|
Синдром листопаду : Homo Compatiens
Вікторія Амеліна
— Discursus,
2014.
— 202 с.
— (Серія: Свіжа проза).
— м.Брустурів. — Наклад 1500 шт.
Жанр:
— Роман-життєпис
— Містичне
— Майдани
Анотація:
Якби не психічна девіація героя, – що наповнює оповідь дивними, схожими чи то на галюцинації, чи то на ясновидіння мареннями, – ми отримали б біографію цілком пересічного нашого сучасника, що виріс у дитячому будинку, пережив буремні 90-ті, адаптувався до соціальних змін і дожив до наших днів, актуальним маркуванням яких усе ще залишається Майдан. Однак і фантастична особливість героя, і його видіння, що пунктиром проходять через усю книгу, малюючи вже не зовсім упізнавану, а іноді – цілком загадкову дійсність, і своєрідні авторські притчі, які збагачують простір тексту додатковим виміром, перетворюють «Синдром листопаду» на складний поліфонічний твір, де біографічні та історичні реалії – далеко не основні елементи конструкції.
Саме через унікальну здатність героя відчувати й переживати чужі страждання авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів…
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...Піднявся вітер і поніс пилюку над вулицею.
Я сів, згорнувся, мов дитя в утробі матері, – обхопив голову руками і заплющив очі.
– Агов, хлопче! – я скочив, я вирішив, що це поліція, – Ас-саля́му ‘алейкум! Що хочеш за апельсини?
– Уа-алейкум ас-саля́м! Півтора динари, пане! – ну, нарешті покупець.
– А, – махнув сивий чоловік. – За такі гроші я б сам вирощував апельсини! За рогом он дешевші.
– Може, й беріть за рогом, пане. Я закуповував їх по динару сто мілімамів за кілограм. Мені потрібно годувати родину...
Сивий чоловік хитає головою, йде геть... Таке дивне відчуття самоти і німоти, наче ... [ Показати весь уривок ]
ніхто поруч не чує тебе. Але хтось же мусить чути. Чути, розуміти, бачити так, як бачиш ти сам. Лазізо, мила Лазізо, чому ж ти не поглянеш на мене? Не усміхнешся? Я б, може, теж тобі усміхнувся, і люди б прийшли за апельсинами до такого веселого торговця, байдуже, що за рогом трохи дешевше.
Лазіза плела кошика, зосереджено дивилась, як рухаються пальці і гнуть лозу.
Вони з’явились раптово. Жінка і двоє чоловіків у чорній поліцейській формі, в хмарі пилу з піску. Мов карателі зі страшного фільму. Я прибрав руки від голови, глянув на них поверх своїх яскраво-помаранчевих апельсинів – посміхнувся, мабуть, невесело. «Хтось же має чути», – крутилось чомусь в моїй дурній голові. Жінка та сама, що й минулого разу, чоловіки інші.
– Це він? – спитав один з поліцейських.
Жінка кивнула і мовчки подала якийсь знак. «Вперед? – думав я. – Вперед на нього? Що вони збираються робити зі мною?» Але не зі мною... не зі мною, а з моїм візком. Двоє чоловіків нахилилися і вийняли камінці, що підпирали колеса, – вулиця була трохи похила, а я так боявся навіть пошкодити візок, – взялися за ручки.
– Що ви робите?
Жінка – хоч яка вона жінка, у цій формі, зі зведеними бровами, що утворюють купу зморшок на її недоглянутому темному обличчі – подивилась на мене, як на комаху. Серце калатало божевільно, руки раптом стали крижані. Я не розумів, що роблю, забув, що збирався їм сказати.
– Ми попереджали тебе у середу, правда ж? Чого мовчиш? Попереджали чи ні?
– Та ви... ви злодії!
– Замовкни, бовдуре, – буркнув один з чоловіків, – а то офіцер Фаріда ще образу поліцейського на службі тобі впаяє. А за це тобі світить за ґратами не день-два.
– Образу поліцейського? А моя, моя образа чогось варта в цій країні?
– Мухаммеде! – втрутилась жінка, офіцер Фаріда, і кожна нота в її голосі видавалась мені повною гнилого сарказму й зневаги. – Чи як там тебе? Ми конфіскуємо візок і товар.
– Конфіскуєте?
– Ми конфіскуємо візок за борг.
– Борг?
– Штраф – це те, що ти винен державі. Це твій борг.
– Але я не матиму чим годувати сім’ю...
– Це нас не обходить. Є закон.
– Це лайно, а не закон! А ви покидьки!
– Думай, що кажеш! За образу офіцера поліції потрапиш за ґрати!
– Ні! – це пискнула тихенько Лазіза, що до цього притихла налякана в тіні своєї ліцензованої торговельної буди.
Двоє нелюдів у поліцейській формі знову взялися за свою підлу справу, і тут мене прорвало.
Я схопився за візок. Міцно. Так схопився, що не лише ці троє, а й уся поліція сорокатисячного Сіді-Бузида не вирве з рук! От нехай! Нехай збігаються! Це мій візок…
– Це мій візок, – процідив я крізь зуби.
– Це власність держави, що конфіскується задля погашення твого боргу республіці Туніс!
– Ні, це республіка Туніс і особисто продажний Зін аль-Абідін бен Алі винні мені за мої страждання! Замість того, щоб стажуватися на фірмі, я мушу забезпечувати матір та своїх братів і сестер, про яких держава Туніс мала би піклуватись.
– Віддай візок! – поліцейські тягнули мій скарб на себе.
– Не віддам!
– Віддай!
– Не віддам!
– Що ти собі думаєш? Це ж кримінальний злочин – непокора поліції.
Я чув, як Лазіза ахнула. Певно, вона вже на смерть налякана цією сценою. Та я не збирався відступати.
– Що я собі думаю? Я собі думаю, що цій державі давно потрібні порядок, свобода, справедливість. Ви чули таке від політиків? Вам самим-то не набридло бути прислужниками тих, хто плює на людей? Відбирати в бідних і віддавати багатим, трохи набиваючи кишені й собі? Як ви в дзеркало дивитесь? Що кажете своїм дітям? – я спіймав справжній кураж і лише посередині своєї промови помітив, що навколо мого непримітного візка з фруктами зібрався уже справжній натовп, набагато більше людей, ніж кілька днів тому, і це лиш надихнуло мене. – Порядок! Свобода! Справедливість!
В цей момент я, мабуть, уявив себе справжнім оратором, героєм, лідером – я безстрашно і дуже необачно підняв догори обидві руки, потряс кулаками у повітрі. Лунали схвальні вигуки. Кільце людей змикалося навколо поліцейських. Та кулаки мої, все ж, виявилися безсилі.
В той самий момент, як я, вигукуючи заклики до справедливості, потрясав кулаками у повітрі, поліцейські зсунули з місця мій візок – легку здобич.
– Не смійте чіпати мій візок! Не смійте чіпати мої апельсини! Люди, ви тільки-но подивіться!
Натовп ніби й підтримував мене, але нерішуче.
І тут...
Жінка-поліцейській – та, що її звати Фаріда, – вихопила свисток. Різкий звук розірвав простір – гамір стих, і тиша запанувала над будами.
– Цей чоловік – злочинець. Торгівля без ліцензії – злочин за законами нашої держави.
– Злочин – це те, що ви робите! – раптом подала голос Лазіза.
О Аллах, як же я любив її в цю секунду, скромну, чудову, таку сміливу Лазізу. І що вони зробили?
– Злочином є порушення закону. І в Тунісі заборонено носити релігійний одяг у громадських місцях.
Фаріда двома-трьома великими кроками подолала відстань до моєї маленької Лазізи, і... різко потягнула темну тканинку нікабу! Обличчя Лазізи відкрилось – миле й гарне личко, таке перелякане! Тканина сповзла донизу відкриваючи і волосся, а надто – шию і частину плеча.
– Та як ви смієте! – вигукнув хтось.
Потім – ще один, другий, третій – всі підтримували нас.
Але страх і тільки страх – альфа і омега всіх на світі несправедливостей. Офіцер Фаріда знову засвистіла, а потім вихопила пістолета...
Що ж це, зі зброєю на бідного торговця фруктами? Що їм закони, цим слугам беззаконня, цим язичникам, що навіть чистоту моєї нареченої ладні осквернити. – Нелюди! Язичники! – закричав я.
– Як смієте ви таке чинити! – якийсь старечий голос із натовпу підтримав нас із Лазізою.
– Схаменіться! Всі у відділок підете.
– Як ти смієш! Ти слуга цьому народу! Біс, а не жінка!
Я зробив до неї крок, другий – швидко – я не одразу навіть усвідомив, що сталося. Офіцер Фаріда, жінка – помилуй Аллах – вдарила мене. Вдарила мене! Вдарила мене по обличчю!
Це не було боляче – це був кінець. Приниження, відчай, безправ’я. Я не втримався на ногах. Падав ніби у сповільненому кадрі голлівудського фільму, що крутять у єдиному в нашому місті маленькому кінотеатрі. Я бачив, як зачіпаю край візка, порушую його рівновагу – поліцейський відпускає – мабуть, тому що дивиться на мене, так зачаровано, ніби розуміючи, що діється щось невідворотне, щось, після чого не буде уже нічого так, як було. Я дивлюсь, як сиплються на землю яскраві, чудові мої апельсини ціною у півтора динара, як люди відступають, бо апельсини котяться їм під ноги. Якийсь маленький хлопчина першим хапає розсипане моє багатство. Бачу, як притискає брудними пальцями до серця, ніжно так, як кошенятко, і ховає під розірвану сорочку... Півтора динара за кілограм, брав по динару двісті мілімамів...
Я лежу на землі, і поліцейські стоять наді мною. Двоє чоловіків і одна жінка. І я чомусь не знаю, чи натовп мовчить, чи гуде, чи вже розійшовся.
Я програв. Програв! Розсипані в пилюці мої апельсини. Лежить перекинутий мій візок. Єдине джерело нашого існування, єдина моя надія. Я програв, привселюдно і повністю. Бо хто я такий? Хто ти такий – Мухаммед Буазізі?
Ніхто. Сам. Сам проти цілої системи. З’їсть, перемеле. Ти злидар, невдаха, один із двадцяти відсотків нужденних у країні, успішній країні, що пишається своїм великим середнім класом – так нам кажуть газети!
І ніби підтверджуючи мої думки, один із поліцейських – не той, що радив не сперечатися, а інший, товстуватий, зі злим обличчям – підходить впритул, дивиться, як на огидну комаху, а потім бере та й плює мені в обличчя!
Я заплющую очі. Мухаммед Буазізі, безробітний, торговець фруктами, в якого немає вибору. Мухаммед Буазізі, якого немає. Ніхто.
Я розплющую очі. Костя Нечай. Часто кліпаю. Господи, треба ж отак... [ Згорнути уривок ]
|
