Творці глуму : роман
Олексій Ганзенко
— самвидав,
2014.
— 162 с.
— м.Миронівка. — Наклад 2162 шт.
Жанр:
— Фантастичне
— Піксельні книжки
— Філософське, релігійне
Анотація:
Складність визначення жанру обумовлена мозаїчністю твору. Без особливого перебільшення можна сказати, що в романі представлено більшість із відомих жанрів. Це соціальність і сатира, гротеск і елементи гостросюжетності, психологізм, містичний реалізм, фантастика та апокаліптичні мотиви. Наскрізною темою твору є пошуки відповідей на вічні питання: що є сенс життя, що є Бог, навіщо він нам потрібний та наскільки сучасна церква від Нього далека. Що таке свобода і який її рівень можна вважати достатнім. Стосунки між державою та індивідом, роздуми над природою творчості і пошуки варіантів "спасіння" людства.
Лінк із зображенням книжки:
|
Поволі йшли попід високою цегляною огорожею якогось підприємства. Нагріта за день цегла вилунювала в передвечірній обшир приємне тепло. На гребені огорожі цвірінькали, заживаючи даровий підігрів, горобці. Колька сумно всміхнувся:
– А пташки мої й досі тебе згадують. Цибулинка особливо: „Алька – Алька!..” – Враз хворий зупинився, закашлявся, схилився спиною на стіну й звільна зсунувся нею до землі.
– Що, що з тобою? Тобі недобре?
– Добре, – ледве видихнув, ловлячи повітря короткими судомними ковтками. – Добре... так-но, з тобою... Так і марив, знаєш... щоб, коли... то щоб з тобою... Добре...
Буре ... [ Показати весь уривок ]
обличчя його світлішало, подих слабнув, паузи між віддихами – глибшали.
– Господи, Господи... Ти що, Колечка... ти що? – Альвеола панічно роззиралась. – Поможіть, поможіть, людині погано!..
Дивними якимись вони були. Навіть збунтована вкрай Альвеола завважила. Четверо чоловіків і худенький хлопчик, всі бліді, куцо стрижені, всі, навіть хлопчик, в однаковісіньких синьо-білих „динамівських” тренувальних костюмах, нерішуче тупали вулицею й складалося враження, що вони не лише уявлення не мають, куди йдуть, а й не певні, чи їм узагалі треба йти хоча б куди-небудь. Але в Альвеоли вибору не було:
– Поможіть! – кинулась до „динамівців”. – Тут людині погано. Між вами є лікар?
Наражаючись один на одного, „динамівці” зупинилися, злякано перезирнулись, трохи потупцяли на місці й мовчки посунули далі. Один лише, низенький, капловухий, з віспуватими підпалинами на звуженій донизу фізіономії, озирнувся й вибачливо стенув плечима. Хлопчик тримав капловухого за руку.
– Чорт! – Альвеола вишарпнула мобільний, натиснула нуль-три, зиркнула на Кольку... Той сидів під обдертою цегляною стіною й уражено та недовірливо дивився на Альвеолу. Груди його високо й рівно здіймались.
– Відпустило... – прошепотів, тримаючи прозору долоню на серці. – Як чудно – відпустило-но! Й не болить...
Озвалася швидка. Дівчина скасувала виклик.
– Що, що тобі?
– Відпустило. І дихать легко... й не болить... уперше за скільки місяців не болить!
– Боже, що це?..
Крізь брунатний пергамент його мертвої шкіри просочувався рум’янець. Спершу дрібненькими цятами на щоках, далі – на підборідді, на лобі, далі всі цяти збіглися в одну, повносилу й життєрадісну, майже дитячу, рожевість. Колька з боязкістю обдивлявся свої долоні: вони на очах червонілися, товщали пальці, зникали, наче ніколи їх і не було, страхітливі старечі брижі. Він підвівся. Перед Альвеолою стояв здоровий юнак. Навіть тоді, коли вони познайомились, Колька виглядав хворовитим, а зараз...
Подивились одне одному в очі.
– Це ти, – збуджено й захоплено проказав Колька. – Ти... чаклунка... відьма... Ти відьма?
– Ні! – Альвеола озирнулася на „динамівців”, які встигли вже відійти далеченько. – Біжімо!
Взявшись за руки, кинулись за незнайомцями.
– Стійте! Стійте! – вигукнула Альвеола. – Заждіть, прошу вас!
Побачивши, що за ними женуться, „динамівці” сполохано затупцювали, заметушились і швидко щезли в провулку. Коли Альвеола з Колькою добігли до закруту, за ним уже нікого не було... [ Згорнути уривок ]
|