінці, з якою мені так було добре в ліжку, що я вважав її потворною. „Я тоді був одружений”, - почув я свій голос. Тонкий, наче комарина голка, що намагається віднайти дірку у протимоскитній сітці. Я дійсно був тоді одружений. Сара хотіла ще щось запитати, але відволіклася на телефонний дзвоник, їй телефонувала мама. Потім до цієї розмови вона не поверталася.

Про те, що Сара Полонська переїде до мене жити, нам сказав справжній моряк, який був схожий на фальшивого моряка. Подібний на безробітного актора, який чомусь обрав для свого позатеатрального життя образ моряка. На ньому був червоний светр, з його правого вуха звисав кульчик у вигляді якірця на золотому канаті. Він пив пиво, його обличчя кольору дубової кори було в дивних, зібганих зморшках. Здавалося, що він щоразу зібгає їх інакше. „Я – моряк, коханчики”, - привітався він. „Я – моряк, і мені необхідно бачити піну”. „Якщо бажаєте – можете пригостити його пивом, він дійсно – моряк”, – сказав бармен. До того я думав, що він нічого не помічає, бо він дивився серіал про відчайдушних домогосподарок. Ми пригостили дійсноморяка пивом, в той час наші серця були сповнені любов”ю до ближнього. „Якщо ви замовите йому ще – він вам поворожить”. Проінформував нас бармен. Ці двійко діяли налагоджено, я милувався тим, як бармен витрушує з нас гроші. Пиво ми замовили. Старий льопнув трохи пивної піни на наші ліві долоні, забуркотів щось, а потім сказав: „Вона до тебе переїде. Незабаром. Треба тепер злізати цю піну – тоді точно пророцтво справдиться”. Я не знаю, чому ми це зробили, принаймні я був доволі бридливий, але ми злизали пиво з долоней одне одного. Хто ж раніше почав це робити: я, Сара? Не пам”ятаю. Інколи мені здається, що я обов”язково повинен це пригадати...

Знайомство з батьками Сари відбулося в кінотеатрі. Ми переглядали „Матч-поінт”, там теж, частково йшлося, про знайомство з батьками. Я говорив Сарі, що бачив цю стрічку, і, на мій погляд, це не краще кіно, після перегляду якого слід знайомитися з батьками. Центральний образ: меркантильний зять – вбивця. Якому, до того ж, вбивство жінки, з якою від зраджував свою дружину, сходить з рук. Воно мені потрібно? Сара сміялася. Вона сказала, що її батько має чудове почуття гумору. „Йому це сподобається, от побачиш!” Я почувався не дуже впевнено. Перед цією зустріччю я довго думав, яку обрати тактику - бути балакучим чи стриманим? В мене не було досвіду знайомства з батьками дівчини. Адже з батьками моєї колишньої дружини я познайомився у дитинстві, це були просто – чергові дорослі. Коли я запитав про це в Сари, вона тільки посміялася. „Ну і сприймай їх як чергових дорослих, якщо вийде”.

Батько Сари нагадував мені життєрадісних персонажів стрічок Еміра Кустуріци, він час від часу щось наспівував (навіть коли переглядав стрічку, на нього шипіли, він чемно вибачався та знову наспівував), а його пальці танцювали або в повітрі, або на будь-якій поверхні. Цигарка, яку він крутив між вказівним та середнім пальцями, нагадувала гіпертрофовано-великий пеніс, як в індійських божків. Я уявив обличчя батька Сари та обличчя свого батька портретами з однім й тим самим підписом „батько”, мій батько виглядав більш переконливо-батьківські. Під портретом батька Сари хотілося написати „волоцюга”, „заслужений артист Молдови Віорел Нега” або, навіть „Барток”. Я б повірив. На тлі рухливого батька мати Сари виглядала дівчинкою, яку розгойдують. Її так швидко розгойдують, що неможливо розгледіти, якою вона є. Це було дуже дивно, бо мати Сари була крупною жінкою, але я встигав сприймати її тільки фрагментарно. Великий пухкий рот. Голос оперного тенора. В профіль її зачіска нагадувала мені чорного місяця. Я помітив, що спідниця в неї була закоротка як для таких форм та віку. А погляд – звабливий. Вона любила жоржини та родинні свята. В будь-якому випадку з батьками Сари мені було легше ніж з моїми власними. Здавалося, що вони були цілком мною задоволені. Але скорше за все, вони були просто цілком задоволені одне одним та життям.

Коли Сара запитала, чи познайомлю я її зі своїми батьками, я знітився. „Слухай, а тобі дуже цього хочеться?” Запитав тоді я. Вона сказала, що їй щонайменше цікаво, які вони, але якщо це проблематично для мене чи для батьків, вона не збирається наполягати на цьому. Я подякував. Не можу сказати, що це було проблематично, але в наший родині ніхто нікого ні з ким не знайомив. Розумію, що це може видаватися дивним, але так було. Я не знав, наприклад, друзів батька та подружок мами. Можливо, моя пам”ять тримала на довгих поводках їхні імена, але це були імена без наповнення. Це як кінострічки, які тебе не зацікавили, за назвою ти розумієш, що колись переглядав їх, але про що вони чи хто там грає – пригадати неможливо.
Батьки, звісно, були знайомі з Інною та її батьками, а також з Тимофієм та його матір”ю – цьому сприяли шкільні батьківські збори – але стосунки ні з Інною, ні Тімом, а тим більше з їхніми батьками, не підтримували.

„Якщо уявити собі родину як, наприклад, столовий сервіз. То мій родинний сервіз складається з випадкових предметів, може, нас і з”єднує подібний візерунок чи колір, але то й усе”. „Та все нормально! Я ж усвідомлюю, що в усіх різні традиції. Не всі родини такі, як наша. Ми ж викапана циркова династія! Кожний передає щось іншому. Якби ми дресерували левів, то й леви товклися б у нашій вітальні! Ми завжди показуємо одне одному щось новеньке та цікавеньке”. Сара сміялася та підморгувала. Я дивувався, що мене це не обурює, хоча усвідомлював, що її родина сприйматиме мене як атракціон.

З Сарою взагалі було дуже легко. Попервах я постійно чекав, от зараз вона щось не те промовить, от зараз я її ображу, от зараз вона щось таке зробить, і ми посваримося. Вона робила та говорила багато чого. Наприклад постійно вивертала фільтри з використаною кавою у рукомийник, чого я терпіти не міг. „Саро, хіба важко викидати це у смітник чи в туалет?” „Зваж на те, що я могла б підкладати це в твої азалії та вирощувати дрозофілів, або розкладати цю казкову суміш по твоїх шкарпетках, або навіть робити три купки, і в якусь з них ховати твій ідіотський перстеник. Тоді б ти побігав! Натомість я просто забиваю рукомийник пресованою кавою, велике діло, його завжди можна прочистити”. Ми не сварилися. Коли я щось робив не так, вона просто сміялася та називала мене „Е-еех, Піддупник”, коли вона щось робила не так, я цілував її або вдавав, що зараз придушу. За тиждень після повернення з Праги ми почали жити разом. Вона до мене переїхала. Збулося пророцтво на пивній піні чеського моряка.

Вже третій день вона перебувала в Мексиці, куди поїхала перевірити кілька турів, і я сумував. Расарасарасара. Повернутися вона мала за два тиждні. Стандартний тур, я часто бував у таких. Я міг би поїхати з нею, але через термінові замовлення був вимушений залишитися вдома. Зараз я закінчив свій звичайний довгий сніданок у п”ять філіжанок кави, і почав збиратися, слід було вибиратися в місто на зустріч. Я набрав її номер. „Абонент тимчасово недоступний”. „Саро, йди геть”. Сказав я вголос. Вона причаїлася серед кураги, чорносливу та кеш”ю. Саріни солодощі, щоб не їсти тістечка та не гладшати. Я посміхнувся та вгриз горішок.

Повертався додому я у піднесеному настрої, не зважаючи на те, що абонент Сара все ще був недосяжним. Мені замовили великий матеріал про китів. А я ж обожнював китів та дельфінів, дельфінів та китів. Хоча насправді дельфіни це й є кити! „Чудовий день, який чудовий день”, - крутилася в моїй голові платівка. Я вже витяг ключа, як почув, що з моєї квартири лунає музика. Ключ впав. Я дійсно чув музику, і то була не просто музика, музика телевізора, якого забули вимкнути, або сі-ді. Ні. Хтось в моїй квартирі грав на родинному склепі „R.Yors & Kallmann”. Помилявся та перегравав.

Говорять, що коли ти зустрічаєш привіда, ти холонеш. Я не холонув, в мене було таке враження, що хтось починає підсмажувати мої кішки. Спекотно й гаряче. От як мені було. Саме так я почувався, коли мені робили наркоз. Я колись насміхався над Інною у відповідь на її розповідь щодо привіда Маяковського. У дівоцтві Інна з подругами ворожили, викликали духа померлого поета, щоб поставити перед ним кілька запитань щодо їхнього майбутнього. Дівчата таке люблять. Викликали вони духа поета Володимира Маяковського. І він прийшов, наговорив їм грубощів, а потім ніяк не хотів вилітати у квартирку, як чемно вони його не просили. Натомість взяв та зробив так, що стілець під однією з подруг Інни зламався, а подруга впала. У відповідь на моє зауваження щодо того, що той стілець давно був зламаний і аби як зклеєний батьком Інни, Інна спрямовувала на мене злий погляд. „Не лізь в це, ти на цьому ніц не розумієшся”. Говорила вона. „Після цього вночі я чула, як хтось натискує на одну чи дві клавіши піаніно. А одного разу хтось зіграв маленьку п”єску. Це був він. Маяковський. Наше піаніно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов”язано з Лілею Брік”.

Я в це не вірив. Крім того, коли піаніно потрапило до мене – на ньому ніхто потойбічний не грав. „Маяковський, Інно, - говорив я, завчасно переглянувши всю доречну інформацію в Інтернеті, - „Не вмів грати на піаніно”. „Вмів”. Вперто стверджувала вона. „Звідки ти знаєш, що він не вмів грати?” „Бо ніде про це не говориться”. „А навіщо про це говорити окремо? Тоді всі освічені люди вміли грати на музичних інструментах”, - впевнено говорила Інна. „Майже всі його жінки вміли грати на піаніно, от він і навчився! Він грав для Лілі Брік”. „Верзіння”, - невпевненно озивався я, починаючи сумніватися. Я завжди сумнівався. „Ні, це не верзіння!” Наполягала Інна Безсумнівна. Як навчитися такої впевненості? Якби я був державою, то, певне, мене б розірвали на частини власні міжусібні війни. Інна була абсолютною монархією. За таких умов їй залишалося стерегтися підступних родичів, які пнуться щомить вкинути отруту в твій яблучний сік або запечену качку, та юних терористів, що майструють вибухівку по підваллях. В собі, своїй короні та монарших правах вона була цілковито впевненою.

І от тепер я стою за своїми дверима, а він, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає на родинному склепі „R.Yors & Kallmann” в моїй квартирі. Чому саме сьогодні? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночі. Я не знав, що мені робити. Мовчки стояв перед своїми дверима та палав усіма своїми нутрощами. Але двері відкрилися. Мені здається, що я зарипів. На мене розгубленно дивився кремезний чоловік з кучерявим волоссям. Я відразу впізнав його, то був рідний дядько Сари, брат її батька. Він був серед тих, чий портрет наразі мешкав у срібній рамочці на моєму підвіконні. Як же ж його звати?

„О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися”. „Так. Повернувся. Вже”. Сказав я. „Вибачте, я поспішаю, але там – Еміль, він вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!” „Всього найкращого, Гестапо”. Він подивився на мене з докором. „Знаєте, я не думаю, що використовування мого родинного прізвиська допоможе побудувати нам з Вами родинні стосунки, Павле”. Я теж так не думав, але не міг пригадати, як його звуть, а от те, що він – „Гестапо”, це я пам”ятав чудово. „Вибачте. Я це не навмисно”. Сказав я. Він академічно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати – я пригадав. Геннадій Станіславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепі грає, наскільки я зрозумів, двоюрідний брат Сари, Еміль. Добре, але цікаво, чому цей двоюрідний брат грає в мене на кухні, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить мені, що поспішає і зникає без пояснень?

Я пішов на кухню. Як пацюк – на жахливі звуки, які незнайомий мені Еміль вичавлював з родинного склепу „R.Yors & Kallmann”.

[ Згорнути уривок ]