Оксана Забужко : Вибране листування на тлі доби: 1992–2002. З доданими творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами. : Видання друге, перероблене і доповнене. : Рецензії в пресі.
Оксана Забужко : Вибране листування на тлі доби: 1992–2002. З доданими творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами. : Видання друге, перероблене і доповнене. : Рецензії в пресі
Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Книжка
Вибране листування на тлі доби: 1992–2002. З доданими творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами. : Видання друге, перероблене і доповнене.
Ця книжка представляє історію багатолітньої дружби одного з найвидатніших мовознавців 20-го століття, провідного еміґраційного мислителя, критика йкультуролога, професора Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрія Шевельова-Шереха (1908–2002) та письменниці Оксани Забужко (1960 р. нар.).Їхнє листування 1992–2002 рр. супроводиться докладними коментарями О. Забужко, а також підбіркою з їхніх творів, які обговорюються в листах. На читача чекає не лише ближче знайомство з двома визначними культурнимипостатями, а й захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному пейзажі рубежу віків, побаченому їхніми очима.У серії «Persona» небуденні постаті національного та світового контексту представлені так, як мали би уявлятися крізь призму своїх ще ненаписаних повноформатних біографій. Це шанс наближення на відстань, коли хрестоматійний глянець і туман непорозуміння втрачають силу. А для когось — ще й нагода відкрити нові імена та змінити уявлення про епоху.
Видавництво “Комора” підготувало перероблене й доповнене видання “Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002. З доданими творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами”. Книжку опубліковано за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
Проект “Гід по Шевельову” – серія культурних та освітніх заходів, які разом із перевиданням вибраного листування Оксани Забужко та Юрія Шевельова дадуть змогу українському суспільству більше дізнатися про постать і здобутки видатного вченого й інтелектуала. На жаль, їх досі належно не оцінено й не популяризовано ... [ Показати всю рецензію ]
в Україні. Про це свідчать події вересня-жовтня 2013 року, коли харківська влада демонтувала меморіальну дошку Юрія Шевельова в Харкові, встановлену коштом громади. Аргументами місцевої влади стали бездоказові звинувачення вченого у співпраці з нацистською владою.
Оксана Забужко, письменниця й упорядниця книжки, коментуючи появу видання, зауважила: “Шевельов був взірцем “системного мислителя”, останнього такого мислителя в українській сучасній інтелектуальній історії. Що я маю на думці, називаючи його “системним мислителем”? Отож, усі його погляди, незалежно від того, чи вони стосувалися мовознавства, чи культурології, чи історії ідей, чи історії, складались у цілість, включно з його біографією, виборами, особистістю. Шевельов виконував багато ролей: був мовознавцем, свідком історії, свідком звершень українського “розстріляного відродження”, літературним критиком, мислителем. Але все його життя “скріплювала” Україна, все воно було мудрим служінням українській культурі. Він був напрочуд вразливий на будь-які прояви глупоти, хамства, зокрема інтелектуального. Почуваючись “боржником” митців і мислителів “розстріляного відродження”, він усе життя присвятив поверненню пам’яті про те, чим була культура, яку вони творили”.
Зі свого боку, Євген Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду “Відродження”, відзначив: “Постать Шевельова-Шелеха – найвидатнішого філолога, автора “Історичної фонології української мови”, літературознавця, історика філософії та романтика в нашій історії, рівного якому ще немає, має не лише академічне значення. Його ставлення до української культури є прикладом надзвичайного професіоналізму та відповідальності українського громадянина у справі розвитку нашої гуманітарної політики. Той, хто спирається на його доробок, буде здатен знайти правильний шлях між двома політичними викривленнями у ставленні до українського світу – ще радянського типу невіглаством щодо національних цінностей, з одного боку, та політиками, які вважають за можливе навчати всіх мови й культури – з іншого”.
Елеонора Соловей, професорка, член капітули премії ПЕН-Клубу імені Юрія Шевельова, розповіла: “2013 року Український центр Міжнародного ПЕН-клубу, Києво-могилянська бізнес-школа, видавництво “Дух і Літера” й Український науковий інститут Гарвардського університету заснували премію імені Юрія Шевельова. Її присуджуватимуть раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику, опубліковану впродовж останнього року. Авторам – лауреатам премії мають бути притаманні незалежність думки та витонченість стилю – найцінніші, кореневі риси жанру, культивовані у блискучій есеїстиці Юрія Шевельова. Маємо надію, що премія увійде до числа найбільш престижних літературних нагород в Україні й буде стимулом для подальшого розвитку цього модерного й затребуваного жанру. Водночас ми сподіваємося, що премія сприятиме остаточному “поверненню” видатного інтелектуала, яке, як можна було пересвідчитися недавно, відбувається утруднено й надто повільно”.
Вікторія Склярова, координаторка Українського клубу Слобідчини, ініціаторка встановлення меморіальної дошки Юрія Шевельова в Харкові, наголосила: “Кількість харків’ян, які засуджують дії влади зі знищення пам’ятної дошки Юрію Шевельову, зростає. А тим часом міліція стверджує, що “навмисного пошкодження меморіальної дошки Шевельову Ю.В. встановлено не було”. Себто тут не бачать правопорушення. Громадське вшанування пам’яті Юрії Шевельова в Харкові триватиме й далі. 12 грудня буде проведено публічну дискусію щодо ситуації навколо збереження пам’яті Шевельова, із залученням представників громадських організацій, 13 грудня – літературний вечір для громадськості Харкова, присвячений Юрію Шевельову, де буде презентовано видання книги листувань Оксани Забужко та Юрія Шевельова. 14 грудня в Харкові пройде круглий стіл «Мій Юрій Шевельов»”.
10 березня у Києві Оксана Забужко презентувала книжку «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992-2002».
Це видання містить 57 листів, які належать письменниці та одному із найвідоміших українських мовознавців XX століття, культуролога і професора Колумбійського університету Юрія Шевельова-Шереха. Це листування супроводжується докладними коментарями Забужко, а також їхні творами, котрі обговорюються у листах.
Як розповіла Оксана Забужко, вперше ця книжка презентована була у Харкові – у рідному для Юрія Шевельова-Шереха місті. «Ті, хто був в останні хвилини із ним, ... [ Показати всю рецензію ]
розповідали мені, що він все просив: «Підіть, купіть квиток до Харкова», – каже письменниця.
За словами авторки книжки, Юрій Шевельов заслуговує в Україну і на більшу увагу, і на більшу повагу. Дотепер на батьківщині відомого славіста і професора виходило кілька книжок, до того ж досить невеликим тиражем – не більше 1 тис. екземплярів.
«Для мене ця книжка не лише моральним, але й культурним обов’язком. У цьому виданні – двоголосся. Це – лист на лист. Це 57 листів: 28 – моїх і 27 – його. Це те, що сам Юрій Володимирович називав епістолярним романом. Це – зрештою історія дванадцяти років знайомства, дванадцяти років взаємин, дванадцяти років культурного діалогу. Утім, мені видається, що першими читачами цієї книжки мали б бути ті, хто все ж таки знає, хто такий Юрій Шевельов, з філологічною підготовкою. Хто отримає задоволення від мовної гри, від тих алюзій, від тих сюжетів, які обговорюються», – вважає Оксана Забужко.
Для того, аби для сторонніх читачів був зрозумілий її діалог із Юрієм Шевельовим, Забужко зробила спеціальні примітки та пояснення. Авторка каже, що перебираючи це листування, вона поглянула на себе п’ятнадцятирічної давності і вразилася тим, як вона погано розуміла старого патріарха. «Він був для мене навіть не «дєдушкою», як він підписувався. Він був для мене втраченою культурою, останнім представником розстріляного Відродження, перед яким мені залежало насамперед на якомусь санкціоную чому голосі історії. Упродовж усіх дванадцяти років нашого знайомства він був для першим читачем моїх творів. Тобто отримати від нього оцінку це було однаково, скажімо, як від Зерова. Тебе похвалив Шевельов це все одно, що тебе похвалив Зеров, Драгоманов чи одразу Потебня чи Сковорода», – каже Забужко.
10 березня Оксана Забужко презентувала книжку листування з Юрієм Шевельовим "Вибране листування на тлі доби: 1992-2002".
Це друге видання листування. Перше видання вирізняється глянцевою палітуркою та помилками в іменному покажчику. Друге має матову палітурку та відправлені всі шви. Як сказала з цього приводу Оксана Забужко: "Перепрошую за мій невиліковний перфекціонізм".
"Вибране листування на тлі доби: 1992-2002" відкриває практично забуту в Україні постать видатного мовознавця Юрія Шевельова. А ще - розкриває та коментує низку знакових подій десятиліття 1992-2002.
10 березня Оксана ... [ Показати всю рецензію ]
Забужко зустрілась із читачами та розповіла про історію створення книжки, Юрія Шевельова, Тараса Шевченка, фальшивих пророків і Табачника, котрий нервово виходить у коридор.
Про культуру не для дітей
На це першою звернула увагу моя мама.
Перша збірка есеїстики Юрія Шевельова називалася "Не для дітей". Так називалася рецензія на роман Домонтовича "Доктор Серафікус".
Там використано таку метафору. Професор Комаха спілкується з 5-літньою сусідською дівчинкою. Вона розглядає зоологічні альбоми та питає, що зображено на картинці. Професор пояснює, що це "рінерит з оріньякської стоянки Реб'єр". Шевельов коментує, що можна лише уявити, як з того збагатився досвід 5-річної дівчинки.
В самого Шевельова це "не це для дітей". Без популяризації, без коментарів, без просвітництва, на рівні очі-в-очі.
Оцей рівень української культури "не для дітей" завжди був пресований імперією. Як Російською, так і радянською. Тоді всім радили писати так, щоб розуміли сільські вчителі.
Поки для сільських вчителів, то таку українську культуру ще можна терпіти. А коли є культура, де говорять про "рінерит з оріньякської стоянки Реб'єр", то Діма Табачник, плача, выходит в коридор.
Ось такої культури колоніальним народам мати не дозволено. Такої культури імперія ніколи не толерувала.
Шевельов і Україна
В 1990 році він приїхав на перший Конгрес українознавців. Та Україна знала, хто такий Шевельов. Та Україна вітала його стоячи.
Саме тоді він сказав свою крилату фразу. Він звертався до своєї Батьківщини по 47 роках вигнання: "Любі друзі, шановні вороги!".
Про Юрія Шевельова
Я не знаю, як читатимуть цю книжку ті, хто не знають, хто такий Юрій Шевельов.
В передмові я спробувала концептуально викласти своє бачення місця та ролі Шевельова в українській культурі.
Людям, які не читали жодної з книжок Шевельова, я би могла порадити після передмови прочитати в додатках 2 мемуари Юрія Шевельова. Ці тексти писалися в 90-ті та обговорювалися в листах.
Він дуже щиро писав і намагався називати речі своїми іменами. Бути в 20 столітті українським гуманітарієм і при цьому служити істині - автоматично означає підставляти себе під удари.
Це текст людини, що пройшла через сталінську та нацистку машину та опинилася на території третього учасника Другої світової війни - США, де КДБ влаштувало провокацію та дуже пошкодило його кар'єру. Він дожив до падіння башт-близнюків у Нью-Йорку.
Він бачив занепад усіх трьох імперій, які брали участь у Другій світовій війні.
Про аристократію
Шевельов був етнічний німець. Про це він мені ніколи не казав - я прочитала це в його спогадах.
Тут ми бачимо продовження теми української аристократії з "Notre-Dame d'Ukraine".
Шевельов - син царського генерала Шнейдера. Володимир Карлович Шнейдер у 1914 році по царському указу виклопотав собі дозвіл змінити прізвище з німецького на російське - тоді Німеччина було воєнним противником.
Так він став Володимиром Георгієвичем Шевельовим. А хлопчик, народжений Жоржиком Шнейдером, став Юрієм Шевельовим.
Потім, уже в 20-ті роки, коли отримував паспорт, Юрій Шевельов записався українцем. При тому, що українців уже почали гнобити. Навіть у часи війни, коли почали записуватися у фольксдойчі, він із матір'ю нікому не сказали про своє німецьке походження.
Шевельов став українцем і приховував своє походження. У нього був етичний кодекс служби. Один раз складено присягу - і все. Служба ціле життя несеться. Хоча нічого, крім граду каміння ця служба йому не принесла.
Про великих українців
Доля Шевельова мені боліла. Боліла його незнайомість. Сам Юрій Шевельов говорив, що зробив для української мови те, що Грушевський зробив для української історії.
Століття Шевельова пройшло практично непоміченим. Його знають як якогось діаспорного професора, діаспорного славіста. Мовляв, мовознавці, лінгвісти кажуть, що він видатний вчений. Що без його праць світова славістика не обійдеться найближчі 50 років.
Так, він займався літературною критикою. Так, він мав культурологічні праці. Але його найбільші тексти в Україні видавалися накладом щонайбільше в 1000 примірників. Він як був самвидавним автором, так і лишився самвидавним після 1991.
У 2008 році, коли було століття Швеельова, воно дивовижно збіглося з шоу "Великі українці", де вже тоді Табачник пописався, як видатний фальсифікатор наших днів.
На першому етапі шоу "Великі українці" кандидатів у список вибирали інтернет-голосуванням. Тоді мене це вразило - самі користувачі кидали прізвища тих, кого вважають великими українцями.
Кого нація знає та шанує як своїх героїв? Прізвище Юрія Шевельова з усієї аудиторії назвали 12 душ. Мені аж захотілося усіх їх взнати поіменно. Символічна цифра - це як 12 апостолів. Це дрібнесенька горстка тих, хто насправді посвячений у масштаб особистості, ученого, мислителя, людини.
Про Тараса Шевченка
Нація наша складається не з живих обивателів, а з мертвих героїв. З тих, хто держить небо духовної висоти, на яку пересічний обиватель може рівнятися. Якщо нація не знає своїх героїв, тоді приходять лже-герої, приходять фальшиві пророки та заводять націю на манівці.
Колоніальна нація не має досвіду вшанування своїх героїв - вона цього не вміє. Вона знає тих героїв, яких їй дозволила мати імперія.
В цьому сенсі нам із Шевченком дуже пощастило. Він був усеросійською зіркою ще за життя. Як би його не намагалася опустити радянська влада, він був занадто крупною постаттю.
Вони намагалися одягнути його в кожуха та представити сільським самородком. Але ця брила завелика - її не проковтнути. Тому навколо імені Шевченка досі не згасають дискусії.
З усіма іншими нашими героями, котрі мали би скласти культурний пантеон культурних оборонців нації, ми за 20 років так поводитись і не навчились.
За великим рахунком, за часи незалежності в нас ніхто силами самих українців не вийшов на загальнонаціональну орбіту. Я не рахую тих, хто на грошах.
Про листування з Шевельовим
Перша презентація книжки відбулася в Харкові. Для мене було важливо, щоби повернення Юрія Шевельова відбулося саме в Харкові. Він про нього думав у свої останні дні. Його передсмертні слова: "Купіть квиток, поїдемо до Харкова".
Ця книжка була моїм моральним обов'язком. Але більшою мірою - обов'язком культурним.
Ця книжка - це двоголосся 57 листів. Юрій Шевельов називав це епістолярним романом. Це 12 років знайомства, взаємин і культурного діалогу.
Ця книжка - це як кинути дитину на мороз. Я не впевнена, хто її читатиме.
Першою аудиторією мали би стати люди, котрі знають, хто такий Юрій Шевельов, а не хто така Оксана Забужко. Це філологічно підковані люди. Ті, хто може отримувати задоволення від мовної гри, культурних алюзій, сюжетів, які обговорюються.
Щоби зробити це достатньо езотеричне спілкування більш доступним, я робила дуже докладні примітки. В процесі роботи над коментарями я отримала змогу поглянути на ту на 15 років молодшу особу - дуже молоду, дуже амбітну, дуже егоїстичну особу. Приблизною такою була Оксана Забужко часів "Польових досліджень з українського сексу".
Я вразилася, як я погано розуміла оті сюжети старого патріарха! Як багато тих сюжетів, на які він тільки натякав, свистіли мені над головою.
Він підписувався "ваш дедушка". Ця формула стосунків ним запропонована. Але вже після його смерті я писала в щоденнику, що він був для мене не "де душкою". Він був для мене втраченою культурою Розстріляного Відродження, на якій мені залежало як на якомусь санкціоную чому голосі історії.
Він був одним із моїх перших читачів. Отримати оцінку від нього - це як отримати оцінку від Зерова чи Драгоманова. І далі ціла гирилиця класиків аж до Потербні та Сковороди.
З позицій себе сьогоднішньої я можу тільки подивуватися істинно педагогічній вчительській многотерпеливості Юрія Шевельова. Він усе бачив, але продовжував терпляче возитися з норовливою баришнею.
Між нами була дистанція в кілька історичних епох і кілька культурних материків.
Про Україну 1920-х, 1990-х і 2000-х
1920-ті і 1990-ті. Між нами - досі нерушена чорна здоровенна вирва радянського періоду, який у нас і досі тягнеться догниваючою інерцією УРСРівської культури, УРСРівської ментальності.
Часом воно притоплюється. Але іноді, як на нинішньому історичному етапі, виринає на яв. Але воно нікуди не дівалося. Це та ж сама СРСР, але зі зміненим прапором і гербом.
Спадкоємність поколінь
Він - останній вцілілий представник Розстріляного Відродження 20-х. Він - перше покоління радянської молоді, радянських студентів. Саме його покоління було першим, на яке припала радянізація освіти.
Я - останнє покоління радянських допєрєстроєчних студентів. Моє покоління - перші діячі культури та письменники незалежної України.
Для мене важливим був пошук зв'язку. Міжпоколіннєвий міст - це головний сюжет цієї книжки.
Шевельов ціле життя був спадкоємцем, опроміненим отими грандіозними 20-ми. Саме йому належить думка про те, що відродження 20-х - це продукт Петлюрівського покоління молоді.
Весь той авангард, весь той несамовитий калейдоскоп пошуків, весь той рівень української гуманітаристики, якого вона з тих пір так ніколи і не сягнула...
Це було обірвано, обрізано, обтято, розстріляно, пущено на Соловки. Материк радянської історії та культури з дистанції Шевельову бачився як всесоюзні Соловки.
20-ті роки випромінювали українізацію, яка захлинулася. Ті люди ніби прийшли в Україну зарано.
Так само 90-ті залишаться добою дерадянізації, яка захлинулася.
Мені цікаво - що він у мені знайшов. Чому він роками утримував мене в полі свого зору? Неперервність цього листування - його заслуга, а не моя.
Я вирахувала оту збіжність, що він мусив упізнати в моїх віршах 1992-1993 року зі збірки "Автостоп", до якої він писав передмову.
Він писав про митців 20-х років, які ніби зарано прийшли в Україну, коли виникли всесоюзні Соловки. Те ж саме я писала з Ялти в 90-ті. Країну щойно випустили з зони - виповзло все, що ховалося за СРСР. Це був стан тотальної розгубленості.
В збірці "Автостоп" я описала епізод, коли на набережній Ялти стояла бабуся інтелігентної зовнішності стояла та академічно професійно грала на скрипці мотивчик "По тундре, по железной дороге...". Крим тоді був візуальним вираженням руїни, в якій ми опинилися.
Сюжет, якого не усвідомили
90-ті роки були позначені спробою де радянізації в культурі, в гуманітаристиці, в суспільстві.
В цей час ми обоє були задіяні в цьому процесі. Ми по-різному, але таки були задіяні в цьому процесі, і опинялися тут на передньому краї.
В 90-ті роки обидва кореспонденти дають можливість простежити логіку від першої ейфорії 1990-х до 1996 року, коли дезорієнтовані старі радянські яструби почали вилазити.
У 1996 році стався розкол Спілки письменників України, коли від неї відкололася Асоціація українських письменників. Тоді ж, у 1996 році відбулося дві важливі публічні кампанії.
Перша - з приводу моєї книжки "Шевченків міф України". Тоді повилазило багато забутих персонажів. Як Олександр Сизоненко - я тоді здивувалася, що він живий. Колишній автор книжки "Русский солдат" раптом виявився ще й членом Шевченківського комітету.
Друга - пов'язана з Шевельовим.
До 1996 року з ним усі носилися, як з теплим маслом. Мовознавці ніби танцювали навколо нього з бубнами - запрошували на засідання правописної комісії тощо.
У 1996 році був Харківський конгрес Міжнародної асоціації українознавців. Тоді Шевельову не дали слова на пленарному засіданні. Його доповідь запхали в секції, де він виступав поруч із студентами без мікрофона. Тобто його чули тільки ті, хто сидів у першому ряді.
Тоді, в жовтні 1996 року Шевельов надіслав мені листа, з якого я нічого не зрозуміла. Зрозуміла тільки зараз, 15 років потому, коли подивилася його виступ на тому конгресі в 1996.
Тут треба подякувати вже покійному Роману Карагоцькому, який останні в два останні приїзди Юрія Шевельова був його Еккерманом - він за ним усе записував.
Та доповідь Юрія Шевельова в 1996 році була опублікована без закінчення. Було зафіксовано, що він говорив про проблеми українського числівника. Але він говорив не про це.
Він говорив як мовознавець. Він досліджував історично нововиниклу структуру - двоєречень. Ця структура виникла лише 150 років тому.
На цьому прикладі він дослідив, що в українській мові і де процес перетворення числівника на окрему частину мови. Це аналогічно тому, що в астрономії вибухнула наднова зірка чи пролетіла нова комета.
Але вітчизняне мовознавство її зарахувало до діалектних і нетипових. І тоді Шевельов говорив про інертність сталінського мовознавства. Про інертність норми, яке пояснює, як треба, замість того, щоб дивитися на життя мови.
Ось він - жорсткий норматив, який посилають зверху.
(далі Оксана Забужко цитує закінчення виступу Шевельова):
Інститут мовознавства в Києві, як колись Французька академія, перенаголошував свою пуристичну практику. Приймали українські інновації, які були ідентичні з російськими. Це означало, що українській мові перекреслене не тільки її минуле, а і її майбутнє. <...>
Осередком здійснення цієї диявольської політики став колишній Інститут мовознавства. Пізніше виділення Інституту української мови не зробило революції.
На папері векторів було два - один спрямований у минуле, інший спрямований у майбутнє.
Перший займався обчекрижуванням історії української мови і вилучав із історії мови цілі періоди. Історія цієї колосальної фабрики фальсифікацій ще не написана та не зібрана. Багато науковців молодшого покоління навіть не уявляють ні деталей, ні колосальності задуму.
В межах моєї розвідки, зацікавлення викликає вектор футурології, що розрахований не на життя, а на смерть пацієнта - сучасної української мови.
Тут функції були поділені. З одного боку - денаціоналізація мови. З другого боку - недопущення своєрідних інновацій, тобто омертвлення зародків ще перед тим, як вони вийдуть із материного лона.
Проголошено розвиток архаїчного. Головним засобом була кодифікація мови. Зовні вона виглядає як максимальна турбота про мову - виходять монументальні багатотомні словники <...> Усе, що не ввійшло до тих томищ, проголошується архаїзмами чи діалектизмами.
<...> Пережила українська мова період безсловников'я - сподіваюся, переживе і період монументальних словників. На сторожі коли нас стоїть Слово. Приставляти сторожу до цього Слова потреби нема.
Це були останні слова Шевельова, сказані в Україні своїм колегам. І ці слова були заглушені.
Саме з цього почалася реакція. Не з приходу Віктора Януковича.
Автор рецензії: Ірина Стельмах
(джерело:
Радіо Свобода)
Київ – У відповідь на «удари кувалдою» по меморіальній дошці Юрію Шевельову-Шереху, яку у вересні демонтували в Харкові, видавництво «Комора» перевидало книгу «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002». Чомусь саме після демонтажу багато українців вперше дізналися про мовознавця-інтелектуала, констатує автор Оксана Забужко і наголошує, що зараз як ніколи Україні потрібен гід по Шевельову. Саме він допоможе українцям відмежувати себе від появи «добкіних-кернесів», переконана письменниця.
Місце на стіні будинку «Саламандри» у Харкові, де два місяці тому ще висіла ... [ Показати всю рецензію ]
меморіальна дошка Юрія Шереха-Шевельова, сьогодні затерте і загладжене так, що й сліду не видно. Саме тому художник Ростислав Лужецький, готуючи обкладинку до перевидання книги листування Оксани Забужко та Юрія Шевельова, використав кадр з відео харківських тележурналістів, де діри у стінах ще видно. Тим самим він зробив пам’ятним знищення, яке харківська влада сьогодні активно заперечує.
Юрій ШевельовЮрій Шевельов
Письменниця Оксана Забужко, для якої Юрій Шевельов був наставником і який підписував листи до неї словом «дідусь», знищення матеріальної дошки називає актом вандалізму. Під час цього, каже письменниця, харківська влада знищила громадську власність, вкрала людські гроші, за які дошка й була встановлена. Оксана Забужко звертає увагу на те, що чомусь промоція української культури з боку влади відбувається тоді, коли влада щось атакує. І саме так сталося з Шевельовим.
От коли відбувається якийсь брутальний хамський наїзд, тоді українці раптом відкривають щось таке, чим варто пишатися
Оксана Забужко
«От коли відбувається якийсь брутальний хамський наїзд, тоді українці раптом відкривають щось таке, чим варто пишатися. Свіжий прецедент – це наїзд Табачника на римейк роману Горліса-Горського «Холодний яр» Шкляра. Щось подібне відбувалося і з Шевельовим. Коли два роки тому я готувала цю книжку, я готувала її саме як гід по Шевельову. А чим скористалася харківська влада? Тим, що це знання залишалося езотеричним, надбанням вузького грона інтелігенції. Словом, стало ясно, що книжку треба перевидавати», – розповідає вона.
Як знищення дошки активізувало пам’ять про Шевельова?
Шевельова називають втіленням нерадянської України, якою вона починала бути до того, як у 1930 році Сталін розпочав війну з українським народом. Його мовознавчі студії, зазначає виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький, є антирадянськими й антиімперськими, бо каменя на камені не залишають від концепції спільного походження східнослов’янських мов (української, російської, білоруської). Крім того, саме Юрій Шевельов є прикладом «автолюстрації», яка так потрібна Україні, адже він єдиний встав і розповів, як його на 28 днів завербували в НКВС і як він від того втікав.
«Як тільки ви доторкаєтеся до постаті Шевельова, як тільки починаєте покладатися на його дослідження не тільки у фонології, а й у літературознавстві, до прози, то ви розумієте, що піднімаєтесь над цими примітивними, сполітизованими суперечками», – каже Бистрицький.
Ініціаторка встановлення меморіальної дошки Юрія Шевельова у Харкові, координаторка Українського клубу Слобідчини Вікторія Склярова розповідає, що, згідно з нещодавнім опитуванням, проведеним компанією «Український соціологічний стандарт», кількість харків’ян, які засуджують дії влади щодо знищення дошки, зростає, а проте половина з 800 опитаних харків’ян досі не знають нічого про Шевельова. Саме тому, розповідає Склярова, з 12 до 14 грудня громадське вшанування пам’яті мовознавця продовжиться у Харкові дискусіями, літературними вечорами і круглими столами.
Сприяти «поверненню» видатного інтелектуала повинна і заснована після харківських перипетій премія імені Юрія Шевельова. Вона присуджуватиметься раз на рік українському авторові за художню і наукову есеїстку.
Тим часом у Львові на фасаді будинку №14 на вулиці Конопницької, у якому протягом 1943-1944 років мешкав Юрій Шевельов, невдовзі встановлять пам’ятну таблицю. Те ж саме може відбутися і в Києві на будинку Інституту літератури імені Шевченка Національної академії наук України на вулиці Грушевській.
Юрій Шевельов став відомим насамперед завдяки дослідженням історичної фонологїї української мови. Саме він ввів українську мову в міжнародний лінгвістичний обіг і заперечив існування спільної колиски для «трьох братніх народів». Окрім посад професора Гарвардського та Колумбійського університетів, Шевельов був іноземним членом НАН України, а також став почесним доктором Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії. 50 років зі свого 94-літнього життя мовознавець прожив у Нью-Йорку.
Ті, хто був знайомим із мовознавцем, відгукуються про нього, як про людину з тонким почуттям гумору, яка понад усе прагнула виговоритися за допомогою своїх книжок, але яка, проте, залишилась незатребуваною сучасниками.
У столиці триває вільний лекторій Культурного проекту «Історія літератури в авторах і текстах», у рамках якого відомі українські письменники розповідають про своїх улюблених українських авторів. «Україна молода» подає конспект наступної лекції Оксани Забужко «Юрій Шевельов як есеїст. Відкриття жанру, або Ще раз про елеґантність їжачка».
Як і у випадку з Тарасом Шевченком, вибір ще одного героя лекторію не був випадковим: Юрію Шевельову присвячена одна з книжок Оксани Забужко — «Вибране листування на тлі доби: 1992—2002». У ній, окрім листів науковця і письменниці, вміщені також вибрані есе Шереха–Шевельова ... [ Показати всю рецензію ]
та кілька текстів Забужко. Прочитати лекцію про знаного лінгвіста, професора Гарвардського і Колумбійського університетів, пані Оксану спонукало, звісно, і минулорічне знищення пам’ятної дошки Юрію Шевельову в Харкові та бурхливе обговорення цієї події в українських медіа за участю одіозних харківських очільників.
Забужко і Шевельов познайомилися 1990 року під час першого після довгих років еміграції приїзду науковця до Києва. Поміж ними була вікова різниця у 52 роки, «різниця у два покоління і кілька культурно–історичних епох». Їхнє десятирічне листування, пожартувала Забужко, було схожим на листування «дєдушки» (так підписував окремі листи Шевельов) та онучки. «Це була спроба перекинути міст через ту колосальну історичну вирву, яка була проорана історією між поколінням «Розстріляного Відродження» (поколінням останньої української інтелігенції) і моїм нібито останнім радянським поколінням і одночасно першим пострадянським», — так розпочала свою лекцію Оксана Забужко.
Посланець «розстріляної» культури
Окреслюючи тему лекції, Оксана Забужко покликається на роман французької письменниці Мюріель Барбері «Елеґантність їжачка». Юрій Шевельов, за її спогадами, був схожий на героя Барбері — непримітного вченого в костюмчику, який виявився хранителем найбільших культурних скарбів. Сам Шевельов називав свою надзвичайну скромність «комплексом другої парти». «Це було зумовлено його травматичним доростанням у радянський час, коли він мусив ціле своє дитинство, юність і зрілі літа приховувати своє походження», — завважила Забужко.
Юрій Шевельов був сином царського генерала Володимира Шевельова, що не повернувся з врангелівських фронтів. Насправді прізвище батька було Шнейдер, і походив він із русифікованих німців. Але коли почалася Перша світова війна і Німеччина стала ворогом Російської імперії, з особистого дозволу імператора Шнейдер став Шевельовим, відповідно, і його син Георгій Шнейдер — Юрієм Шевельовим. У родині було п’ятеро дітей, але вижив лише один — найменший. Лишившись без чоловіка, пані генеральша Варвара Шевельова–Медер була змушена працювати прибиральницею, аби її діти мали хорошу освіту. Мати Юрія Володимировича навчалася у Петербурзі — в Миколаївському сирітському інституті. Її улюбленим учителем, як дізнався Шевельов уже в дорослому віці, був Дмитро Яворницький. На думку Оксани Забужко, саме в етосі безпорочної служби, який сповідував батько, і в материній освіті слід шукати причини найважливішого культурного і життєвого вибору Юрія Шевельова.
«Він відчував солідарність із гнаним, тим, кого переслідують, — пояснила лекторка. — Він сам себе почував андердогом через неправильне соціальне походження. І в 20–х роках ХХ століття такими андердогами стали українці. Тому, коли Юрій Володимирович отримував паспорт, будучи свідомим, що у п’ятій графі значно безпечніше було б написати «росіянин», він робить свій вибір і записується українцем».
Формування Юрія Шевельова припадає на час, коли Харків ставав авангардовою столицею відродженої України і «мав претензію на культурне месіанство». «То був Харків Хвильового, Курбаса, всіх тодішніх культурних здвигів і поривань, які в цьому дуже невеликому часовому проміжку явили якийсь унікальний енергетичний вибух усіх тих незреалізованих у ході визвольних змагань 1918—1920–го років енергій», — розповіла Забужко. Той «драйв оновлення» не тривав довго і закінчився 1937 року «здавленим горлом» — розстрілами у Сандармоху.
Говорячи про знищений український Ренесанс, Юрій Шевельов уживав дуже влучну метафору: історики української культури опинилися на місці археолога, який викопує навіть не загиблі міста, а макети міст, які ніколи не були збудовані. «Весь український, харківський авангард 20–х років доводить, що ніщо не минає безслідно, — наголосила Оксана Забужко. — Проміння цієї вже згаслої зірки можна простежити на дистанції світової культури ХХ століття. Мав бути посланець від тої культури, котрий її знав ізсередини і котрий умів відчитати сліди її впливів в інших культурах. У цьому сенсі Юрій Шевельов і є для нас і для світу амбасадором культури українського «Розстріляного Відродження».
Інтелектуал європейського типу
Юрій Шевельов був мовознавцем, істориком української літератури, театральним критиком, культурологом, есеїстом. «Його походження з воєнного стану відбилося на його науковій діяльності, життєвій позиції, — зауважила Забужко. — Він справді був воїном, лицарем істини і в науці, і в літературі, і в мистецтвознавстві». Неповна бібліографія Шевельова складається із 872 назв. «Це постать направду енциклопедична, і, якщо дивитися на наше ХХ століття, то навряд чи в гуманітарній царині Україна дала масштабнішого за нього мислителя, — переконана письменниця. — Тільки Юрій Шевельов може бути названий реалізованим інтелектуалом європейського типу того ж формату, як, скажімо, Сартр, Фуко чи Бурдьє».
Зі спогадів Забужко, для Шевельова було дуже важливо передати свій досвід. Науковець був переконаний, що тільки в такий спосіб виживає культура, коли від учителя до учня передаються не просто знання, а певні цінності. Його вчителями були мовознавець Леонід Булаховський та літературознавець Олександр Білецький. Шевельов–лінгвіст теж походить із «розстріляного» мовознавства 20–х років: у своїх роботах він продовжив дослідження Всеволода Ганцова й Олени Курило — жертв сталінських репресій.
Юрій Шевельов мав право говорити: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови». Як зазначила Забужко, дослідження Шевельова у царині фонології — найформалізованішої галузі мовознавства, — не лишили каменя на камені від абсолютно антинаукової, ще імперської, концепції спільної для всіх східних слов’ян давньоруської мови. «Конструкт цей штучний, бо мови утворюються не розпадом більших мов на менші, а синтезом діалектів, — пояснила одне з головних наукових відкриттів Юрія Шевельова лекторка. — Шевельов узяв 40 базових фонем української мови і простежив їхню історію від VI століть. Виявилося, що ніякої спільноруської мови не було, а на території нинішніх ареалів східнослов’янських мов існувало п’ять протодіалектів. У нинішньому впізнаваному вигляді українська мова формувалася в XVI століття зі злиття двох протодіалектів на території нинішньої Полтавщини. Так що після Шевельова щось говорити про спільноруську мову — це те ж саме, що після Коперника твердити, ніби Земля стоїть на трьох китах».
Есеїст від науки
І якщо мовознавчі роботи Юрія Шевельова більше підійдуть для читання фахівцями, то шевельовська есеїстика, запевнила Оксана Забужко, — це «абсолютний мастрід, настільна книжка кожного освіченого українця». Щоправда, сам Шевельов писав свої есе «не для дітей», розраховуючи передовсім не на учнів, а на рівних собі читачів. «Місією Шевельова було проростити зерна, які були кинуті в 20–ті роки, і довести їх до жнив, — метафорично означила шлях Шевельова письменниця. — Він це робив на всіх рівнях, але особливо в есеїстиці. Коли читати його есеї уважно, виникає зовсім інший пейзаж культури ХХ століття, крізь який прослизає невидима українська тінь». Під час лекції Забужко згадала, як театролюб Шевельов після перегляду в Единбурзі вистави «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа впізнав у ній «березільську» стилістику. Згодом він зрозумів, що Стуруа перейняв її від грузинського режисера Сандро Ахметелі — друга і колеги Леся Курбаса. Такі ж здогадки з’явилися і в Оксани Забужко після перегляду фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння»: в заключній фразі героїні «Навіщо ж дорога, якщо вона не веде до храму» письменниця відчитала фінальну репліку з першої версії «Народного Малахія» Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса. «Тодішня українська культура багато в чому інтуїтивно випереджала те, що в Європі лише згодом стане магістральними трендами», — підкреслила лекторка.
Забужко назвала Шевельова есеїстом від науки, бо ж лінгвістика була справою усього його життя, тоді як написання есеїв Юрій Володимирович вважав радше хобі. Поза тим завдяки раціональності мислення, на думку письменниці, есеїстика Шевельова дає читачеві «чисту насолоду від стеження за рухом думки з усім схованим у ній жаром авторського темпераменту». «Про що б він не писав (байдуже, чи ви знаєте ці картини, фільми, церкви, тексти), із того вимальовуються такі динозаври і такі прообрази цілковито несподіваних нових світоглядових картин і ракурсів, що ти просто задихаєшся від щастя стежити за цим рухом думки. Цитатами з його есеїв можна послуговуватися, як цитатами з віршів».
Для самостійного вивчення Оксана Забужко лишила аудиторії антишевельовські кампанії 1962–го, 1998–го і 2013 років. «На тканинному рівні Харків Шевельова не сумісний із Харковом нинішнього організованого злочинного угруповання, — так коротко лекторка прокоментувала одне із запитань слухачів про знищення пам’ятної дошки Шевельову в Харкові. — З моменту, коли Харків визнає себе містом Шевельова, чужорідність усяких допо–гепиних» структур стане абсолютно очевидною, і тоді місто звільниться і розчаклується. Мова не тільки про Харків, а й про всю Україну».
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
— Мовознавчі роботи Юрія Шевельова «Передісторія слов’янської мови» й «Історична фонологія української мови»;
— Збірки есеїстики Юрія Шевельова, впорядковані самим автором: «Не для дітей», «Друга черга» і «Третя сторожа»;
— Есе Юрія Шевельова «Четвертий Харків»: «Це текст не тільки про Харків і радянську ментальність, а й про нас сьогоднішніх», — пояснила Оксана Забужко.
— Останній текст Шевельова «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині і по тому»;
— Двотомник спогадів Юрія Шевельова «Я, мені, мене... (і довкруги)»;
— Вибране листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова (нове перевидання видавництва «Комора» 2013 р.);
— Стаття «В обороні інтелекту» історика Івана Лисяка–Рудницького, в якій, на думку Забужко, «пояснені причини всіх українських бід»;
— Вибір «УМ»: найновіша збірка публіцистичних та наукових текстів Юрія Шевельова 1941—1943 рр. «Дорогою відрадянщення» (Харківське історико–філологічне товариство, 2014 р.).
«Ми всі, наша країна, наша культура, я сама, дуже завинили перед Юрієм Шевельовим, цим видатним мовознавцем, мислителем, Еверестом, на який ми лише починаємо сходити, Україною, якою вона могла би бути», — так Оксана Забужко розпочала 12 січня свій творчий вечір у Харківській обласній філармонії.
Захід спочатку не планувався як презентація: харків’яни запросили письменницю на традиційний фестиваль «Різдво у Харкові» як поетесу. Але письменниця сприйняла це запрошення як знак згори і поставила собі і видавництву «Факт» за мету видати до того часу давно обіцяну книгу листування із найвидатнішим, ... [ Показати всю рецензію ]
на переконання Забужко, харків’янином ХХ століття.
Останніми словами Юрія Шереха–Шевельова (1908—2002), який виїхав з України ще 1944 року, були: «Купіть квиток — поїдемо до Харкова»… У Харкові всесвітньо відомому мовознавцеві, історикові української літератури, театральному критикові, професорові Гарвардського та Колумбійського університетів, чия наукова бібліографія складає 847 позицій, побувати вже не вдалося, якоюсь мірою ця мандрівка уможливилася завдяки книзі Оксани Забужко.
Видання містить бароковий, за визначенням письменниці, підзаголовок: «З додатками, творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами». Окрім самого листування, яке тривало з 1992 до 2002 року, до книги ввійшли також окремі тексти Юрія Шереха–Шевельова та Оксани Забужко.
Ця книжка представляє історію багатолітньої дружби одного з найвидатніших мовознавців 20-го століття, провідного еміграційного мислителя, критика й культуролога, професора Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрія Шевельова-Шереха (1908 – 2002) та письменниці Оксани Забужко (1960 р. нар.).
Їхнє листування 1992 – 2002 рр. супроводиться докладними коментарями О. Забужко, а також підбіркою з їхніх творів, які обговорюються в листах. На читача чекає не лише ближче знайомство з двома визначними культурними постатями, а й захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному пейзажі рубежу ... [ Показати всю рецензію ]
віків, побаченому їхніми очима.
У серії "Persona" небуденні постаті національного та світового контексту представлені так, як мали би уявлятися крізь призму своїх ще ненаписаних повноформатних біографій. Це шанс наближення на відстань, коли хрестоматійний глянець і туман непорозуміння втрачають силу. А для когось - ще й нагода відкрити нові імена та змінити уявлення про епоху.
Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992 - 2002. З доданими творами, причинками до біографії та іншими документами. - Видання друге, перероблене і доповнене. - К. : КОМОРА, 2013. - 504 с. - (Серія "Persona").
