|
Вакансія для диктатора : Гостросюжетний роман
Сергій Батурин
— Кальварія,
2015.
— 176 с.
— м.Львів. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-663-350-0
ББК: 84 (4 Укр)6-44
Жанр:
— Бойовики, екшн
Анотація:
Під час робочого візиту до далекого від столиці Верхоярська було вбито Президента країни Романа Романовича Погодіна. Герой цієї історії, який саме перебуває під Верхоярськом, розуміє, що почалася велика гра за переділ влади. Попри смертельну небезпеку, він намагається дістатися столиці та зірвати плани тих, хто затіяв цю гру. Численні впливові вороги намагаються вбити його, але на допомогу несподівано приходить офіцер із президентської служби охорони.
Хто цей герой, чому йому допомагає колишній охоронець покійного, чи вдасться їм досягти мети? Найбільше хобі Автора — історія, тому він інколи передбачає реальні події. Не виключено, що й події, описані у цьому романі, не така вже й вигадка?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Він заліг за пень, наготовив свою «Гюрзу», майже одразу побачив з праворуч у просвіті між негустими деревами силует людини, що тихо рухалася, тримаючи пістолет напоготові, й прицілився. От зараз плавно спустимо гачок і... Та раптом — пум-пум-пум — хтось випередив «Ільїна», зрізавши переслідувача короткою чергою з якогось нестандартного («калаш» будь-якої модифікації «Віктор Іванович» змолоду безпомилково пізнавав на слух) автомата. Хто цей невідомий рятівник, що прийшов на допомогу в найскрутніший момент, і на що очікувати в результаті його появи, розмірковувати часу не було. «Ільїн» уп’явся поглядом ... [ Показати весь уривок ]
у далечінь: десь там зачаїлися ще двоє озброєних ворогів.
Пум-пум-пум — знов видав коротку чергу невидимий автоматник, і йому відповіли декілька пістолетів. «Ільїну» здалося, що три, але такого бути не могло: в джипі сиділо п’ятеро, одного він завалив у кабіні, ще одного — біля валуна, і одного тільки-но поклав невідомий стрілець. Виходить, залишилося двоє, а на слух здається — вогонь ведеться з трьох позицій. Він не став гадати, скинув куртку й поповз, ховаючись, як колись учили, в складках місцевості, на звук пострілів.
Добре все ж, що, поспіхом забираючись з державної дачі — так скромно називалася комфортабельна заміська резиденція місцевого губернатора, він здогадався вбратися в темні брюки та светр, і тепер не кидався у вічі, переповзаючи по землі у незнайомій гущавині.
Йому вдалося підібратися до одного зі своїх переслідувачів ззаду майже впритул: моцак у камуфляжі лежав у западині з пістолетом напоготові, уважно вдивляючись в тайгу з того боку, звідки лунали автоматні черги. «Ільїн» одразу впізнав його: це був майор Молодцов, права рука полковника Ваніна, коменданта закладу, де ще годину тому вони з Неллі так прекрасно проводили час. Ось і підтвердження: Ванін — частина великої змови. Бувалий «Віктор» ретельно прицілився й першим же пострілом поміж лопаток вразив невдаху майора. Те, що насамперед треба відкинути зброю від вбитого ворога, — азбука війни. Хто знає, може, він лише непритомний, а зараз оклигає й почне стріляти? Таке не раз траплялося, і люди ставали жертвою власної легковажності. «Ільїн» підскочив до мерця, ногою відфутболив подалі його «Гюрзу», мить подумав і добив контрольним пострілом. Голова здорованя луснула стиглим кавуном. «А ви кажете — «все», Вікторе Івановичу, а поразка — вона в голові!» — підморгнув сам собі «Ільїн». Десь поряд запумкав нерозпізнаний скоростріл, довелося падати на землю у заглибину поряд із мерцем. Стукнула в голову невчасна думка: «Хоч би в крові не вимаститись».
На галявину, котра прекрасно прострілювалася із заглиблення, що правило за позицію для «Віктора Івановича», вихопився з якоюсь короткою зброєю в руці той самий капітан, який нещодавно випроваджував парочку з резиденції, але вдягнений уже не в парадну форму, а в плямистий камуфляж. Сторожко роззираючись навколо, він завченим рухом пішов з імовірної лінії прицілювання, побачив "Ільїна" і поряд мертвого майора, помітно зрадів, опустив ствол, усміхнувся, підніс правицю до покритої камуфляжною банданою голови й зібрався за всією формою рапортувати лежачому:
— Товаришу...
— Ільїн, Віктор Іванович, — з показною гідністю звівся на ноги той і, обтрушуючи з одягу листя та землю, кинув: — Вільно. Тебе як звуть, капітане?
— Юрій Кондрашов. [ Згорнути уривок ]
|
