ДіБіСі П'єр : "Світло згасло в Країні Див" : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Юрій Андрухович (джерело: ТСН)

ДіБіСі П'єр (DBC Pierre), британський письменник родом з Австралії, букерівський лауреат 2003 року, написав веселий роман про занепад західної капіталістичної цивілізації. Галя Шиян переклала його українською. Що не менш важливо – не тільки переклала, але й видала у спеціально заснованому під вихід цієї книжки власному видавництві. До того ж вона придумала і підготувала надзвичайно успішну промо-кампанію та, зокрема, фантастичну презентацію П'єрового роману у Львові під час форуму видавців. Театр імені Леся Курбаса, як пишуть у таких випадках, просто тріщав, він ледь помістив (а, може, й не помістив?) ... [ Показати всю рецензію ] усіх, хто бажав подивитися на живого ДіБіСі. Варто було бачити цей натовп, що загатив і пішохідну, і проїжджу частини вулиці перед вузесеньким входом до театру! Видовище було з тих, на які в мене особисто спрацьовує згадка про московську кінну міліцію, що ледве стримувала натовп фанатів перед автограф-сесією Коельйо. Різниця лише в тому, що Коельйо – поганий письменник, а ДіБіСі П'єр чудовий. DBC означає Dirty But Clean, тобто Брудний Але Чистий. Отакий він і є. Його книжка "Світло згасло в Країні Див" у нас обов'язково стане культовою. Ні, не бестселером, а чимось набагато більшим. Це видатний, місцями приголомшливий роман про кризу існування, втілену, наприклад, у глобальній фінансовій кризі, про новий (теперішній) декаданс, його все очевидніші прояви – наприклад, у Лондоні, Токіо та Берліні, про наркотичну залежність, провали в небуття і ще болісніші повернення до реальності, галюцинування в лімбі (що це таке – див. у романі), про алкоголізм, обжирання, блювання, носові кровотечі, зрештою, про любов і дружбу також. До того ж суперобкладинка цієї книжки може світитися в темряві. Це не метафора – вона справді фосфоресцентна й цим нагадує мені настільних сувенірних оленів дитинства. Отака це книжка, підсилена ще й цілком удалим перекладацьким дебютом. Її схочеться читати й зачитувати – тим, які це вміють. А вночі, в цілковитій темряві, нею можна підсвічувати шлях. На презентації, як уже відзначено, яблуку не було де впасти, гарячкове збудження присутніх передавалося й нам на сцену. Мені згадалася Ґуадалахара в Мексиці, де на літературні читання з'являлося від п'яти до семи сотень людей. Не маючи певності, що потраплять, вони приходили дуже заздалегідь і стояли у довжелезних чергах перед поки що зачиненими дверима до залів. Коли їх урешті пускали, вони заповнювали і переповнювали весь простір за лічені хвилини. Але книжок вони майже не купували. Та й авторські читання не дуже слухали. Значно цікавіше розглядати, який у закордонного письменника піджак, якого крою та кольору сорочка. Який годинник. Чи закурить він цигарку. А, можливо, люльку? Або сигару? Значно цікавіше обговорювати це впівголоса між собою, ділитися враженнями від зачіски, жестикуляції, оцінювати зуби чи, наприклад, обтислість штанів, поки він усе щось читає-бубонить своєю незрозумілою мовою. Ну, можна іноді й поіржати, зачувши від нього якесь знайоме слово – "раммштайн", "кокс", "гаш". Але головне – фоткати його, фоткати. А у фіналі – якщо вдасться пробитися, то сфоткатися ще й поруч із ним. Ми теж іще та Мексика. Таке враження, що життя перетворилось у безконечні фотосесії. На концерти та презентації люди ходять лише заради фотографій. Цілими днями просиджують у мережі, щоб розглядати чиїсь і викладати власні. Якщо твоя фізія щоразу не буде зафіксована, ти щось втратиш – тебе розлюблять, забудуть, усе розвалиться, і ти нікому не доведеш, що ти взагалі є, що існуєш. Можливо, це якась новітня психічна хвороба? У цьому є щось жалісливе і збите з пантелику, дезорієнтоване. Адже коли відбувається якась подія, люди в мережі вже не обговорюють її суті, їх цікавить одне: а де фотки? Здається, вже зовсім недалеко ті часи, коли не мати в мережі фотографій стане чи не найбільшою ознакою крутості. Тобто культовими стануть профайли і блоґи без жодної світлини того, хто їх веде. Адже потреба зафрендитися з усім світом дійде свого піку і потім різко піде на спад, а замість неї, напевно, з'явиться якась нова форма самовираження, чи то пак самоувічнення. І надзвичайно цікаво яка. Мене свого часу дуже вразив фільм Стенлі Кубрика (чи не той найостанніший з його фільмів?), де показували секс людей у масках. Там ішлося про якусь таємну "масонську" групу, куди входять політики, фінансисти та інші селебрити, і як вони влаштовували оргії в масках. Не в якихось розкішних венецьких, а в таких, що цілком закривають обличчя – білих, із прорізами для рота й очей. І там була сцена, де всі ці маски масово злягаються, й це було дуже заворожливо і лячно. Читайте ДіБіСі П'єра – й обов'язково відчуєте щось дуже подібне. Діра дедалі очевиднішає, ми провалюємося в неї все глибше, але цілковита темрява ніяк не настане – деякі книги ще світяться.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/fosforescenciya.html?fb_action_ids=10151244689589402&fb_action_types=og.recommends&fb_source=aggregation&fb_aggregation_id=288381481237582

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Поліненко (джерело: Літакцент)

За останні два місяці наші читачі вивчили біографію ДіБіСі П’єра, як таблицю множення. Навіть ті, хто до Форуму видавців-2012, де австралійсько-британський письменник був почесним гостем, й до оприлюднення українською його роману «Світло згасло в Країні Див» (переклад Галини Шиян за редакцією Юрія Андруховича), про цього аделантадо сучасної літератури ні сном, ні духом.

Життя Пітера Воррена Фінлея настільки багате на побутові й кримінальні ексцентріади, що про нього самого можна книжки писати. Тривіальним в його історії був лише рядок «народився в добропорядній і заможній родині». Мандрівки ... [ Показати всю рецензію ] зі своєї та чужої волі, збідніння з власного та чужого розуму, наркозалежність, лікування, карні вчинки, заняття малярством і коміксами, безробіття, захоплення кіно, фотографією, дизайном. Зрештою, перебування на межі крайнього вбозтва. Вибір псевдоніму ДіБіСі (Dirty But Clean: «Брудний Утім Чистий») П’єр. Створення в украй несприятливих для шлунку й нервів умовах роману «Вернон Господи Літтл». Букерівська премія 2003 року – в обхід таких явних фаворитів, як Маргарет Етвуд і Зої Геллер.

Отримання солідної для англомовного середовища нагороди також не обійшлося без скандалу – родич одного з ошуканих в авантюрі з нерухомістю громадян звернувся до організаторів Букера, аби відкрити їм очі на діяння новоспеченого лауреата. Ті відозву проігнорували, проте на головну дійову особу вся ця буча, схоже, вплинула позитивно. ДіБіСі сплатив борги; назвавши себе «шахраєм» і «дупою», публічно посипав голову попелом; й оселився в ірландській глушині. Звідси він іноді здійснює марш-кидки в широкий світ презентацій, фестивалів, форумів і саме тут продовжує осягати в художній формі набуте, б’ючи гострим словом по схибленій на консьюмеризмі та шопінгу цивілізації.

Критику останньої він делегував, зокрема, героєві третього за ліком роману «Світло згасло в Країні Див» Ґебріелові Броквеллу. Цей «Продукт свого часу. Неуспішний студент. Недосконалий чоловік. Поет-нездара. Багатовекторний активіст…», щоб не брати участь у вселенському цирку, вирішив накласти на себе руки. В принципі, аби не пристрасть ніжної, схибленої, чулої, ексцентричної мислячої тростини до ефектів, на тому можна було б поставити крапку. Але ні, розчарованому молодикові конче залежить на красивому фініші свого далеко не звитяжного шляху. Тому план такий: утекти з реабілітаційної клініки, знайти Нельсона Сматса (неперевершеного шеф-кухаря та марнотратника) й улаштувати небачений допіру рейвах, що відбив би суть епохи, яку Ґебріел залишає нам без усякого жалю.

Виконання пункту №1 супроводжується низкою абсурдних сцен, котрі бетонують упевненість «живого трупа» в правильності обраного ним рішення. Реалізація пункту №2 вимагає подорожі до Токіо – назустріч Сматсу і пригодам, що виявляться точкою неповернення: поза компанією у Ґебріела вистачає клепки грати роль глядача у кунсткамері – дивитися, але руками потвор не чіпати; у парі ж із не менш божевільним, ніж він сам, друзякою він легко вгрузає в халепи, найменша з яких – «відпочинок» у японській поліції. Здійснення пункту №3 і, відповідно, кульмінація всієї затії, – бенкет у Берліні, що нагадує найбільшу вакханалію з часів падіння Риму, останній вихід Жана дез Ессента, розгульну ніч Доріана Ґрея і т. п. (рецепти приготування бульйону з ківі та колібрі, тушкованих ніжок коали і карамелізованого молочного білого тигреняти додаються).

Дивний, позірно хаотичний, але насправді ретельно вибудуваний іронічно-ліричний роман. Припускаю, що до душі припаде представникам одного з Ґебріелом покоління (нашому витівникові 26, отже, діапазон – від 20-ти до 30-ти років): це вік, коли вже обсідають думки та проблеми, коли «криза» стає чільним іменником у власному вокабулярі й стосується не тільки економіки, коли можеш оцінити вишуканість авторського стилю і воднораз ще не верне від обсценної лексики в діалогах.

ДіБіСі витратив багато зусиль, аби триматися від персонажів на потрібній дистанції (варто відзначити, що не марно). Попри ризикованість учинків, герої достатньо близькі й письменникові, й суто психологічно зрозумілі аудиторії, тому не виглядають картонними клоунами. З іншого боку, автор свідомо абстрагується: не бажаючи оприявнювати свою присутність, він віддає голос майбутньому самогубцеві – а з ним і право плюватися гнівними інвективами на адресу нинішнього часу.

«Декаданс» (капіталізм, антисистема – називайте, як зручно), позначені тут не так в естетичному, як в етичному сенсі: це стан суспільства, що «зависло у перманентному теперішньому, пожинаючи плоди немічних людських імпульсів». Суспільства споживання, надмірностей, гіпертрофованих смаків. Дисконтних карток і all inclusive. Звідси – один крок до придуманого ДіБіСі П’єром «фуд-порно». Поняття, в якому внутрішня кухня харчових пристрастей логічно сполучена із надмірною розкутістю. На думку письменника – піднесення кулінарів на п’єдестал громадського авторитету, фетишизація їжі та ритуалів довкола неї сигналізують про занепадницькі процеси, аналогічні тим, що передували нашестю варварів і крахові Римської імперії.

Бійці Палагнюка пішли на пенсію, секс-туристи Уельбека спакували валізи, наркоші Велша погубили голки. До часу на арені – легіони сластолюбців, з’єднані, наче материнською пуповиною, виключно з тим, без чого не уявляють свого існування, – столиками у ресторанах, телепередачами та кредитними установами. ДіБіСі переконаний, що це дуже кумедно.

[ Згорнути рецензію ]