|
Ненаписана історія (перевидання) : фентезі
Алла Гутніченко
— ТОВ ВНП "Інтерсервіс",
2013.
— 296 с.
— м.Біла Церква. — Наклад 100 шт.
Перевидання. Можливість автографа.
ISBN: 9786176961901
ББК: 84.4
Жанр:
— Фентезі
— Пропонується видавцям
— Дитяча література
Анотація:
У тринадцять слід давно уже не витати у мріях і не вірити в дитячі казки, де все завжди закінчується Хеппі Ендом. Але Віолі так хотілося хоч на мить заховатися у мріях від реальності і поринути у неймовірні пригоди з вірними друзями, злими чаклунками і добрими магами… у світ книги.
Книги змінюють її життя. Знайшовши нікому не потрібний фоліант, Віола стає його хранителькою. І взявши на себе таку почесну місію, вона має захищати ненаписане творіння від кошмарів і жахів, які снують свою павутину в уяві письменника, і виходять на сторінки книг.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Братство книги
Найнеймовірніші, найбезглуздіші, навіть найбожевільніші фантазії навряд чи занесли б настільки далеко. Цей фантастично-казковий світ драконів і принцес виявився на диво реалістичним. Інтернаціональний склад дивакуватого братства, в якому, здавалося, не вистачало лише її, оберігав один із найважливіших скарбів цього світу – ненаписану книгу! Важко збагнути, яку цінність має палітурка, із вкладеними чистими-чистісінькими, як скельце, листками. Саме важелезні томи, трохи потерті, потріпані й акуратно складені майбутні сторінки романів, казок і просто чиїхось химерних історій, самі, ... [ Показати весь уривок ]
без чиєїсь допомоги зібрали в одній кімнаті настільки різних людей. Віола навіть не помітила, як стала своєю серед нових друзів. Жодних тобі посвят, перевірок на придатність. Привіт – почувайся як вдома. Горя у її голові все розклав по полицях: історію заснування братства і появу в ньому хранителів.
– Найнудніша історія, мабуть, у мене, – розповідав Горя, чухаючи Боба за вухом.
– Розкажи!
– Я знайшов свою книгу на горищі бабиної хати. Після смерті дідуся вона вирішила позбутися старої халупи і виставила її на продаж. Мама моя працювала і часто залишала мене в бабуні. Поки купці милились купувати хатину, ми там зі старенькою жили. Вона мене гляділа чи я її, не розібрати, – усміхнувся Горя. – Так ось. Приплентались якось до нас покупці. Навіть уяви не маю, що їх привабило у старезному дерев’яному будинку з перекошеним дахом, що через набридливих термітів скоро перетворився на швейцарський сир, і вікнами-підземками; але вони час від часу вдоволено прицмокували губами.
– Хех! – усміхнулась Віола.
–Поки бабуся розпиналась перед покупцями, мене чомусь понесло до відкритих дверцят, що вели на горище. Зазвичай, на них висів замок, завбільшки, як мої два кулаки, а це – заходь, хто хоч. Крадькома я подерся туди. А що? Цікаво ж!
– Ага, – кивнула. – Що там знайшов?
– Почекай. Влізаю, а там такий розгардіяш – чорт ногу зламає і не одну. Я задоволено потер руки і пірнув у ті кучугури. На вершині непотрібного мотлоху з іграшок, зламаних побутових приладів і старої швацької машинки, я уздрів книгу. Закортіло хоч краєм ока глянути, а раптом то казки якісь. А їх читати я страх як любив, особливо, про піратів. Тому, не роздумуючи, подерся підкорювати вершину. Кілька разів з міні-кургану зривалися вниз якісь лахи, тягнучи мене за собою. Але все ж дібрався. Моя рука витяглася, мов гумова, і вхопила книгу. Не встиг навіть злякатися, як раптом скло з маленького віконечка на горищі з тріском посипалось на підлогу. Я – слідом за ним. Відчувши тупий біль у спині зрозумів, що досяг дерев’яних дощок підлоги. Але на цьому мої проблеми не закінчились, а лише розпочались. З темного кутка виступив на світло низькорослий чолов’яга. Він простягнув до мене руку і як з льоху промовив: «Віддай!» Але дзуськи – я її ще сам не бачив!
– Злякався?
– Чого б це? – пхикнув. – Зовсім, ні! Проте люб’язно гомоніти з ним не збирався. Я кинувся на збіжжя, але чоловік схопив мене за ногу. За мить у нього полетів безносий Буратіно і заправлена синіми нитками шпулька. Та чолов’яга з капелюхом на невидимій голові швидко стяг мене донизу, разом потягши і барахло, що присипало мене зверху. Почулись крики бабусі і тупання ніг по сходах. «Григорій! – сердито примружила бабуня очі. – Що тут трапилось?» І що я мав казати їй і двом роззявам, що піднялись слідом, лежачи на підлозі серед мотлоху? Горищем гуляв вітер, який нахабно влетів через розбиту шибу.
– А чоловік?
– Зник.
– І що?
– Будинок бабуся так і не змогла продати.
– А в братстві ти яким чином опинився?
– Вночі, коли бабуся, як завжди, вклала мене спати, як маленького, я вирішив роздивитися свою знахідку. Не встиг дістати з-під подушки, як знову – той дивак. Не роздумуючи, шпурнув у нього нічника. Лампа-слон мигнула востаннє малиновим хоботом і назавжди погасла. Саме тоді я розкаявся у своєму вчинку. Суцільна темрява, хоч в око встрель. Я зіскочив із ліжка, подумки попрощався зі слоном, який не сподобався мені з першого дня нашого знайомства, і кинувся до вікна.
– А бабуся?
– Не знаю, – знизав плечима Горя. – Мабуть, спала.
– Як же ти врятувався? – злякано запитала Віола.
– А ніяк, – усміхнувся Горя. – До кімнати через прочинений балкон вскочив Боб, закинув мене на свою кудлату спину і побіг по небу, як горбоконик. Саме вухань провів мене до кімнати, де чекала мене Кіра.
– Кіра? – перепитала Віола. Так хотілось їй усе знати.
– Так, – гордо примовив Горя, – я і Кіра – старожили нашого ордену.
– А як же до тебе? Була лише Кіра?
– Ні, – Григорій вкинув до рота печиво і смачно ним захрумтів.
Боб, поки Горя купався у хвилях Віолиної уваги, змів язиком, як корова хвостом, все печиво з тарілки.
– Хранителями можуть бути лише ті діти, які дивним і незрозумілим чином були вибрані книгою, і залишаються ними, поки книгу не напишуть або до шістнадцяти років.
– А потім що?
– Потім, – Горя помацав пусту тарілку, невдоволено зирнув на Боба, – вони перестають такими бути. Оце і все.
– Незрозуміло.
– А що тут незрозумілого? Якщо книжку написано, то з нею все ясно. Чула колись – те що написано пером, те і сокирою не вирубаєш? Такій книзі хранитель не потрібен. А якщо тобі вже шістнадцять, то пусті листочки шукають собі нового покровителя.
– Що стається з колишніми братчиками? – все непокоїлась Віола.
– Повертаються до колишнього життя, але нічого того, що з ними відбувалося, поки були хранителями, не пам’ятають. У голові стає пусто, як у порожньому баняку.
– Сумно.
– Можливо, – скривися Горя, – але з іншого боку – ні за ким не сумуєш, живеш своїм життям.
– Кіра…
– Так, їй незабаром шістнадцять.
– Вона, напевно, переживає через це?
– Тут така справа – ніхто не знає, коли піде з братства. Адже кожної секунди хтось сідає писати книгу, не факт, що не твою.
– Не факт… [ Згорнути уривок ]
|
