Алла Гутніченко : Таємниця темних катакомб : фентезі : Анотація, уривок з книги.

Алла Гутніченко

— "Середняк Т. К.", 2016. — 304 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 100 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

1
Віола присіла біля гігантського гарбуза, в якому облаштував свою хатинку Гризунок – великий сіроспинний щур. Хазяйновитий щурик саме запасався на зиму: забивав земляні нірки насінням і різним начинням. Гості, хоч і відірвали від справи, але принесли господарю мішечок зі смачними дарунками, що дуже його потішило. Це налаштовувало на приязну розмову. Ігор стояв трохи на відстані від малого зубаня, не любив він хвостатих гризунів.
– Біда, Віолко, біда! – поплямкав Гризунок, мотаючи тужливо головою. – Шкода хлопчини. Щире було у нього серце.
– Чому було? – здивувалась Віола.
– У грудях тепер ... [ Показати весь уривок ] б’ється не червоне людське серденько, а нестримне бажання влади. Нічого доброго з цього не вийде. Ой не вийде.
– Що ж тепер робити?
– На жаль, не знаю, – сумно зітхнув щур. – Та слід його зупинити! Хоч хороші у нього наміри, та негідні поривання! Ключ отруїв йому кров! І доки він у нього, зарадити цьому неможливо!

Віола зачерпнула в долоню кришталевої води і хлюпнула на себе. Краплі зависли на підборідді, неприємно зісковзнули по шиї. День ішов до кінця. Повітря розтинав пронизливий писк кажанів. Земля остигала, даруючи повітрю парку задуху. Теплий вітер швидко злизнув крапельки з Віолиного обличчя. Дівчина ледь обернулася. Новий братчик стояв позад неї, втупившись кудись у небесні розводи фарб.
– Ходімо, – підвелась з колін Віола. – Час іти.
– Ходімо, – зітхнув Ігор
– Темніє, – провела поглядом спадаюче сонце.
– Куди тепер?
– Спати, – перекинула сумку через плече. – Треба знайти місцину для нічлігу.
– А ми не повернемось на ніч до штабу?
– Не любиш спати просто неба? – усміхнулась. Ігор знітився.
– Щось я нічого не второпав з того, що розповів нам щур.
– Нічого, розберемось.
Ніч брала своє, закутала зірчастою вуаллю небо і насипала сну-порошку в очі кожному. Липа тихо шепотіла щось маленькому кленику побіля себе. Мабуть, колисала малечу.
Віолі не спалося. Зорі мерехтіли, ніби ялинкові прикраси, манили і надились до дівчини. Спав милим сном Твен і щось буркотів собі під ніс Ігор. Геть поруч, у кущах, хтось ламав сухе гілля. Віола настрожилась. Заблистіли в хащах жовті очі звіра.
– Хто тут є? – гукнула тихо істота.
– Ми подорожні, – відповіла Віола.
– Хранителі?
– Так.
– Я шукаю дівчину. Вона ходила раніше з Айя, але тепер бачу його лише самого.
– Це я, – Віола здійнялася на лікті. – Хто ти? Покажись.
– Ні, – рявкнула істота, ¬– мені не слід. Я маю попередити тебе.
– Я слухаю.
– Там, у катакомбах, ви знайшли дещо небезпечне, – почала істота.
Раптом Віола відчула, що засинає. Жовті блискітки очей почали кружляти навколо, розпливатися. Дівчина змахнула головою, намагаючись скинути з себе нав’язливий сон, але марно. Очі закривались самі по собі. Чулися лише уривки сказаного. « Не слідуй за ним… чекає лихо…лише смерть…». І все стихло.

…У катакомбах було темно, сиро і одна думка, що хтозна-де тепер білий світ, додавала мурах на шкіру. Віола відчула, як крапля води зірвалась з верхівки і неприємно ляпнула їй за комір. У цій непроглядній темені чорт ногу зломить, а Ваня радісно перескакував з острівця на острівець, що лишались поміж калюж-морів.
– Чому завжди те, що нам потрібне, лежить десь у такому місці, що здрава людина туди носа не потакне? – Віола зняла чобітка і вилила з нього воду.
– Місце як місце. Давай руку! – він допоміг дівчині переступити багнюку. – Хочеться всім закидати корисні речі у якусь діру, то що ж тут поробиш.
– А нам не жити без тієї діри? – благально глянула на нього Віола.
– Звісно ж ні! Уяви тільки! Невідомо що там, попереду, який такий Секрет білка берегла. Невже тобі нецікаво?
– Цікаво. Але ж сам кажеш, невідомо, що там. Можливо вляпаємось у неприємну пригоду.
– Я відчуваю, – примружив Іван очі, – це того варте!
Віола притиснулась до сіро-бурої стіни і зітхнула. Ваня як візьме собі щось у голову, то нізащо не переконати його. Спочатку зловчились поцупити золотий горішок у вивірки і обміняти його у неї на Секрет. Повіла їм рудохвоста, що у потайній печері, витвореній рукою не то людини, не то звіра, є печера-скарбниця. А в тій скарбниці ховається не золото чи прикраси дорогоцінні, а те, що Рада пильніше ока береже!
– І що ж вона там таке зберігає? – допитувався Ваня.
– А, – махнула руда золотавим хвостом, – ти, як я погляну, парубок гожий і спритний! Все знати хочеш? Я тобі розповіла Секрет, а ти знайди печери і відшукай те, що Рада оберігає.
– Оце так розповіла, – скривився Ваня, – загадка на загадці.
– Горішок! – простягла вивірка до хлопця лапку.
– Та тримай, – Ваня закопилив губу і зашарудів у кишені.
– Те щось Радині чари бережуть? – запитала Віола.
– Ні, – вихопила горішок у Івана руда, – неприкаяні! Так що не віднайти вам, не зловчитись таємницю відкрити.
– Ну, – хмикнув Ваня, – то ми ще побачимо.
Білка усміхнулась, махнула на прощання лапкою і зникла у зеленолистому вітті. Та недовго горішок був у вивірки. Ваня знову викрав його і тепер виміняв на важливішу інформацію – де то є ті катакомби.
Ваня не оглядався на дівчину, поспішав вперед, мугикаючи щось собі під ніс. Віола скривилась, не надто хотілось йти вперед. Здавалося, що стіни ось-ось заваляться. Їх і стелю підпирали напівтрухляві балки, звідусіль стирчало мертве коріння дерев. Провела по стіні рукою – сира землиця. Звідкілясь долинав тихий свист. Повіяло холодом. Зробилось моторошно.
– Хто тут? – злякано прошепотіла Віола.
Дивний голос пролунав у голові: «Нікого нема». «І вас-с-с нема-а-а!», – почулось знову.
– Ой! – Віола кинулась вперед.
Ваня тихо ступав, ніби крався, намагаючись не створювати зайвого шуму. Мало кого тут можна здибати, обережність не завадить. Треба все робити якомога тихіше. Добре, що мав уміння бачити в темряві, не треба ліхтарем видавати свою присутність. Аж раптом почулося несамовите хлюпання швидких ніг по воді. Віола ткнулася носом у його спину.
– Ей! Ти що?
– Тут хтось є!
– Хто? – Ваня озирнувся.
– Хтось!
– Не вигадуй. Ходімо, – взяв її за руку. – Не шуми, розбігалась тут.
Віола нахнюпилась і рушила за ним.
– Нічого я не вигадую. Кажу тобі, за нами хтось стежить.
– То нехай собі, – усміхнувся. – Он, – показав кудись у тунель. – Бачиш, світло! Ходімо!
Світло і справді мерехтіло вдалині. То з’являлось, то зникало, кліпало, мов чиєсь око. Віола озирнулась – позаду лишилась непроглядна темінь. Відчуття, що хтось ішов слідом, не полишало дівчину. Тихо так, беззвучно, але не відставав ні на крок.
– Мені від цього місця щось не по собі, – тулилася до хлопця Віола, – Бр!
– Та чого ти? – у Вані був веселий голос. – Поки що нас ніхто тут не ув’язнив на віки вічні, то не все так погано.
– А що і таке може бути?
– Все може бути, – хіхікнув він. – Ходімо скоріше.
Нарешті тунель закінчився, вивівши їх до величенної печери. Невідомо звідки і не знати куди росли зі стелі великі брили колючого каміння, мов колони. Відблиск від сріблястого льоду, що, ніби пліснява поріс по стінах, з незвично різав очі. Ваня стояв біля прірви, безнадійно і розчаровано дивився вниз.
– Що тепер? – Віола підійшла до нього і стала поруч.
– Не знаю, – знизав той плечима. – Може десь, між камінням, заховали те «щось». Давай шукати.
– А що шукати?
– Не знаю.
– Ти направо, а я наліво? – підбадьорююче спитала Віола.
– Так, – усміхнувся. – Давай.
Хоч ця ідея Віолі зовсім не подобалась, але ж треба було якось розрадити засмученого друга. Зробила крок – озирнулась. У цій моторошній печері ні в якому разі не хотілося лишатися самій. Десь видніється Ванин черевик, рукав чи спина і вже на душі легше.
– Тільки б не заблукати, – повторювала, мов мантру.
За великими брилами нічого не було, лише ще одні такі ж брили. Віола провела рукою по стіні – на долоні лишились сніжинки від інею, які швидко розтопилися. На стіні швидко заріс слід від Віолиних пальців.
– Чого ви прийшли? – зненацька почула біля себе Віола.
– Хто тут? – озирнувся навколо, але нікого.
– Хто-о-о-о, – зашипів тихий вітерець.
Як на зло, Вані ніде не було видно. Віола притулилась спиною до холодної стіни. Так стояти, здавалось, безпечніше. Холод швидко проник під тоненьку кофтинку, але дівчина не зважала. Важко дихаючи, випускала гарячу пару в замерзле повітря.
– Ш-ш-ша!
Віола з переляку закрила очі долонями. Земля несподівано загойдалась під ногами, мов ожила, струшуючи з себе дівчину. Віола махнула рукою, хапаючись за повітря. Підлога під ногами похитнулася і дівчина полетіла в прірву.
– Віоло! – схопив її за руку Ваня.
Обережно глянула вниз – дна не видно, чорна глибока прірва, мов пащека потворного чудовиська.
– Пускай!
– Впадеш!
– Та ні, я вилечу.
– Не вийде, – Ваня обома руками тримав її. – Тут наші сили не діють.
– Чого ти мені раніше не сказав? – заплющила очі Віола.
– Не бійся, я тебе витягну. Тримайся за мене!
«Пусти її», – прошепотів голос у голові. Ваня зціпив зуби.
«Пусти, – радив голос, – вона ж потягне тебе за собою! Відчуваєш? Тобі важко! Неймовірно тяжко!»
– Віоло, спробуй найти якийсь виступ ногами.
«Ти все одно не втримаєш її…»
«Пусти… і я вкажу тобі, де те, що так прагне душа твоя».
– Не можу, – Віола важко дихала. – Я не дотягуюся ногами до стіни!
– Чекай, – Ваня відпустив одну руку. Віола хитнулась, але втримав.
«Що шукаєш?» – шепотів голос.
– Павутину.
«Врятуєш її?»
– Врятую, – нервово нишпорив у кишені хлопець.
«А вона тебе не врятує, знаєш?»
– Або покажись, або не набридай. Ось! – Ваня кинув у прірву щось невидимо-прозоре і вмить безодню затягла павутина.
«Лишив би дівку!»
«Весь світ пав би ниць…»
«А та-ак… ти біля її ніг, – зареготав голос.
– Я вже тут, – похитувалась на павутинці Віола.
– Хух, – витер лоба. – Добре, – став на коліна.
Віола усміхнулась.
– Ура?
– Ура! – усміхнувся у відповідь. – Налякала ти мене. Як це ти в прірву вмудрилась впасти?
– Мене хтось скинув! Ти що не бачив?
– Не бачив.
– Щось я не здивована, – схрестила на грудях руки. – Тепер ти мені ще й не віриш.
– Та вірю. Добре, що в мене завжди повні кишені всіляких дрібничок. Тепер треба придумати, як тебе звідти витягти.
– А якоїсь мотузочки в кишенях не завалялось?
Все може бути, – усміхнувся Ваня.
– А що то в тебе в руках?
– Де? – хлопець глянув на зім’ятий патер у своїй руці. – Це?
– Так.
– Не знаю, – Ваня обережно розгорнув і до ніг, блиснувши металевою оправою, упав ключ.
– Знайшов! Ось він! – радісно схопив його хлопець.
«Віоло, – прошепотів їй на вухо голос, – пропав він. Рятуй себе!»
– Ваня! – кинулась до нього дівчина і прокинулась…
Віола озирнулась нікого не було. Лише Ігор сопів поруч.

[ Згорнути уривок ]