Наталія Дев'ятко : Легенда про юну Весну (аудіокнига) : Анотація, уривок з книги.

Наталія Дев'ятко

— Мачулин, 2015. — 92 с.
— м.Харків. — Наклад 500 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

І

На мокрій гальці бавилися босоногі діти. Двоє дівчат і двоє хлопчиків.
Хлопці, без сумніву, брати. Влад – старший, серйозний, найвищий з компанії, витягнувся за цей рік. Митько роки на три молодший від нього, кучерявий, мов янголя, та має хитрющий погляд як на мешканця небесного світу. Анжела і Христина – давні подруги, ще в одній пісочниці гралися. Вони теж виросли за рік, досягли того віку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості.
Діти бігали уздовж берега моря, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалі від води. Валентин хмурився, але мовчав. А діти веселилися, як хотіли: ... [ Показати весь уривок ] це були їхній табір відпочинку, їхнє море та їхні чайки, які сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча й був симпатичним і поступливим, знав безліч ігор і дивовижних історій.
Врешті Валентин не витримав, розсміявся і пристав на гру. І даремно, бо тим показав свою слабкість перед дітворою.
Кожного року вони своїм гуртом утинали щось таке, про що по поверненню додому всі розповідали до наступних канікул. Полювання на акулу, яка начебто запливла у затоку, чаїна пошта на кшталт голубиної і ще багацько інших вигадок спокушали друзів на все нові пригоди.
Цьогоріч вони заприсяглися, що зустрінуть схід сонця на березі моря, і втекли з табору. Дорослі кинулися їх шукали, але пощастило новенькому вожатому, який і намагався зараз відвести їх назад.
От лише Валентин про їхні подвиги навряд устиг дізнатися...
День хилився до вечора, сонце золотою каймою окреслило гори і заховалося. Розлетілися чайки-забіяки.
Друзі вмовили вожатого бодай на годинку залишитися на березі, наобіцяли, що більше не пустуватимуть. На диво, Валентин згодився досить легко.
Вони простували до бухт, де під горою починався рідкуватий ліс. Утомлені біганиною, діти більше не вередували, що дуже тішило дорослого.
Терпкий від солі вітер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки і з криком «Я птах! Я птах!» побігла назустріч вітру.
Дівчинка зробила коло, «підлетівши» до Влада, але послизнулась і боляче приземлилася на гальку.
Влад і вожатий одночасно простягнули руки, щоб допомогти їй підвестися. Анжела прийняла руку товариша.
– Птах, кажеш, – Валентин сумно всміхнувся, не одразу прибравши руку. – Анжело, ти справді хочеш бути птахом?
Він подивився на дівчинку, і друзі лише зараз помітили, що очі у нього блакитні-блакитні, як вечорове море, і такі ж глибокі й безжалісні.
Та Анжела зовсім не злякалася.
– Так, я хочу бути птахом! І літати високо-високо! Понад хмарами!
– І битися з подружками за дохлу рибу, – кинув п’ять копійок Влад.
Монетка булькнула образою, зіпсувавши дівчинці настрій.
– Та ну тебе! – Анжела похнюпилась.
Здавалося, що дорослий наче й не почув слів Влада: море дивилося вглиб себе, море думало і, як під час штилю, почуття не відображалися на його обличчі.
– А якщо уявити на мить, що ти можеш бути птахом, – знову мовив Валентин. – Ти б ним стала?
– Всі мріють літати, – відповіла за подругу Христина. – Тільки ця мрія нездійсненна.
– Не завжди, – в морі його синіх очей справді було легко потонути, дівчинка відвела погляд.
– Розкажіть, Валентине, – Митько засяяв. – Розкажіть нам казку, одну з тих, що розповідали молодшим!
– Казку? – протягнув Влад. – Казки для малечі...
– Не тріщи, про що не знаєш!
Так, брати були дуже схожі.
– Точно, розкажіть! – попросили разом Анжела і Христина, перезирнулися, змовницьки всміхнулися.
– Малі, а вам до корпусу ще не час? – Валентин повернув їм посмішку: очі звичайні, сіро-блакитні і зовсім не бездонні. – Вам і так дістанеться на горіхи.
– Ні!!! – розсердилися всі четверо.
– Добре, – дорослий поступився. – Розповідатиму, поки ідемо до бухт, а тоді одразу в табір і на добраніч.
Друзі мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час відбою – жахливий злочин перед рідним табором і власним сумлінням. Та й обіцянки треба дотриматися: чим більше часу минає, тим ближче до світання.
Діти оточили вожатого, налаштувалися слухати.
Врівень із ними берегом нипала плямиста чайка, іноді зупинялася, видзьобуючи з гальки рачків, принесених прибоєм, але потім таки наздоганяла людей.

***

Палац королеви Тінтірлат, що у місті Дайран, – один із найгарніших палаців, які коли-небудь було побудовано людьми. Тонкі вежі з надзвичайно гострими шпилями, над якими не пролітають птахи. Птахи знають: шпилі зачаровано, вони тремтять у такт сонячному світлу, у такт серцю і в такт мрії. Й усякий, хто опиниться біля вістря, радо віддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.
Здавна, коли ще не народилася королева Тінтірлат, шпилі палацу захищали місто від драконів. Але часи драконів давно минули, їх не бачили вже з пару віків, і зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожої на хижого птаха. Навіть коротке світле волосся скуйовджене, наче пір’я, а чарівливий сміх нагадує клекіт.
Бали королеви Тінтірлат... Хто не бував на них, ніколи не зрозуміє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемінах страв, дорогих винах і блиску найбагатших панночок королівства їхня привабливість. Не в дуелях, які так часто трапляються в безмісячні ночі, їхня слава. І навіть не в тому, що всі ті двобої тривають до першої крові, їхня шляхетність.
Ні, щось чарівне, давнє, мов сонце, вітер і море, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемніші ночі. У ті ночі, коли народжується місяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя...
Наближався черговий бал, перший цього літа.

Ім’я тої, про кого я хочу розповісти, було Вея. Як у юної Весни, бо вона народилась у час, коли проліски щойно виткнулися зі снігу, розрізали силу зими ніжними й водночас гострими пелюстками.
Дівчина, що носила давнє Ім’я Весни, була ніжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, ніж шпилі палацу королеви Тінтірлат, і так само невагомий.
Однак Вея не знала про це і ніколи не бачила легендарної зброї. Та й взагалі бачила дівчина небагато, хоч і від щирого серця любила красу навколишнього світу. Жила вона далеко від столиці, тому мало спілкувалася з чужими. Лише перелітні птахи приносили їй вісті, та ще торгівець намистами, який з’являвся на порозі її дому двічі на рік.
І от учора їй виповнилось сімнадцять, і батьки вперше візьмуть доньку на бал до королеви!
Це станеться аж за три дні... А сьогодні Вея розшивала сукню і мріяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.
Вона не помітила, як довга волосина впала з голови і вплелась у візерунок ще однією звивистою доріжкою.

Дощ пройшов позавчора, але в лісі ще пахла вологою чорна від тіней земля. Мовчали птахи, тільки іноді в густих верхівках озивалася зозуля.
Лаолант м’яко ступав по чорній землі, вдивляючись, вслухаючись у звуки лісу. Стріла напоготові, білопера, його улюбленого кольору.
Не знав тоді Лаолант, ким обернеться білий колір у його долі.
Передчуття бриніло в грудях, золотисті тіні ковзали по молодому обличчю відважного мисливця.
Передчуття спіймало ціль. Великий олень із гіллястими рогами і такими розумними очима, що рука здригнулась, і стріла влетіла в дерево, затріпотіла.
Біле оперення вмить офарбилось чорним. Лаолант зітхнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землі ногою, вибив вогонь, і вітром пронісся повз мисливця. Лише із золотої корони, яка лежала на рогах, упали на траву золотаві жаринки.
Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, він підійшов до того місця, звідки вирвалося полум’я.
На землі лежала червоняста квітка, схожа на щербате серце. Свіжа, наче щойно зірвана.
Лаолант підняв квітку, від духмяну закрутилося в голові, і живе серце стиснув холод.

[ Згорнути уривок ]