Вікторія Амеліна : Синдром листопаду : Homo Compatiens : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Тексти.org.ua)

Вікторія Амеліна зі Львова не належить до відомих імен молодої української прози. Вперше вона «засвітилася» на цьогорічній «Коронації слова», але з поезією. Та ось її дебютний роман, що з’явився друком у видавництві «Дискурсус» (про яке ще буде сказано окремо кілька слів), одразу ввійшов до числа помітних прозових подій 2014 року, принаймні, так про книжку говорять чимало колег-письменників, рецензенти, та й інтернет сповнений згадками про неї (запит «вікторія амеліна синдром листопаду» в Гуглі дає понад 10 тисяч результатів).
Одну з перших книжок про Майдан – «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної ... [ Показати всю рецензію ] – читав Олег Коцарев.

Немає сумніву: пункт перший секрету такого доволі гучного (за мірками сучасної української літератури) дебюту – це те, що книжка, зокрема, й про Майдан. Але є пункт другий, без якого перший би не спрацював – Майдан зобрежно не попсово плюс Майданом роман далеко не обмежується й не вичерпується. Понад те, власне революційним подіям присвячено лише останні сторінок сорок книжки.
А починається вона з дитинства одного незвичайного хлопчика Кості Нечая. Він сирота, живе з бабусею в місті Києві та має специфічну чи то хворобу, чи то дар. Це – «надмірне» співчуття, настільки сильне, що Костя здатний на якийсь час опинитися в свідомості геть іншої, навіть дуже далекої людини, бачити те, що вона бачить, відчувати те, що вона відчуває. Контролю ця здібність майже не підлягає. Тобто «переселення» можна простимулювати, але зупинити не виходить практично ніколи.
Коли померла й бабуся, Костя опинився в дитячому будинку. Описи побуту цього невеселого закладу – один із найпотужніших і найстрашніших елементів роману, інтернат постає таким собі абсолютним дном, цілковитим мінусом із постійним емоційним тремом, хоч Амеліна й не вдається до послуг загостреного натуралізму (і правильно робить, з огляду на його відверту девальвованість на нинішньому етапі літературного процесу).
Саме тут дар Кості розвивається, незалежно від його бажання, тут він знаходить своїх єдиних на все життя справжніх друзів – Лізу і Вамбо. Від хлопця з химерним іменем Вамбо Костя почув про його батька, араба, що живе у Венеції, і почав мимвоволі «переселятися» в його життя.
Так само в інтернаті Костя зустрічає падіння СРСР і постання нових реалій. Тут же трапляються трагедії з його друзями: Лізу обпікає окропом бандит, сексуальним бажанням якого вона не схотіла піти назустріч, а звинуватили в цьому Вамбу та посадили до в’язниці.
Доля Кості склалася значно благополучніше. Спочатку його дар упав в око одному бандюку, «меценату» сиротинця, і він використовував хлопця як «екстрасенса». А потім із непоганою сумою «підйомних» він пішов у спокійне доросле життя, став менеджером із непоганим прибутком. Проте морально все виявилося не так комфортно. Свій дар він сприймав радше як неприємне дивацтво. А до того ж іще численні травми дитинства...
Поступово видіння з життя інших людей приводять головного героя «Синдрому листопаду» в Туніс, де він стає свідком народження «Арабської весни». Так само потрапляє він і до середини революції в Єгипті. При цьому Костянтин Нечай абсолютно не поділяє революційної романтики, не вірить у результати повстань, не хоче перейматися політикою (як загалом і будь-чим іншим), взагалі, прагне зосередитися на тихому приватному споживацькому житті.
Нарешті він дізнався про острів, на якому можна дістати пігулки, які притлумлюють його дар. Аж раптом почався Майдан у Києві... У пошуках друзів, у бажанні допомогти Костя повернувся до свого особливого співпереживання, тепер уже свідомо, нарешті зважився прийти на Майдан, спершу в пошуках Вамби, потім у пошуках Лізи, яку випадково тут на мить зустрів, а тоді вже й без страху рушив назустріч трагічним лютневим дням.
Цей загальний сюжет рухається в Амеліної, сказати б, різними поверхами, переходячи з одного на другий. Окрім власне пригод головного героя, повіданих від його ж імені, іншим текстовим простором є його видіння з життя інших людей (їх задля наочності навіть виділено курсивом).
Вирізняються також і сцени символічних зустрічей персонажів роману в загадковому літаку, описувані переважно наприкінці розділів. Їх можна прочитати як алегорію смерті взагалі чи смерті умовної – зникнення з чийогось життя. Ці сцени взагалі досить багатозначні й не позбавлені афористичності.
Звідси й непоганий рівень стилістичної розмаїтості «Синдрому листопаду». Манера, тон і настрій письма Амеліної з часом змінюються. Іронія чергується з патетикою, розлога і «сита» оповідь – із нервовим струмком рваних речень. Що також додає книжці й певної інтриги: по суті досить очікувані сюжетні ходи виглядають непередбачуваними. А на дотачу – широкі, вправно виписані горизонти місць дії, характерів і обставин (як сказала авторка в коментарі одному ЗМІ, роман вона писала доволі довго, і за час писання він «змінював русло»).
РЕВОЛЮЦІЯ ТАКИ ОТРИМАЛА СВОЮ ІНТЕРПРЕТАЦІЮ – ЯК ПРОЕКЦІЯ ДАРУ ПОСИЛЕНОГО СПІВЧУТТЯ ГЕРОЯ КНИГИ
Взагалі «фактура» книжки – абсолютно не дебютна, вона не просто цікава, але впевнено зроблена й переконлива. Хоча тут і не зовсім без зауважень: вистачає русизмів (певною мірою, це виправдовується підкреслено двомовним режимом діалогів), стереотипності в змалюванні декотрих сцен і персонажів (як-от «бунт» бідняка проти поліції на ринку в Тунісі або «портрети» офісних співробітників).
Передбачувано не позбавленим ідеалізації вийшов Майдан. Антипод інтернату, місце взаємодопомоги, такої самої емоційної напруги, але вже зі знаком плюс, розкомплексування, віри в себе й у свої «дивацтва». Проте «майданних» сцен у книжці, як уже говорилося, не так і багато, й це впевнено страхує від надмірного пафосу.
При цьому революція таки отримала свою інтерпретацію – як проекція дару посиленого співчуття героя. Напевно, це не найгірше і не примітивне трактування подій, позитивно, що саме воно залишиться в історії як одна з перших успішних спроб опрацювання теми в українській прозі. Хоча й епосом національного міфу про Майдан «Синдром листопаду» не назвеш.
І наостанок – приємно, коли дізнаєшся, що добра книжка, яка здобула розголос і резонанс, надрукована не в одному з тих самих кількох видавництв, що й зазвичай, а, по-перше, у відносно новому, по-друге ж, у видавництві, адреса якого закінчується так: село Брустурів, присілок Грунь, будинок 43. Це не тільки забавно, це – розумний і обнадійливий шлях «культурної децентралізації».
Не хочеться вдаватися до запалено-утопічної риторики на кшталт «кожному присілку – по видавництву», проте що більше культуних фактів і подій з’являтиметься поза основними магістралями, то розмаїтішими ставатимуть і життя, й література.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дуся (джерело: Телекритика)

Тема Майдана нынче благодатна, порой коммерчески выгодна, а потому предприимчивые авторы активно издают книги о революции. Что, конечно, очень удобно, поскольку на ляпы и огрехи читатель пока благосклонно закрывает глаза - как-то язык не поворачивается критиковать произведения на столь болезненную и животрепещущую тему. Качественная рефлексирующая литература о Майдане у нас еще впереди, однако кое-какими находками могу поделиться уже сейчас. Недавно в издательстве Discursus вышел роман молодой писательницы из Львова Виктории Амелиной «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Его так и подмывает ... [ Показати всю рецензію ] для пущей кликабельности назвать «романом про Майдан», однако это не вполне корректно, поскольку Майдан все же не является главной темой. Что, впрочем, не делает книгу менее интересной.

Главный герой романа - Константин Нечай, некогда воспитанник детдома, неплохо поднявшийся в бурные 90-е и со временем превратившийся в типичного представителя офисного планктона. Заметьте, герой романа - однофамилец убитого карпатского мольфара Нечая, предсказавшего смерть Виктора Януковича. Костя не бедствует, живет скучной и серой жизнью со своей недалекой женой Аллой, и, в общем, не представлял бы ни малейшего интереса для читателя, если бы не одна особенность: у парня чрезвычайно развито сочувствие. Герой может чувствовать и принимать на себя переживания и боль других людей, в юности даже зарабатывает этим, однако позже всю жизнь пытается избавиться от своей способности и стать «нормальным». Костя чувствует все, что чувствует тунисский торговец фруктами Мухаммед Буазизи, чье самоможжение стало началом «Арабской весны». Костя теряет своего друга, погибшего в Каире на Мидане Тахрир. После этого ему удается избавиться от сочувствия и стать как все - не принимать близко к сердцу новости, не сочувствовать каждому голодающему негру или протестующему арабу. И, в общем, Костя отлично держится почти все время Майдана в Киеве - игнорирует и делает вид, что происходящее его не касается, ведь протестующие ничего не изменят. Однако все идет прахом - герой таки приходит на Майдан и понимает, что его способность сочувствовать и слышать других вернулась. Этого хватает, чтобы спасти нескольких людей - и погибнуть на Институтской.

Было бы ошибкой воспринимать «Синдром листопаду» как полуфантастический роман, утверждающий величие украинской революции - отнюдь нет. В книге нашлось место и для Египта, и для островной экзотики в Индийском океане, и украинских 90-х, и жестоких реалий детдома. Собственно, «Синдром листопаду» является попыткой показать, как менялась Украина с 1989 года, с развала «совка» - неслучайно бабушка главного героя умирает вместе с Советским союзом - и как эти перемены отразились на людях. Однако автор не замыкается на украинских реалиях и попутно анализирует причины и результаты Арабской весны - и это не просто дань экзотике, дабы разнообразить повествование. Это попытка, во-первых, вписать Украину в мировой контекст, увязать в одно целое события, происходящие в разных точках земного шара, а во-вторых - вывести повествование на универсальный общечеловеческий уровень.

Как утверждает автор предисловия, писатель Юрий Издрык, одна из главных мыслей романа - это то, что сопереживание является единственной надеждой изменить мир. Как по мне, первый и главный посыл «Синдрома листопаду» - все мы отличаемся друг от друга намного меньше, чем склонны думать. Если перефразировать мысль Толстого о том, что все счастливы одинаково и несчастливы по-своему, счастье, страдания и радость могут иметь разную причину, но ощущаются одинаково. Боль голодающего африканца и умирающего на Майдане украинца не слишком отличаются: боль, она и есть боль. Отсюда и мысль, что изменить мир способно сочувствие. Но для того, чтобы сочувствовать, нужно сперва отбросить стереотипы и помнить о том, что, независимо от расы, религии и национальности, мы в первую очередь люди, а значит, счастливы и несчастливы одинаково.

Впрочем, одного сочувствия все же мало - для того, чтобы хоть немного изменить мир, нужно ломать свою природу, преодолевая инстинкт самосохранения. Именно этот инстинкт заставляет Костю Нечая отказываться от своей уникальности и стремиться к «нормальности» - то есть способности не замечать проблем окружающих и не рвать душу из-за того, что все равно не можешь изменить. И лишь в конце книги, впервые в жизни спасая человека - избитого до полусмерти майдановца - Костя понимает, что способность слышать других не проклятие, а дар. По сути, именно этот дар и убивает главного героя - не будь умения сопереживать, Костя не пошел бы под пули на Институтскую. Однако те несколько дней, что герой проводит на Майдане, стоят всей его прежней вялотекущей жизни. Именно поэтому Майдан далеко не главное в романе, но и простой декорацией назвать его сложно. Скорее, это некий вывод, подтверждение того, что изменить себя и - хотя бы немного - мир вокруг все же возможно.

Повествование в «Синдромі листопаду» перемежается своеобразными притчами: герои романа загадочным образом оказываются в самолете. Куда улетит самолет, почему все эти люди там оказались - непонятно. Все становится ясно в последней притче, описывающей сон главного героя. В самолет попадают люди, которым Костя Нечай на самом деле никогда не сочувствовал. И ладно бы жена, но там оказываются погибший на каирском Майдане друг и искалеченная в детдоме подруга детства Лиза. Самолет вот-вот взлетит, и Костя понимает, что навсегда потерял этих людей, но смириться с утратой Лизы не может. И находит выход: попытаться улететь с этими так и не понятыми людьми - в конце концов, себя он тоже никогда не понимал и никогда себе не сочувствовал.

Как по мне, это один из лучших моментов в романе. Более того, включение притч выводит «Синдром листопаду» на новый структурный уровень. В конце книги становится ясно, что история записана из услышанного от Кости Нечая человеком, который не знал его лично, но обладал таким же даром и чувствовал происходящее с Костей. Таким образом, перед нами три уровня: повествование от имени главного героя, притчевый «самолетный» уровень - и изящная концовка, из которой следует, что рассказчик на самом деле не Костя, а анонимный автор. И именно присутствие этого невидимого, но умеющего сопереживать автора заставляет, во-первых, оценить умение Амелиной работать со структурой текста, а, во-вторых растрогаться и совершенно умиленно подумать, что, наверное, все будет хорошо. Такой вот полухэппи-энд.

Виктория Амелина начала писать «Синдром листопаду» в сентябре 2013 и закончила в мае 2014. Как признавалась сама писательница, изначально она планировала другой финал, но события в стране внесли коррективы. По словам автора, ей очень не хотелось, чтобы на книгу лепили ярлык «про Майдан». Как по мне, игнорировать происходящее вокруг и не включать в роман события украинской революции было бы странно. Да и художественный уровень Амелиной достаточно высок для того, чтобы исключить возможность спекуляции на теме Майдана.

В общем, редкий случай, когда дебютный роман оказывается таким качественным. Рекомендую.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Іздрик (джерело: Буквоїд)

Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, ... [ Показати всю рецензію ] на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман.

Однак роздумуючи над blurb ’ом для роману Вікторії Амеліної, я зрозумів, що зможу без особливих докорів сумління, не кривлячи душею, скористатися нелюбим «про що», і це не звучатиме профанно.

Своєрідний дозвіл на це дає сама авторка, долучаючи до назви «Синдром листопаду» підзаголовок « Homo Compatiens » . Це не так підказка, як натяк на необхідність самостійних пошуків сенсів і значень – словник латинізмів тут не допоможе. Словник латинізмів знає лише Homo P atiens – людину, що страждає. Натомість Homo Compatiens – людина, здатна до співчуття аж такою мірою, що співчуття переходить у співстраждання – це, власне, і є герой «Синдрому листопаду», протагоніст, носій авторського задуму, персонаж, який перетворює роман із цілком реалістичної оповіді на історію напівфантастичну, ба навіть з елементами містики.

У психіатрії і соціальній психології існує термін «емпатія». Емпатія – вміння, здатність людини адекватно розуміти емоції та переживання іншої людини. Це ще не здатність до співчуття – це, власне, уміння правильно відчитувати й інтерпретувати певні сигнали в поведінці іншого, які свідчать про емоційний і психічний стан цього іншого.

Емпатія – іманентна здатність здорового організму. Вона притаманна не лише людині – тварини також уміють і надсилати, і приймати сигнали такого роду. Тварина вміє демонструвати прихильність, агресію, біль і вміє розпізнати прихильність, агресію, біль іншої тварини.

Емпатія, по суті, – основа невербальної комунікації в живій природі, життєво важлива біологічна функція. Вона характерна і для людини.

Проте лише людина володіє мовою – додатковою сигнальною системою, що дозволяє як увиразнювати, так і приховувати справжній емоційний стан – і лише людина здатна до співвідчування (себто спроможна проектувати чужий емоційний стан на себе), а відтак – і до співчуття.

Співчуття – суто людська риса.

Ми можемо перейнятися станом іншої людини аж такою мірою, що відчуватимемо не лише психічний, але й фізичний біль.

Ми можемо розділити з іншим радість так, що забудемо про власні проблеми і негаразди.

Ми вміємо передати свій настрій іншому, «заразити» іншого собою, своїми страхами, надіями, тривогами, здобутками і втратами.

Звісно, здебільшого це можливо, коли інший – насправді близька і дорога нам людина. А от герой роману «Синдром листопаду» наділений унікальною здатністю відчувати страждання і біль не лише близьких, але й цілком чужих і незнайомих людей. Це його дар і його прокляття. Завдяки своєму вмінню він може зцілювати людей, позбавляючи їх болю, а може переживати чужі муки як свої власні.

Через свою унікальність він невимовно самотній – адже йому не доводиться розраховувати на емпатію і розуміння інших. Однак завдяки їй він пов’язаний невидимими нитями з людьми, яких ніколи не знав, з людьми, які живуть в інших країнах, в інших реаліях, про існування яких він і не здогадувався.

Історія такого персонажа могла би бути «чистою» екзистенційною драмою, розіграною в нейтральних декораціях авторського мікрокосму. Проте Вікторія Амеліна розповідає про життя людини, насичене цілком конкретними й упізнаваними деталями.

Якби не психічна девіація героя, – що наповнює оповідь дивними, схожими чи то на галюцинації, чи то на ясновидіння мареннями, – ми отримали б біографію цілком пересічного нашого сучасника, що виріс у дитячому будинку, пережив буремні 90-ті, адаптувався до соціальних змін і дожив до наших днів, актуальним маркуванням яких усе ще залишається Майдан. Однак і фантастична особливість героя, і його видіння, що пунктиром проходять через усю книгу, малюючи вже не зовсім упізнавану, а іноді – цілком загадкову дійсність, і своєрідні авторські притчі, які збагачують простір тексту додатковим виміром, перетворюють «Синдром листопаду» на складний поліфонічний твір, де біографічні та історичні реалії – далеко не основні елементи конструкції.

Саме через унікальну здатність героя відчувати й переживати чужі страждання авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів, локальних проблем, локальних воєн, локальних революцій: усі ми – наче сусіди в тісній комунальній квартирі, і несправедливість, жорстокість чи біль у будь-якому регіоні хвилями проходять по всій планеті і відлунюють у кожному її куточку.

Оце, мабуть, і є основний, хоч далеко не єдиний меседж «Синдрому листопаду». А тому свій blurb , у якому неодмінно доводиться сповіщати читача, «про що» вибрана ним книга, я сформулюю так:

Це роман про співчуття і нашу здатність співпереживати іншим як, можливо, про єдину надію врятувати й зберегти цей світ, визволивши його від агресії, відчуження, недовіри, деструкції. А ще – про те, що навіть найменше зло помножується, поширюється і не зникає само по собі, як не зникають нафтові плями, пластикові відходи чи радіаційне забруднення. І що найвищий час навчитися співчувати усьому живому так, як співчуваємо найближчим і найдорожчим людям.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антон Санченко (джерело: Літакцент)

Навіть якщо все склалося якнайкраще, читач з якогось дива зазирнув у книгарню, хоча збирався на футбол, опинився саме біля тієї полиці, його увагу привернула саме та обкладинка, і його не відлякала дуже зазивна анотація, написана зовсім не автором, все одно нема жодної гарантії, що ваша книжка буде прочитана. На все про все, в автора є не більше 12 сторінок, за які читач і визначається, чи він цю книжку читатиме.

Деякі критики вважають, що для цього на цих сторінках обов’язково мусить трапитися тіло – мертве, або голе. Однак, вже сам факт існування жанрів, інших ніж детективи та еротика, доводить, ... [ Показати всю рецензію ] що ці критики перебільшують. Втім, голе тіло, естетично досконале, молоде й засмагле, з’являється у дебютній книжці Вікторії Амеліної «Синдром листопаду. Homo Compatiens» одразу на першій сторінці. Навіть – ціле плем’я голих тіл, на вибір. Втім, це цнотлива оголеність. В аборигенів цього острова в океані просто так заведено й ні про що таке романтичне не свідчить. Але все одно відчувається, що авторка уважно слухала лекції Ростислава Семківа.

До честі верстальника цього роману, він цю першу острівну сцену з танцями на розпеченому вугіллі набрав курсивом, і всі голі тіла в трав’яних спідницях немовби потрапили в епіграф. Тому першою фразою власне роману прочитується зовсім інша. І вона одразу мене переконала, що читати варто, хоча, здавалось би, нічого воєнного. Небанальна мова – це надійніше, ніж голі тіла гуртом та вроздріб, істинно вам кажу. Роман насправді не про тубільців, а про нас, українців. Ну може ж собі поки що українець дозволити потрапити на острів поблизу Цейлону? Варто тільки перекинути всі гроші на одну картку, і не попрощавшись, чкурнути від дружини з Єгипту, економлячи на таксі.

Ось як ті кляті кудесники слова так вміють? Напишуть: «Називайте мене Ізмаїлом,» – і розумієш, зараз квакери полюватимуть на Білого кита. Або: «Сумний і невеселий сидів собі на лавці у новій світлиці конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» – і одразу розумієш, у Конотопі буде смішно і весело.

Або ось «Серапіонові брати» в голодному й холодному Петербурзі 1919 розі регулярно збираються слухати прозу одне одного, вітаючись: «Здрастуй, брате. Писати тяжко», - топлять грубку рукописами, а до них ввалюється такий собі бородатий партизан у кожусі з білого ведмедя. Я, мовляв, Всеволод Іванов, ночую на столі в редакції «Всесвітньої літератури», почитайте, мовляв, і моє. А «Серапіонові брати», особливо ті що сестри, – такі вишукані, витончені, ходять на читання у мережаних чорних пальчатках, курять пахітоски з мундштуків, аж тут – фронтовик у білому ведмеді з самокрутками. Але ж і не відмовиш – в нього маузер. Зітхнуть «Серапіонові брати», візьмуть від фронтовика рукопис, а там – «Пальми в Сибіру не ростуть» і одразу всім стає весело. Ні, перша фраза, я вам скажу, – то вже половина роману.

Критики, що пишуть про дебютні книжки молодих авторів, часто потрапляють в ситуацію з тим ведмежим кожухом і маузером. «Просили батько й мати, і я вас дуже прошу…» – і очі такі велетенські, щирі, як в кота в чоботях в тому мультику про Шрека, відмовиш – почуватимешся людожером. Та й «батьки» начебто з хазяйської родини – молоде, але беручке видавництво Discursus, яке стильно зареєстроване не в самому Франківську, а в Брустурові. Хто, крім стильних і молодих, може так тролити навіть у бібліографічних даних зарозумілі столичні видавництва, які десь з 2009 року припинили видавати талановиту молодь, і здебільшого лише переманюють одне в одного вже відомих авторів? Але все ж до першої фрази лячно: а раптом лаяти доведеться? Стильні й молоді ще й бігають швидко, в разі чого не втечеш. Але:

І він прокидається. І він – це я, Костянтин Гаврилович Нечай.

І розумієш, що тікати від Василя Карп’юка нікуди не доведеться, бо в автора також є стиль.

Завжди добре, коли автор вміє «розбудити» читача, що вже куняє, заколисаний ритмом прози, несподіваним «не спати!». Вікторії Амеліній це вдається робити з гумором і впродовж усього тексту. Читаючи, я виписував у два стовпчики вдалі знахідки на «макрорівні», які пожвавлюють дію, примушують посміхнутися, наповнюють історію прикольними дрібницями – тобто життям, а не мертвими схемами на картоні, і «сумнівні» рішення автора.

Лівий стовпчик «Вдало» заповнився дуже швидко. Можна було б виписувати ще, але аркуш закінчився. Наприклад, в дитячому будинку з настанням незалежності, у 1991, усі портрети Леніна замінюють на портрети Шевченка, але Ленінів так багато, що Шевченків на заміну не вистачає, й залишаються непобілені брудні чотирикутники на стінах. Або чоловік через місяць згадує, що від нього пішла дружина, дзвонить, тільки щоб довідатися, як вона там, а та одразу збирає валізу і несподівано повертається.

- Видно, я був їй не таким поганим чоловіком, а може, просто з Виноградаря так складно добиратись щодня до центру, – констатує Амеліна вустами свого героя.

Або автослюсар, який мріє про те, щоб до нього в гості нарешті завітав хоч хтось, кому захочеться чаю, а не горілки.

Взагалі, соціальні прошарки, репрезентовані героями цього роману, не полічиш на одній руці. Це і діти-безбатченки й ласі на золоті прикраси педагоги дитячого будинку. (Напрошуються паралелі з нашумілим фільмом «Плем’я», на мою думку, на користь книжки, а не фільму. В Амеліної переконливо подано і тваринні звичаї дитячої зграї, але навіть в найбільшого ледаща залишається не лише тваринне, але й людське. Як ось в того бандита-спонсора, який з якогось дива опікується безбатченками. Так як вміє і розуміє, звісно. По-багатому. Але, саме він, а не рахітична держава.) Плюс до цього вже згадані слюсарі, священники, копірайтери, айтішники й продажники рекламної агенції, туніські вуличні торговці зеленню, арабські поліціянти, ненажерливі президенти, єгипетські блогери й жінки в хіджабах, тубільці-острів’яни, які мирно сусідять на сторінках цієї книжки з цілком неекзотичними бабцями на лавці перед парадним десь на Відрадному (авторка не уточнює, але мені здалося, що Відрадний). А також майданівці, ватні таксисти, беркути, тітушки тощо.

Власне, розмаїття локацій і точок на глобусі, в яких доводиться зачекінитися героєві, щоб відбулася ця історія, теж звертає на себе увагу. Венеція, Туніс, Єгипет, Шрі Ланка, Крим. Не кажучи вже про Київ. Ні, це вже дійсно інше, не хуторянське покоління українських авторів, для яких мотнутися на Цейлон так само природно, як проїхатися в метро на Троєщину. Що логічно, якщо автор пише про взаємопов’язаність людей, людства взагалі, а не представників окремого спального району, нехай навіть такого сильного традиціями, як Виноградар.

В стовпчику «Сумнівно» в мене залишився лише один запис. Але засадничий. Є речі, щодо яких я вагаюся. Ну ось, мовна характеристика персонажів, наприклад. Ну ось, наприклад, текст український, а персонаж бандюк, щодо якого всі в курсі, якою мовою він насправді говорить. Українська не має відповідної субкультури і сленгу, усіх цих «а ти кічу хавав», «стрілок», «лаве» і «береги поплутав» тощо. Навіть львівські бандити непатріотично користуються російською професійною лексикою. І всі читачі про це в курсі.

З іншого боку, якщо подавати їхні репліки російською, доведеться дотримуватися цього принципу і щодо інших персонажів і тоді українською може залишитися тільки мова автора. Вас же не дивує, що Моніка й Генріх у Дольд-Михайлика розмовляють українською, хоча мали б німецькою чи французькою? (Для циркумросійських читачів – Штірліц і Мюллер розмовляють російською. Хоча Дольд-Михайлик – це на два десятиліття раніше Семьонова, але що вже з вами зробиш).

Отар Довженко, який колись писав про Львів у «Я кохаю музику», винахідливо вийшов з такої ситуації, подавши бандитську автентику латинкою. Вийшло дійсно прикольно. Книжку Артема Чапая про подорож Україною я відклав на половині, бо вона стала геть не українською, варто йому було доїхати на мотоциклі до Донбасу, і автор цілими сторінками почав писати діалоги матірною російською. Щось мені підказує, що це неправильно, міру порушено, хоча розумію, що в житті було саме так. Але література – то не посмертний гіпсовий зліпок із життя, а більш складний його відбиток, що вимагає ще й роботи різця скульптора.

В мене є кількарічний досвід технічного перекладача, який переконує мене, що українською перекласти можна все, будь-який складний текст, скажімо, з хімії полімерів чи аерокосмічної галузі, в порівнянні з якими російські діалоги – задачка на один зуб, просто вирішувати її потрібно не в лоба. І в більшості своїй вставки російських реплік свідчать про небажання автора заморочуватися. Коли аргумент про «як в житті» не спрацьовує, такі автори одразу ж переходять до «я так бачу» і «свободи творця». Але проблема залишається.

У тексті Амеліної торговці в Тунісі, цейлонські аборигени й офіціанти у Венеції спокійно спілкуються українською, і це не дивує. Зате київські бандити й завучі у дитячому будинку – російською. Парадоксальна ситуація. Особливо незрозуміло, навіщо завучі. При цьому, усі невеличкі хитрощі-прийоми, які можна було б порадити авторці, наприклад – початок діалогу іншою мовою, а після того, як читач вже зорієнтувався, якою саме, його продовження вже «в перекладі на українську». Але саме так авторка й чинить щодо англійської й арабської мов, і радити їй це зайве. Вона це вміє.

Отож доречно чи недоречно чинить авторка саме з російською і тільки з російською, подаючи її повністю? Мені здається, все залежить від відчуття міри, й від того, чи несе такий прийом якесь сюжетне навантаження. Сумніви не полишали мене до того моменту, коли чи не всі герої цього розлогого тексту зустрічаються на Майдані. І колишні бандити 90-х, несподівано, – теж. І несподівано – з нашого боку барикад, бо Покращення дістало навіть їх. В багатоголоссі Майдану їхня російська несподівано для мене стала цілком виправданою і доречною.

Мабуть, цю книжку можна вважати також першою художньою, а не публіцистичною, в яку увійшла тема Майдану. І навіть ширше – Майданів, бо присутня також і Арабська весна. Ні, я в курсі щодо того, скільки присвячених Майдану поетичних збірок, збірок есеїв та колонок, новел та інших «миттєвих жанрів» зараз виходить. І кілька з них навіть – у тому ж видавництві Discursus. Але саме так, «по гарячих слідах» усе і відбувалося в 2004. Були і збірки есеїв, писаних під час революції, і суспільно значимі вірші, і збірки анекдотів, мемів та навіть пошукових запитів в Гуглі, що характеризували кожен етап революції. Були також виразно кон’юктурні спроби осідлати модну тему і в кіно, від яких не запам’яталися навіть назви, настільки автори навіть не намагалися щось осмислити. Бо осмислення потребує дистанції. Але після цих перших швидких спроб наступило десятилітнє мовчання.

Мені довелося колись брати участь в круглому столі, на якому мій опонент самовпевнено стверджував, що таких текстів не з’явилося взагалі. На щастя, це було вже не так, Майдан-1.0 нарешті з’явився в «Записках українського самашедшого» Ліни Василівни, в «Щоденнику моєї секретарки» Капранових, «Дітях Застою» Кожелянка, «Хрещатик-плазі» Вольвача, тощо. Просто українську літературу треба іноді почитувати. Той перший Майдан, не як кон’юктурна тема, а як підсумок романного життя дуже різних персонажів таки з’явився в романах. Але ця десятилітня затримка, спровокована розчаруванням результатами Помаранчевої революції, дійсно була. Усі романи писалися вже в розпал Покращення, коли розчарування змінилося злістю і ясністю думки щодо задіяних політичних персонажів.

Отож, роман «Синдром листопаду», в якому Майдан-2.0 теж входить в довге життя героїв органічно і драматично, а не «щоб не забулося» – гарний дзвіночок. Можливо, нове покоління прозаїків вже не розкачуватиметься десять років, а відпрацює соціальний запит на такі тексти одразу ж. Принаймні хочеться, щоб в Амеліної з’явилися послідовники, в яких драматичні події минулої зими також були розв’язкою сюжетних перипетій і довгих розмислів героїв морально-етичного плану, які завершуються прийнятим рішенням.

Ця книга – про спів-чуття, спів-переживання, спів-життя навіть. Про те, чи цього досить, якщо за цим не йдуть конкретні дії і допомога. Про взаємопов’язаність всього у світі. Про те, Божий дар чи прокляття, ця здатність співпереживати чужий біль і таке інше. І всі герої врешті решт роблять свій вибір. Якщо говорити про літературних попередників таких ідей, то пригадується «Міжзоряний волоцюга» Джека Лондона й герої «Хозарського словника» Павича, які бачать сни одне про одного «в протифазі» .

Втім, не думаю, що це достатній привід відносити цей текст до «містики», як це зробило видавництво. Окрім цієї дрібки «магічності» текст прекрасно реалістичний, ні разу не павічевський. Якщо й хочеться порадити щось авторці, то це роззирнутися навколо мапою Чорного моря. Можливо, тоді їй не доведеться наступного разу направляти свого героя на Цейлон. Справа в тому, що народ, повсякденне звертання якого дослівно перекладається як «хай я заміню тебе в нещасті», живе значно ближче, на іншому березі нашого моря. Можна сказати – сусіди.
- Генацвале, – кажуть один одному грузини, і значить це саме те співпереживання. Мова не бреше.

Звісно, тоді нікому буде голими танцювати при місяці на першій сторінці, в грузинів з цим строго, але й ці найфантазійніші, «баунті-кліпові», і це відчувається, сторінки теж зможуть обрости плоттю, й ожити, як вся решта тексту. Хоча, якщо герой – рекламіст, може це «баунті» й цілком доречно проскочило, хто його зна.

Авторко, пишіть іще.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2014/09/30/henacvale-amelinoji/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Думанська (джерело: Буквоїд)

Побачивши список найочікуваніших книг до Форуму, подумала, що кожен читач виставить імена за своїми уподобаннями. Фанати «Чорного Ворона» -- Василя Шкляра з його «Марусею», давно вже анонсованою пріоритетною темою, прихильники молодої прози – Софію Андрухович чи Ірену Карпу, хоча вони не схожі у своїй стилістиці і в тематичних зацікавленнях… А от для мене особисто важить найновіше ім’я в цьому переліку – Вікторія Амеліна. Можливо тому, що вона, жінка, узялася за «чоловічу» тему (прийміть, прошу вас, умовність такого означення, бо ж теми, як і книги, або цікаві, або ніякі). Тут, звісно, був певний ... [ Показати всю рецензію ] ризик, оскільки добір лексики і структурування роману також мають відповідати задуму, інакше так здисонує, що розсиплються на кавалки усі благі наміри. Вікторія впоралася з узгодженням мистецьких засад оповіді, розвитку сюжету, змалювання образів, створивши роман, у якому реальність переходить у містику і повертається з неї, у якому реальна сполучуваність людей-подій-настроїв-сподівань не знає меж, як не знає меж кожен з нас, подумки долаючи кордони часу і невідомих країн.

Головний персонаж роману – абсолютний продукт нашого часу, жорстокого до слабших і прихильного до сильніших. Звідси і той внутрішній острах, який тримає на повідку: спинися, сховайся, промовч, обійди, не втручайся, бо… А після цього «бо» може бути що завгодно, навіть смерть. Проживаючи свої роки радше у спогляданні, ніж в наполегливому обстоюванні справедливості, він нібито цілком вдоволений, як все складається, та чомусь же, лишаючись в помешканні із «зручною в користуванні» жінкою, не спиняє свій летючий дух, відпускає його в інший простір, щоб прожити ще й упослідженим торгівцем, який спалахне вогнем проти насильства.

Тут варто зауважити, що Вікторія Амеліна вповні скористалася своїм основним фахом (вона програмістка), аби продумати систему твору, тому в ньому нічого не бракує і немає нічого зайвого, а перетин життєвих ліній не нагадує нашвидкуруч зв´язані вузли. Все головне – на першому плані, все другорядне випливає з головного, бо ж мусить додавати певних нюансів.

Безперечно, оповідь від першої особи, від «Я» -- це той засіб заохочування читача до такої собі інтимності, за якою постає довіра, адже ви й самі знаєте, що розповідати про себе будете лише тому, кому вірите. Персонаж вірить читачеві і, не схопивши в обійми, а просто притулившись до плеча, оповідає про своє потроєне сирітство (батько, мати, бабуся – всі його покинули сам на сам із чужими людьми), про випадковий порятунок кримінальним авторитетом, що виявив прихильність до кмітливого хлопчака, про уже самостійне виборсування із обставин, про той «цвяшок, в серце вбитий» -- дівчинку Лізу…

Авторка не минає ні побутових деталей, ні інших часових ознак присутності героя в реальності київського буття, а переносячи його в інші суголосні обставини (наприклад, той же народний опір в арабській країні), оточує ретельно зібраними деталями й ознаками, властивими іншим краям. І тоді ви повірите безвиході зацькованої людини з візком апельсинів супроти законників у поліційній формі…

Роман Вікторії Амеліної розписаний на голоси різної потужності – і недарма Юрій Іздрик означив поліфонічність цього прозового твору, заснованого на індивідуалізації образів і вчинків. А ще цікавим засобом є своєрідний рефрен: час до часу читач внутрішнім зором бачитиме літака, куди сходяться пасажири чи їхні тілесні облонки, щоб злетіти за хмари – до Бога? І салон заповнюється, наближаючи розв´язку…

Листопад – початок Майдану. Знаючи із власного досвіду його внутрішні порухи, його несамовиту енергетику, яка вихлюпнулася на всю Україну, авторка таки приводить свого героя до повсталих людей, навіть дає йому шанс оправдатися перед Лізою і піти по-ангельськи, в білому, проти куль. І цим вона гармонізувала його життя з його смертю, не схибивши у психологічному зумовленні поведінки, не скон´юнктуривши образ Майдану, бо він мав відбутися за всім законами світових перетинів – що під білим сонцем пустелі, що під сніговієм пізньої осені.

Я зумисне налягаю на загальну характеристику нової книги від «Дискурсусу», бо найменша згадка про конкретний епізод чи другорядних персонажів може відіграти роль непомітного камінця, витягши якого, можна порушити продуману, вивірену архітектоніку твору, а її слід пізнавати цілісною, не фрагментами. Будь-яка необережна фраза – як от переказування сюжету чи свої, приватні коментарі до вчинків персонажів – загрожує книзі, яку ще будуть читати: наперед розставлені акценти і запропоновані готові висновки знівелюють сприйняття. Та й, відверто кажучи, роман Вікторії Амеліної – абсолютно зрілий у своїх глибинних підтекстах і безумовно осмислений твір, в якому немає ні поспіху, ні недбалості, ні фальші. І читати його також треба в повільному ритмі – в тій неспішній манері оповіді, з якої перед вами постане хлопчик-юнак-чоловік в усіх його містичних втіленнях…

Якщо на Форумі запровадять номінацію «Нове ім´я у прозі», то це для Вікторії.

З перемогою, молода авторкине!

[ Згорнути рецензію ]