|
Жасминна заметіль : поезії
Людмила Ясна
— Нора-Друк,
2005.
— 160 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Жанр:
— Поезія
— Поетичні переклади
Анотація:
До збірки "Жасминна заметіль" ввійшли твори, які автор написала в різні періоди життя, а також переклади віршів відомого російського поета Михайла Андрєєва і київської художниці Алли Ткаченко.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Спомин про Великдень
...З шовку золотавого спідницю
знов бабуся приміря моя.
Паска здобна, сонце-паляниця
з крашанками в кошику сія.
Зорі ранок ще не змив із неба,
вже вона від церкви дріботить, –
встигла причаститися, як треба,
і себе, і паску освятить.
Хоч Великдень пізно був, хоч рано, –
діти забували про святки.
Та бабуся, празниково вбрана,
знову йшла освячувать паски.
А одного разу приплелася
з постарілим, зляканим лицем.
В храмі зал спортивний відкривався –
сповіщалось чорним олівцем...
Відцвіли роки. Нема бабусі.
Вже відбудували церкву ту.
Та чомусь притихну ... [ Показати весь уривок ]
й зажурюся,
вгледівши запаску золоту.
* * *
Які промовисті
вікна без фіранок!
Рожевів ранок,
білів день,
сірів сутінок,
синів вечір.
І ось уже
фіолетово
зазирає ніч,
поступово стаючи
чорною завісою...
Cофії Ротару
* * *
Її пісні по Україні линуть,
закохують стривожені серця.
Такі ліричні, світлі, легкокрилі,
немов хмаринка золота оця.
Усе, чого таємно сподівалась,
за ким полинно-спрагло побивалась,
від ніжної пелюстки до стебла
у свій вінок пісенний заплела.
* * *
Пригорщами золотого сміху
осипались дні і вечори.
Я комусь недоброму на втіху
з’їхала із глузду, мов з гори.
У чудній упертості незрячій
викликала долю на двобій.
І тонули погляди гарячі
у воді криничній голубій.
Та давно вже стало не до сміху –
я таки розгнівала судьбу.
В німоту сховаюсь, мов у стріху.
В сутінок самотності піду.
В океані не буває броду –
ні на мить не треба забувать.
Відпусти мені гріхи, природо,
більше не посмію повставать.
* * *
На гальма тисла я чимдуж,
але запізно відхилилась, –
протистояння наших душ
уже коханням освятилось.
Та лагідні твої слова
і відданість твою бездонну
ще серце болісно сприйма,
мов дивну силу непоборну.
Ці погляди – очей листи.
Мої ослаблі руки терпнуть.
...Як солодко, як страшно йти
назустріч ніжності відвертій!
* * *
Я уперто себе відчаровую,
заклинаю, вмовляю, примушую.
Огортаюся думкою-змовою
і присягою непорушною.
Зачиняюсь в тісному теремі
непохитності та байдужості.
Там надії всі перемелені.
Для сподіванок – годі мужності!
Душу-лялечку заколисую
і горджуся надійним коконом.
Та молюся, щоб не намислилось
їй метеликом стать закоханим.
* * *
За жартами ховаєш почуття.
Я не шукаю їх, не маю права
комусь далекому калічити життя.
Мовчу нетямко. Вистигає кава...
У затишку сидіть би і сидіть,
дивитись в очі, що мене голублять,
несмілій ласці сховано радіть...
Але доволі, бо ці чари згублять!
І я встаю, немов на страту йду,
невтішне серце стислося від болю.
Розлука хай тамує цю біду.
Я розпач заколисую поволі.
А хочеться (на хвильку!) озирнутись:
шепочуть сумніви неправедні думки.
Бо може краще буде повернутись,
поки ще любить і зове поки?!
* * *
Невже ти не знаєш,
що ми на самому краю?
Цей жест нерозважливий –
порух навстрічний...
Ти ж руку цілуєш мою.
Минуле й майбутнє
благають триматись межі.
І сумніви сходять,
й роки торжествують –
уперті, найзліші ханжі!
Та манить безодня,
немов заповітна мета,
повірити в чудо ,
ступити півкроку.
Спокуса думки огорта.
* * *
Ти – ароматна зваблююча кава,
а всі навколо – вбогий сурогат!
Та все в житті трапляється не в лад.
І я для тебе – роздумів забава,
хоч ти цього не скажеш і собі.
Усе лаштуєш дивні обіцянки.
...І ллється чай у дві прозорі склянки,
й за це уже я дякую судьбі. [ Згорнути уривок ]
|
