|
Дихотомія : Вибрані поезії з різних років
Віктор Остапчук
— Піраміда,
2015.
— 140 с.
— м.Львів. — Наклад 1447 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 9789664413821
ББК: ББК 84(4Укр) О 76
Жанр:
— Поезія
— Збірки лірики
— Римований вірш
Анотація:
У книзі зібрано майже в сюжетну лінію найорганічніші для автора
поезії, написані упродовж 30 років, в яких дивовижно поєднується
філософське осмислення буття з надзвичайно тонким ліризмом.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
***
Вже не зима, не літо, неважливо,
Зима, чи літо, лиш би день і ніч...
Загублено, забуто, і, можливо,
Так має бути. Опадає з пліч
Наш сад, наш дім у пелюстках рожевих,
В туманах вранішніх покинутий наш дім.
Його ми вже, повір, не збережемо,
Бо ми себе не зберегли у нім.
А втім, не варто... Щось же мусить бути,
Щось не відбудеться ніколи і ніде.
Багато можна з легкістю забути,
Як важко щось на серце упаде.
ДИХОТОМІЯ
із Дубаю в Стамбул,ну а звідти до – Львова
дещо згодом, вже вкотре, усе навпаки
аберація часу не є кольорова
руху дихотомія дається взнаки
видається, це ... [ Показати весь уривок ]
буде тривати довічно
бо цей шлях нескінченний ніяк не пройти
бо ділити на два і літати циклічно
то, либонь, і логічно, і не без мети
духу дихотомія та грішного тіла
нас шматує надвоє, на день і на ніч
о якби я не міг, якби ти не хотіла
нас уже б розділили на сотню сторіч...
ЕНТРОПІЯ ІІ
розсіялися зникли заблукали
така зима що й голосу нема
така несправжня темна і лукава
немов остання у житті зима
така сама
що не рятує кава
такий один
що вік свій загубив
ніколи вже не сплестися руками
бо навсібіч розбіглися сліди
зима як саван стелиться під ноги
самотнім сивим снігом шелестить
одному Боже
вже не треба Бога
одному Богу ця відома мить
***
це місто цей сон ця забута гвоздика
ця кава недобра дешевий коньяк
цей поспіх цей хміль ця загубленість дика
це все непотрібне ніде і ніяк
це все не твоє нетутешнє і зимне
це все не моє невагоме й пусте
це все неминуче важке і нестримне
це все і ніщо і не треба про це
***
Стій коло мене, дивися на обрій, мовчи,
не говори, що приходять сніги і відходять.
Світ нас любив, і чогось-таки нас та й навчив,
хоч і навчити нас годі.
...Вічні гостини, вокзали, напружена мла,
горизонталь, пересічена днями на клапті,
марне шукання у колі добра та зла –
ми чогось варті?
Затишок, світло, тепліючі риси, Різдво,
десь на пероні у Львові украдене щастя,
схлип станіолі, і чара одна на двох –
тихе причастя...
Ми, як сніжинки... Дивися на мене, мовчи,
глицевий запах ковтаючи разом із димом.
Світ таки добрий, чогось-то він нас та й навчив.
Дивно... [ Згорнути уривок ]
|
