Дорота Тераковська : Мишка : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Світлана Ославська (джерело: День)

Ця книга не тільки допоможе краще зрозуміти дітей з синдромом Дауна, а й розібратися в нас самих.
Переклад із польської мови здійснила Дзвінка Матіяш. Повість «Мишка» належить до творів, які здатні викликати у читача справжній катарсис – те відчуття очищення, що виникає через страждання упродовж читання. Це одна з найбільш складних, але й найбільш людяних і важливих книжок, що вийшли в Україні протягом останнього року. Історія, яку розповіла Дорота Тераковська, водночас казкова та реальна. Головна героїня - дівчинка, яка має найтяжчу форму синдрому Дауна. Це розповідь про маленького мумі-тролика, ... [ Показати всю рецензію ] як часом називають дітей із цією хворобою…
Письменниця Дорота Тераковська, відома в Польщі більше літературою у жанрі фентезі. Але вона також є автором кількох книжок соціальної тематики, і серед них і повісті «Мишка». До слова, перекладачка не стала дослівно відтворювати оригінальну назву книжки – «Poczwarka» (з польської означає лялечку, яка має стати метеликом). Дзвінка Матіяш замінила назву на «Мишка». Дівчинку на ім’я Марися її мама називає також Хропся, Ведмежа, і нарешті – Мишка. Таке лагідне ім’я лишається в дівчинки на все її коротеньке життя…
У повісті описані майже десять років з життя Мишки та її родини. Тераковська робить спробу уявити внутрішній світ Марисі, і показати, навіть, можливо, довести, що цей світ – надзвичайно багатий, хоч і незрозумілий, закритий для зовнішнього світу. Інший. Як доводилося чути від матерів, котрі виховують «сонячних» дітей, «Мишка» написана без надмірної піднесеності чи трагізму, а саме так, щоб книжку хотілося читати й дочитати до кінця.
«Мишка» нагадує притчу. Тераковська створює у повісті два полярні світи – раціональний та містичний. Авторка розгортає перед читачем картину розпланованого світу молодого подружжя Адама та Єви, батьків Мишки (утім, щасливі вони лише до її народження). Адам та Єва мешкають у будинку, де кожен стільчик поставлений за фен-шуєм, а для дитини в цій родині успішні батьки запланували тільки найліпше: «престижний університет, гарний чоловік» та «англомовний дитячий садок, заняття з тенісу, комп’ютер із п’яти років»… Містичний вимір повісті – це картина світу Мишки. Дівчинка має особливий дар бачити, як Бог створює світ. Один за одним на темному горищі перед Мишкою проходять сім днів творіння як метафора складного внутрішнього світу дитини, яка також є, якщо вірити Тераковській, Божим даром…
Єва перебуває на межі двох світів, і зрештою любов до Мишки, якесь нелогічне, їй самій не зрозуміле почуття змушує мати відмовитися від прийнятого рішення залишити в лікарні небажане маля, а батько так і не сприйме доньку аж до самого моменту її смерті. Огида до дитини та злість на дружину переповнюватиме його щоразу, як він дивитиметься на доньку…
Разом із Мишкою та завдяки їй Єва пізнає, окрім глибини любові, ще й прірву розпачу й люті. Ці почуття також супроводжують її ставлення до дитини. З точки зору Дороти Тераковської, навіть той біль, якого зазнає Єва, виховуючи Мишку, яким би тяжким він не був, все ж є людянішим, аніж показна байдужість і холодна турбота Адама (ніби він хотів би відкупитися від решти своїх обов’язків, передусім від любові до дитини).
Прихід Мишки у світ Тераковська показує не як прикру несподіванку («Він бачив у Мишці лише крах усіх планів») чи кару («Рятуйте… допоможіть…»), а як дар. Бо така дитина приходить у світ одна на 600-700 немовлят:
– Чому Ти називаєш їх дарами? – здивувалася Мишка. – Це ж звичайні діти…
– Вони не звичайні, – засичав Змій.
– Це Дари, бо обдарований може їх прийняти або відкинути, – відповів суворий Голос.
Письменниця не прикрашає реальності виховання мумі-троликів і не намагається переконати, що це легко. Вона не естетизує хворобу. Мишка має надмірну вагу, у неї з ротика тече слина, вона випорожнюється під себе саме тоді, коли мама наважується взяти її на прогулянку в парк, роздягається посеред супермаркету і, попри всі старання мами й лікарів, так ніколи й не навчиться вимовляти повністю жодного слова – лише перші склади. До школи вона також не піде, і взагалі не проживе довго. Тож читачеві не пропонується жодних ілюзій.
Помітно, що Тераковська вивчала ознаки синдрому Дауна, розвиток дітей із цією хворобою та можливості інтеграції їх у суспільство. Помітно, що авторка не є прихильницею ані інтеграційних шкіл, де хворі діти навчалися б поруч з іншими, ані тим паче спеціальних інтернатів. Для Тераковської найвища цінність – це родина, причому обов’язково повна родина, з татом, мамою та дитиною…
Вихід повісті «Мишка» в Україні – важлива подія. Наша художня література поки що не надто прагне зачіпати складні соціальні теми. І батьки, котрі опинилися в ситуації Адама та Єви, часто не мають де шукати відповіді на питання, яке так чи інакше виникає: «За що нам це?». Дорота Тераковська відповідає однозначно: це дар, прийміть його.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Маргарита Тулуп (джерело: Українська правда. Життя)

Замолоду вона шокувала громадськість. Дорота Тераковська – польска журналістка та соціолог - однією з перших знялася в фільмі з кабаре-танцями. Це був її особистий бунт проти комуністичної лицемірної держави.
Потім Дорота заснувала кафе "Підвальчик під баранами", що нагадує львівську "Дзиґу". Її чоловік грав джаз. За часів Солідарності його заарештували, а їй заборонили займатися журналістикою. Саме тоді Дорота почала в’язати светри і писати книжки.
Дорота любила спостерігати за світом. Відпочиваючи на дачі, помітила сусідську дитину, яка через вади розвитку не могла говорити. Її вразило те, ... [ Показати всю рецензію ] як маленька сміється.
Жінка, яка не мала особистого досвіду з неповносправними дітьми, вирішила подолати страхи й написати історію. Врешті у 2001 році світ побачила книга Poczwarka, яка завдяки перекладацькій праці Дзвінки Матіяшта видавництву "Грані-Т" видана українською під назвою "Мишка".
Це історія про дівчинку з найважчою формою синдрому Дауна. Мишка, як її називає мама, або Марися, вчить своїх батьків Адама і Єву справжньої любові.
У перекладі з польської poczwarka означає потворка, або личинка, щось, що перетвориться на метелика. В книзі й справді є мотив метелика, який захований усередині дівчинки. Цю красу важко побачити, бо вона залишається закритою лялечкою.
"Мишка... Це ім’я можна було вишелестіти. Воно як музика", - з усмішкою говорить Дзвінка Матіяш.
Першою книгою Дороти Тераковської, яка потрапила до рук Дзвінки Матіяш, була "Там, де падають ангели".
Перекладачка читала її і не могла зупинитися. Вирішила скупити всі книжки, які написала Дорота.
Історія про дівчинку Мишку стала одкровенням, потрясінням. Пройшло ще півроку, перш ніж Дзвінка відчула, що попри біль і важкість готова розпочати переклад.
Вона переживала книжку, над деякими фрагментами плакала. Каже, це було щось зовсім інше, ніж робота, щось схоже на танець: вона відчувала текст, а той їй допомагав.
"Перекладаючи книгу, я відчула, що вона має для мене терапевтичний ефект – допомагає подолати особисті страхи. Я згадала, як ми приїжджали до дідуся в село на канікули на Вінниччину. В центрі села був інтернат. За огорожею там гуляли діти. І вони були якісь не такі. Очевидно, що в них були різні діагнози. Мене тягнуло туди, кортіло роздивитися цих дітей, я намагалася збагнути, хто вони, чому цей інтернат оминають інші діти з батьками, чому люди звідти тікають", - згадує Дзвінка випадок із дитинства.
І другий: "Після першого класу мене відправили до табору в Кривому Розі. Там були діти з вадами. До одного хлопчика треба було підходити з одного боку, бо він не чув на одне вухо. Я на той час носила окуляри. І коли ми з ним познайомилися, він сказав: "Я знаю, чому ти не смієшся з нас, бо в тебе також є проблеми". Коли я перекладала книжку, то згадала ці випадки. Можна сказати, що ця книжка є в списку мого життєвого призначення".

Мама Юля

Вона придбала книжку на Форумі видавців. Її життя відрізняється від історії, описаної в книзі, лише тим, що її п’ятирічна донечка має не найважчу форму синдрому Дауна.
Юлія Бойко згадує описані в "Мишці" моменти, з якими стикаються всі батьки неповносправних дітей. Зміни в сім’ї після народження доньки - Адам і Єва сперечаються, чи залишити дитину. Внутрішній світ Мишки, яка завжди любила роздягатися будь-де і танцювати. Це виглядало неприємно для батька, для оточуючих – бридко, а мамі здавалося, що вона робить це навмисне.
"Якщо читати думки Мишки, це було дуже логічно, - говорить Юлія. - Вона не могла танцювати і тому думала, що причиною всьому одежа. І вона скидала її, щоб було легше танцювати".
Мама Юлія: "Я плакала тоді, коли Мишка померла. І вона зустрілася з іншими дітьми, які сказали їй: "Ти щаслива, тебе любили, а деяким з нас навіть не дали народитися".
Юлія звикла до таких історій. Їй не було шкода ні Мишки, ні її батьків. Вона не плакала взагалі, крім одного моменту: "Я плакала тоді, коли Мишка померла. І вона зустрілася з іншими дітьми, які сказали їй: "Ти щаслива, тебе любили, а деяким з нас навіть не дали народитися". Це вразило мене і я подумала: ми - здорові, дорослі люди, вважаємо себе люблячими і такими, що вміють любити, - дозволяємо собі дивитися на дітей як на товар, бо вони не відповідає нашим уявленням про те, якою має бути дитина. Коли я думаю про це, я плачу".

Мама Світлана

Світлана встигає читати книжки з муніципальної бібліотеки й виховувати двох маленьких дітей. А ще вона збирається з іншими мамами на дитячому майданчику, щоб обговорити прочитане. "Мишку" вона прочитала за два дні, поки вночі вставала годувати дитину.
"Я розповіла іншим мамам про цю вражаючу книгу. Одна з них сказала, що не зможе її прочитати, бо коли ходила вагітною, лікарі говорили, що її син буде мати певні відхилення розвитку. Ця жінка пережила таке пекло й сумнівалася, чи треба народжувати, якщо потім будуть мучитися і батьки і діти".
Лише коли про книгу почали говорити всі мами на майданчику, жінка попросила у Світлани принести її. Світлана, яка тримає в руках блідо-рожеві хризантеми, врешті підсумовує: "Дуже делікатно книжка розкриває і робить цю тему не такою страшною для батьків, які стикаються з цією проблемою".

Дідусь Володимир

Володимир Громик - дідусь двох чудових дівчаток, одна з яких має синдром Дауна. Анна-Марія в цей вечір дуже хотіла побути в ролі модератора, відтак забралася на крісло біля запрошених гостей, взяла до рук мікрофон і говорила про щось своє.
Володимир розповідає, що коли дівчинка народилася, він сказав своєму зятю, що Бог не дасть особливу дитину будь-якій сім’ї, на це заслуговують лише обрані батьки.
А потім додає: "Щодо перекладацтва так само. Ви, Дзвінко, також деякою мірою є обрана Богом серед усіх перекладачів. Дякую вам за те, що вдалося передати моральність цієї книги".

Надія

Надія Калачова – авторка кількох рецензій та буктрейлера до "Мишки". Одинадцятирічна племінниця Надії має синдром Дауна. Мати дівчинки живе у Волинській області, де мало говорять про людей з особливими потребами, а доступ до літератури обмежений.
Тому вона просила Надю дати щось прочитати, аби більше зрозуміти свою дитину. Тепер Надя може виконати це прохання.
"Основними словами, які я пам’ятала після цієї книги, були таїнство, таємниця і дар. Мишка має дар – вона бачить, як Бог створював світ. Вона дуже любить, коли мама їй читає початок Біблії. І тоді завмирає і якось змінюється. От тоді я відчула слово "таємниця". В цьому є якась велика таємниця".

Актор Роман

Роман Максимович – актор незвичайний. Він неповносправний. Батьки чимало займалися з хлопцем, відтак той називає їх режисерами. А ще в нього ідеальний музичний слух. Раніше своєю улюбленою Роман називав Книгу про створення світу.
Зараз він каже, що його улюблена - "Мишка", бо, хоч її він не подужав повністю, проте читав її Надії під час зйомки буктрейлеру. Вони познайомилися на п’ятиріччі соціальної спільноти "Лярш-Ковчег".
"Рома був кращим актором, ніж я оператором", - говорить Надія.
І коли в Романа запитали, що він відчував, коли під час зйомки читав книжку, він почав декламувати:
Любов довго терпить,
Любов милосердствує, на заздрить...
Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне.
Тим часом зостаються: віра, надія і любов – цих троє, але найбільша з них любов.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Семенченко (джерело: UAINFO)

Це книжка про дівчину з синдромом Дауна. В українській літературі для підлітків книжок на цю тему немає. Як досі не було і перекладної літератури, яка б торкалася теми «сонячних людей». Як, власне, немає таких книжок і для дорослого читача.
Книжка «Мишка» – нелегка. В ній йдеться про заможне подружжя, яке зробило кар’єру, досягло фінансових успіхів, само реалізувалося і тільки тоді вирішило народити дитину. Для малечі готувалося найкраще життя – з якісною освітою, банківським рахунком тощо. Але в пари народилася дівчинка з важкою формую синдрому Дауна. Про крах батьківських планів і надій і життя ... [ Показати всю рецензію ] з особливою дитиною, про неприйняття цієї дитині нерозуміння, чому саме їм була приготована така доля та зрештою про усвідомлення, що дівчинка насправді була для них даром Божим…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Малетич (джерело: Збруч)

Справжні книжки не відпускають ще довго після того, коли останню сторінку перегорнуто. Історія їхніх героїв проростає в читачеві, як зерно, кинуте в добрий ґрунт. Саме цей образ із Ісусової притчі про сіяча насамперед спадає на думку, адже й повість Дороти Тераковської «Мишка» (в оригіналі – «Poczwarka» (2001) написана як притча про сучасних Адама і Єву, про творення і хаос, про вільну душу й обмежене тіло, про людину й Бога, спротив і примирення.
Головні герої повісті – Адам і Єва – перфекціоністи, естети і прагматики. Вони вибудовують своє життя, як і дім, за найкращими взірцями, бо вже можуть ... [ Показати всю рецензію ] собі це фінансово дозволити. Так само можуть дозволити собі врешті дитину, якій готові дати якнайсприятливіший життєвий старт – найкращу освіту, сімейний бізнес, комфортний будинок зі садом. Однак в їхній розплановано-гармонійний, завбачливо прорахований світ вривається хаос: донька народжується зі синдромом Дауна.
Звісно, перша реакція батьків – зректися малої Марисі, віддавши в спецзаклад, щоби не зруйнувати свій сімейний «бізнес-план», не втратити свого успішного «іміджу» в очах світу, не бачити в очах знайомих огиди чи співчуття. Однак Єва, попри перше бажання відторгнення, таки приймає дівчинку – жаль і сила материнської любові сильніша в ній за всі упередження. Адамові до прийняття доньки доводиться пройти цілих довгих вісім років. Жінка намагається навчитися, як допомогти особливій дитині. Чоловік натомість хоче знайти, хто винен у поганій генетичній спадковості? І насамперед, як і його прабатько Адам, винуватить Єву («Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв» (Буття 3:12)

Маленька хвора героїня, яку називають Мишкою – не об’єкт оповіді. Вона – попри свою глибоку фізичну неповносправність – повноцінний персонаж. Письменниця відкриває читачу багатий внутрішній світ дівчинки – той, який майже до самої смерті дитини так і не зуміли розгледіти батьки. Внутрішня Мишка – легка і граційна, вона танцює, вона присутня при чудових картинах створення світу, вона здатна глибоко відчувати, співчувати і гарно висловлюватись, її серце відкрите на красу світу і класичної музики, яка долинає із замкненого батькового кабінету.
На жаль, тієї внутрішньої Мишки не знає ніхто, хіба Бог, Даром якого вона є: «Творячи світ, Бог завжди шукав свої Дари – дітей, розкиданих по різних світах, і кликав декого з них назад, щоб дати їм легкість метеликів і вміння танцювати. Бог знав, що танець – це радість життя, радість світу, радість власного тіла – й обдарував їх тугою за ним. Тугою за тим, що неможливе. Аби вони заражали нею людей».
Однак батьки не бачать у Мишці Дару Бога, а тільки її характерне для діток із синдромом Дауна личко, недолугу вайлувату повну фігуру, короткі грубі пальчики, чують лише односкладові невиразні слова. Дитина переживає і любов до батьків, яку намагається їм виявити, і біль відкинення, і фізичну обмеженість свого тіла, яке не слухає її, яке сковує її внутрішнє «я», немов важкий жахливий панцир.
Події повісті назагал відбуваються в дуже обмеженому просторі: адже практично весь час Мишка проводить з мамою в межах будинку. Перебування поза ним дискомфортне для них обох, і часто закінчується нервовими зривами чи публічними скандалами, тож вони воліють живти ізольовано. Люди «ззовні» теж нечасто до них навідуються, адже батьки остерігаються показувати «потворку». За межами дому діє лише Адам: працює, таємно від Єви консультується з лікарем, розкручує клубок давньої родинної трагедії. Шукаючи винуватця, Адам урешті… знаходить себе.
Водночас, попри закритість простору, можна зауважити, що фабула сконструйована на двох рівнях: у кімнатах внизу будинку, де живуть герої, і на горищі, яке для себе одного дня відкриває Мишка. Наче у давній вертепній скриньці, внизу діється все буденне, а на «другому поверсі», коли туди приходить дівчинка, їй відкривається справжня містерія.
Для раціонального читача залишиться таємницею, що насправді діється на горищі – марить дівчинка, спить чи впадає в транс, але метафізичні видіння, які вона там бачить, роблять її існування сповненим глибокого сенсу. Адже вона не лише спостерігає дива створення світу Богом, а й стає їхнім безпосереднім учасником. Більше того – знаки своїх мандрів до небесного Саду вона приносить донизу. Тільки дорослі, на жаль, не можуть їх розпізнати, як не змогли прийняти Дару.
Картини Божого творення – надзвичайно мальовничі та емоційні. Своїми барвами й інтенсивністю вони нагадують описи Нарнії К.С.Льюїса. Разом із Мишкою читач опиняється віч-на-віч з дивом творіння – процесом живим і постійним, а не застиглим на сторінках Книги Буття. І може зрозуміти, що не все мусить бути досконалим, але має бути живим, усвідомити потребу звертатися до серця, не до «раціо». Досконалі гени, штучний інтелект, ідеальна краса – всі ці мрії людини удосконалити природу і світ добрі, поки не йдеться про холодну штучну селекцію «обраних» від недостойних. Адже такі ідеї вже обернулися потужними трагедіями у ХХ столітті.

Дорота Тераковська недаремно дає своїм героям біблейські імена прабатька і праматері людства. Адам і Єва – не лише персонажі конкретної життєвої історії. Вони – символи чоловічого і жіночого начала, що живе в кожному з нас. Розповідаючи про духовне переродження Адама і Єви, Тераковська ніби ставить перед читачами величезне дзеркало, в якому бачимо не лише їх, а й себе. І цим вона непрямо, але запитує: що зробив би в такій непростій ситуації кожен із нас? Долав би труднощі чи втік від них, довірився Богові чи зрікся його, прийняв чи відкинув подібну дитину? Письменниця не дає прямих відповідей, залишає їх нам, адже й сама вона колись казала: «Живемо серед інших для того, щоби шукати і ставити запитання, і в значно меншій мірі для того, аби щось знайти і отримати відповіді».
Шкода, що наразі українські автори не беруться писати про особливих дітей так, як це зробила авторка «Мишки» або Марті Леймабах – мама сина-аутиста, яка написала книжку про хлопчика, хворого на аутизм «Деніел мовчить». Адже саме література чи кінематограф (згадаймо «Людину дощу» (Rain Man)) привертають увагу суспільства до тем, які мають на собі ярличок «табу», бо ж зазвичай люди, які не стикаються з проблемами неповносправних, воліють про них не думати і їх не зауважувати. Однак, попри відсутність художньої літератури, таки маємо автора – психотерапевта, викладача танцювально(!!!)-рухової терапії Олега Романчука, який не тільки професійно допомагає родинам з неповносправними дітьми, а й пише про досвід прийняття батьками таких дітей, про особливі дари любові цих дітей до оточуючих у книжках «Дорога любові», «Жити серцем», «Коли вам сниться музика» та інших.
Українською мовою повість Дороти Тераковської «Мишка» переклала Дзвінка Матіяш. І це – перший переклад однієї з останніх книжок цієї відомої в Польщі авторки (Тераковська померла 2004 року), яка двадцять років життя присвятила літературі. Писала для дітей і молоді в жанрі фентезі, та ці книжки люблять читати й дорослі. Дорота Тераковська отримала три нагороди польської секції IBBY – Міжнародної ради книжок для молоді за повісті «Дочка чарівниць» (1992), «Самотність богів» (1998) і «Там, де падають ангели» (1999). Дуже хочеться, щоб ці книжки також потрапили до українських читачів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Калачова (джерело: Літакцент)

Письменниці Дзвінці Матіяш вдається тонко відчувати нестачу певних тем в українській літературі й заповнювати її не лише власними текстами, а й вдалими перекладами. В 2009 році на книжкових полицях з’явилася книга віршів отця Яна Твардовського. З нею в українську літературу повернувся релігійний дискурс. У 2011 році його доповнила книга розмов із художником, іконописцем та християнським мислителем Єжи Новосєльським. Повість «Мишка» Дзвінка Матіяш переклала також з польської. І знову в книзі йдеться про те, про що українські автори поки що мовчать.
Дорота Тераковська розповідає непросту історію ... [ Показати всю рецензію ] про сім’ю, в якій народжується донька з синдромом Дауна. Авторка пропонує читачам повірити, що дівчинка з генетичною вадою, яка за своє життя так і не навчиться вимовляти бодай одного зрозумілого речення, – це дар від Бога. Вперше про цей дар ми чуємо від Анни, жінки, яка в пологовому будинку переконує маму дівчинки, Єву, не залишати своєї дитини. Дітей із синдромом Дауна, запевняє вона, можна полюбити навіть більше, аніж звичайних дітей, бо вони беззахисні і спраглі любові. Єва цим словам не вірить, але від дитини таки не відмовляється. Навіть попри те, що її чоловік Адам такого рішення не розділяє.
Життя Адама, тата Мишки, всеціло підпорядковане естетиці. Заслинену дівчинку з завжди напіврозкритим ротом він у свій ідеальний світ не впускає. Дім Адама і Єви до народження Мишки подібний на ляльковий будиночок Барбі і Кена, такий собі неодухотворений рай. Навіть книги вони обирають за палітуркою, щоб не порушувати кольорову гаму в інтер’єрі.
В будинку Адама і Єви єдине місце, де не панує феншуй, це горище. Тут припадають пилом пам’ятки з часів юності, подарунки від друзів на заручини і інші непотрібні дрібниці. В тому числі Книга – Біблія Євиної бабусі. На горищі Єва вперше читає чотирирічній донці книгу Буття, а Мишка зачудовано слухає.
Горище стає Мишчиною таємницею. На самоті при вимкненому світлі, поки мама дивиться телевізор, дівчинка з найтяжчою формою синдрому Дауна бачить, як Господь створює світ. День за днем. Інколи Бог робить помилки, плутає колір трави або неба, тоді Мишка підказує йому, як мало би бути насправді. Дорота Тераковська на свого читача не тисне. Кожен має право вирішити для себе сам, чи світ горища є лише метафорою внутрішнього світу людей з синдромом Дауна, чи вбогі духом такі справді блаженні і чують Божий голос.
Окрім книги Буття Єва читає Мишці лише одну казку – про Попелюшку. Коли Мишка чує розповідь про бал, у неї виникає нестримне бажання танцювати. Танець для Мишки – це туга за тим, що неможливе в її тілі, за радістю і легкістю. Однак коли дівчинка танцює, Єва і Адам бачить тільки її конвульсійні рухи. Вони викликають в них огиду й роздратування. Те, як Мишка танцює всередині, вони не можуть побачити.
Почуття Єви до доньки коливаються від лютості до гарячих виявів любові. Адам зустрічей із Мишкою уникає. Він намагається зрозуміти причину, чому така дитина народилася у їх подружжі. Звинувачує в цьому Єву. Однак поступово знаходить її у власному минулому.
У книзі Дороти Тераковської немає солодкавості, яка часто властива релігійним текстам. Болючі моменти, які переживає сім’я Адама і Єви з народженням Мишки, описані детально, навіть фотографічно.
Попри лабіринти символів, повість Дороти Тераковської є досконало продуманою. Мова авторки змінюється залежно від сюжету. Коли вона пише про Адама і Єву, вона проста, навіть побутова, коли ж описує горище, сад і внутрішній світ Мишки – подібна до мови казок. В тексті Дороти Тераковської є певна гіпнотична мелодія, яка не дає відірватися від читання до останньої сторінки. Читати книгу «Мишка» легко. Складність однак в тому, що цей твір потребує напрочуд глибокого занурення і співпережиття.
Дмитрій Биков писав про нестачу теми Бога у російській літературі. Цю саму проблему констатуємо і в Україні. Релігійна тематика, на думку Бикова, надає літературі обсяг і багатобарвність, відводить розповідь від кордону грубої і нудної реальності. Саме ця Божа перспектива, яка відкриває новий погляд на проблему особливих дітей, робить книгу Дороти Тераковської особливо цінною для українського літературного процесу.

[ Згорнути рецензію ]