Еліна Заржицька : Легенди про козаків : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Михальчук Маша (джерело: КЛЮЧ)

Михальчук Маша
(учениця 7 класу Криворізької гімназії № 95, читач бібліотеки-філії № 4)
радить прочитати книжку:
Еліна Заржицька. Легенди про козаків. – Харків : Юнісофт, 2016. – 64 с.: іл – (Серія «Читаю сам»).

Із книг ми дізнаємося дуже багато цікавого про життя. Кожна нова книжка — це завжди таємниця і знайомство з цікавими героями. що можуть стати твоїми друзями.

Із великим захопленням я прочитала книгу Еліни Заржицької, яка називається "Легенди про козаків".

Читаючи її, я поринула у часи козацької доби разом із героями. Ці легенди схожі на казки, але події, що в них описані, ... [ Показати всю рецензію ] відбувалися з нашими пращурами, з нашими прадідами та прабабусями. Вони жили дуже давно, ще за козацьких часів. Тоді й писати ніхто не вмів, тому і розповідали їх одне одному. Так вони дійшли і до нас. Люди розповідали в них про різних героїв, які були насправді, але наділяли їх казковою силою, тому й схожі легенди на казки.

Події в книзі розгортаються навколо рідного міста автора — Дніпра, там, де колись були давні козацькі поселення. А всі герої письменниці, по суті, — наші земляки, але такі, що мешкали на цих землях у прадавній казковий час.

Книга «Легенди про козаків» вміщує шість пригодницьких оповідок. Яких тільки випробувань не випало на долю героїв книги! Козачому синові Юркові з легенди «Бронзовий, срібний, золотий» довелося тричі відмовляти в службі ворогам ціною власного життя, матері жадібного рибалки з легенди «Про жадібного парубка» — рятувати сина зі скарбниці водяника. Я раділа подвигам славної козачки Стеші з легенди «Про Стешу – чорнооку козачку». Із зацікавленням прочитала легенду «Як з’явилась червона калина», довідалася, чому ворони кажуть «Кра! Кра!» і чому в кулика червоні очі, дзьоб і лапи, а у снігура — грудка.

Усі легенди ніби золотою ниткою пронизані материнською любов’ю. Мати готова на все заради своєї дитини. Діти козачки Ганни з легенди «Про козачку Ганну, її дітей та святого Миколая» пошкодували про свій нечемний вчинок і стали шанувати людей.

Також хотілося б відзначити якість видання книги. Прекрасна обкладинка, якісний папір, яскраві ілюстрації, виноски в тексті, що роз'яснюють незнайомі терміни, — все це робить цю невеличку книжку смачною — справжньою Книгою: читаєш запоєм і радієш кожному рядку. До того ж, кожна історія-казка супроводжується тестовим завданням, на які треба віднайти ключ — розгадку.

І тому я раджу всім школярам, а також їхнім батькам прочитати книгу Еліни Заржицької «Легенди про козаків» та переконатися в талановитості цього письменника, у його вмінні яскраво змальовувати життя.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Федько (джерело: Жінка-УКРАЇНКА)

Еліна Заржицька. Легенди про козаків. – Харків: Юнісофт, 2016. – 64 с.:(Серія «Читаю сам», 3 рівень, 9+)

Справіку в українців казка була способом пізнання світу. А ще – «інструментом», який допомагає людині примиритися зі світом. Можна стверджувати, що жанр казки ніколи себе не вичерпає. Просто він обростатиме новими – інколи несподівано-авантюрними – варіантами.

Беручи до рук нову книгу Еліни Заржицької «Легенди про козаків», я відчуваю, що несподіванок буде немало. Щоб оповідання були цікаві маленьким читачам і водночас – відображали автентику української минувшини, автор повинен не тільки ... [ Показати всю рецензію ] знати історію, любити її, а і… бути трохи авантюристом! «Легенди про козаків» – це приклад авантюрного і мрійливо-казкового начал. Така книжка налаштує дітей від 9 років на пізнання світу, історії своєї країни, а там і підштовхне до краєзнавчих досліджень.

У творі збережено «канони» української народної казки. Як відомо, герої українських легенд, казок і переказів здобувають бажане не тільки тому, що доля їм посміхнулася, не лише через те, що якийсь чаклун, мавка чи мудрий крук навчив їх, як треба поводитись у час випробувань. Вони отримують те, до чого самі прагнуть, і тому, що докладають до цього чималих зусиль.

«Легенди про козаків» теж несуть на собі відбиток народної притчево-повчальної традиції (я б назвала її «казковість без зайвого меду»). Герої авторки вчаться на своїх помилках, вдосконалюють себе та свої вміння, щоб досягти якоїсь заповітної мети.

Юрко – герой казки «Бронзовий, срібний, золотий» – на початку оповідки мало нагадує звитяжця. Це хворобливий юнак, який ріс без матері й проводжає в останню путь батька-козака. Перед смертю батько взяв з Юрка обіцянку, що той три ночі приходитиме на його могилу. І хоча «Хлопець труситься – так йому боязно», та обіцянку виконує. Три містичні нічні зустрічі з духом померлого батька залишають дивний «спадок» Юркові – три пальці в нього на правиці перетворилися на бронзовий, срібний і золотий.

Не зразу розуміє Юрко, що з допомогою чарівних пальців він може будувати міст через річку, викликати золотого коника чи дістати нізвідки срібний човен, аби переправитись через річку. Свій дар хлопець використовує з розумом – іде на Січ і допомагає братчикам. А коли негідні люди захоплюють Юрка в полон, щоб він служив їм, козак, ні хвилі не вагаючись, відстрілює собі два чарівні пальці… Коли його полонили втретє, разом із чарівним коником Юрко стрибнув у безодню. А далі – письменниця пом’якшує сумне враження від фіналу надією на диво: «Чи загинув Юрко чи, ні – не знаю. Казали, що врятував його золотий коник. Відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна». Напрошується висновок, що той коник (символ безперервності буття) перебуває біля кожної української оселі. І в тяжкий час він обов’язково нагадає про себе.

Іван з казки «Про жадібного парубка» – приземлений, спраглий матеріальної вигоди. Випадково зловивши в рибальські сіті русалоньку, нечемний хлопець вимагає, щоб та показала йому місце, де лежать скарби. Ні застороги казкових істот (чайки та рака), ні власний здоровий глузд не вберегли Івана від халепи – у печері, наповненій золотом, він перетворився на брилу. І тільки безмежна любов його матері – вдови Пилипихи – не дозволила хлопцеві загинути. Повернувши собі людську подобу, Іван змінився. Він вибачився перед мамою, попросив пробачення у мудрого рака, взяв додому чайку, якій не так давно поранив крило… І вирішив не шукати чужих грошей, а здобувати добро своєю працею. Тому й життя його склалося щасливо.

Оповідка «Про Стешу – чорнооку козачку» знайомить читача з образом волелюбної відважної дівчини Стеші, яка боронила рідний край від татарських орд. Яскравими образами, міфологічним світоглядом приваблює оповідання «Як з’явилася червона калина». Історія про те, як батько Небо створював намисто для своєї коханої – матінки Землі – ненав’язливо нагадує школярикам третього – п’ятого класів, що природа – жива, що все на світі пронизане любов’ю.

Важливі думки про помилку та каяття знайшли своє відображення в оповідці «Про козачку Ганну, її дітей та Святого Миколая». А в «Легенді про трьох братів» змальовано цікаві образи братів-козаків. Кожен із них втілив у собі могутність стихії: старший брат був подібний до ночі, середній приносив з собою завірюху і холод, а молодший – «полум’я жагуче». Не дивно, що, здійснивши свої козацькі подвиги, брати зникли: «Шукали серед мертвих –немає, серед живих – теж». Читач може здогадатися, що ці три душі злилися з природою, щоб охороняти рідний край від усякого лиха.

«Легенди про козаків» – книжка емоційна, самобутня й цікава. Тож, школярикам від третього класу і старше, вона може дати привід помріяти, посміятись, поспівчувати скривдженому герою.

Сторінки книжки приємні на дотик, ілюстрації Олени Железняк (м. Київ) добре продумані, одразу викликають зацікавлення у дитини. Дуже важливо, що всі малюнки дійових осіб наближені до історичної правди, відповідають дійсності і зовнішність князів, і панів, і мужніх козаків. І одяг, і зброя, навіть зачіски, є саме такими, якими їх описують історики.

До того ж, кожна історія-казка супроводжується необтяжливим для маленького читача тестовим завданням, яке наприкінці спонукає дитину в ігровій пошуковій формі віднайти ключ – розгадку. Це спонукає юних читачів читати книгу більш уважно, розвиває увагу та пам’ять.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Федько (джерело: Книгобачення)

З правіку в українців казка була способом пізнання світу. А ще – «інструментом», який допомагає людині примиритися зі світом. Можна стверджувати, що жанр казки ніколи себе не вичерпає. Просто він обростатиме новими – інколи несподівано-авантюрними – варіантами.Беручи до рук нову книгу Еліни Заржицької «Легенди про козаків», я відчуваю, що несподіванок буде немало. Щоб оповідання були цікаві маленьким читачам і водночас – відображали автентику української минувшини, автор повинен не тільки знати історію, любити її, а і… бути трохи авантюристом! «Легенди про козаків» – це приклад авантюрного і мрійливо-казкового ... [ Показати всю рецензію ] начал. Така книжка налаштує дітей від 9 років на пізнання світу, історії своєї країни, а там і підштовхне до краєзнавчих досліджень.
У творі збережено «канони» української народної казки. Як відомо, герої українських легенд, казок і переказів здобувають бажане не тільки тому, що доля їм посміхнулася, не лише через те, що якийсь чаклун, мавка чи мудрий крук навчив їх, як треба поводитись у час випробувань. Вони отримують те, до чого самі прагнуть, і тому, що докладають до цього чималих зусиль.
«Легенди про козаків» теж несуть на собі відбиток народної притчево-повчальної традиції (я б назвала її «казковість без зайвого меду»). Герої авторки вчаться на своїх помилках, вдосконалюють себе та свої вміння, щоб досягти якоїсь заповітної мети.
Юрко – герой казки «Бронзовий, срібний, золотий» – на початку оповідки мало нагадує звитяжця. Це хворобливий юнак, який ріс без матері й проводжає в останню путь батька-козака. Перед смертю батько взяв з Юрка обіцянку, що той три ночі приходитиме на його могилу. І хоча «Хлопець труситься – так йому боязно», та обіцянку виконує. Три містичні нічні зустрічі з духом померлого батька залишають дивний «спадок» Юркові – три пальці в нього на правиці перетворилися на бронзовий, срібний і золотий.
Не зразу розуміє Юрко, що з допомогою чарівних пальців він може будувати міст через річку, викликати золотого коника чи дістати нізвідки срібний човен, аби переправитись через річку. Свій дар хлопець використовує з розумом – іде на Січ і допомагає братчикам. А коли негідні люди захоплюють Юрка в полон, щоб він служив їм, козак, ні хвилі не вагаючись, відстрілює собі два чарівні пальці… Коли його полонили втретє, разом із чарівним коником Юрко стрибнув у безодню. А далі – письменниця пом’якшує сумне враження від фіналу надією на диво: «Чи загинув Юрко чи, ні – не знаю. Казали, що врятував його золотий коник. Відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна». Напрошується висновок, що той коник (символ безперервності буття) перебуває біля кожної української оселі. І в тяжкий час він обов’язково нагадає про себе.
Іван з казки «Про жадібного парубка» – приземлений, спраглий матеріальної вигоди. Випадково зловивши в рибальські сіті русалоньку, нечемний хлопець вимагає, щоб та показала йому місце, де лежать скарби. Ні застороги казкових істот (чайки та рака), ні власний здоровий глузд не вберегли Івана від халепи – у печері, наповненій золотом, він перетворився на брилу. І тільки безмежна любов його матері – вдови Пилипихи – не дозволила хлопцеві загинути. Повернувши собі людську подобу, Іван змінився. Він вибачився перед мамою, попросив пробачення у мудрого рака, взяв додому чайку, якій не так давно поранив крило… І вирішив не шукати чужих грошей, а здобувати добро своєю працею. Тому й життя його склалося щасливо.
Оповідка «Про Стешу – чорнооку козачку» знайомить читача з образом волелюбної відважної дівчини Стеші, яка боронила рідний край від татарських орд. Яскравими образами, міфологічним світоглядом приваблює оповідання «Як з’явилася червона калина». Історія про те, як батько Небо створював намисто для своєї коханої – матінки Землі – ненав’язливо нагадує школярикам третього – п’ятого класів, що природа – жива, що все на світі пронизане любов’ю.
Важливі думки про помилку та каяття знайшли своє відображення в оповідці «Про козачку Ганну, її дітей та Святого Миколая». А в «Легенді про трьох братів» змальовано цікаві образи братів-козаків. Кожен із них втілив у собі могутність стихії: старший брат був подібний до ночі, середній приносив з собою завірюху і холод, а молодший – «полум’я жагуче». Не дивно, що, здійснивши свої козацькі подвиги, брати зникли: «Шукали серед мертвих –немає, серед живих – теж». Читач може здогадатися, що ці три душі злилися з природою, щоб охороняти рідний край від усякого лиха.
«Легенди про козаків» – книжка емоційна, самобутня й цікава. Тож, школярикам від третього класу і старше, вона може дати привід помріяти, посміятись, поспівчувати скривдженому герою .
Сторінки книжки приємні на дотик, ілюстрації Олени Железняк (м. Київ) добре продумані, одразу викликають зацікавлення у дитини. Дуже важливо, що всі малюнки дійових осіб наближені до історичної правди, відповідають дійсності і зовнішність князів, і панів, і мужніх козаків. І одяг, і зброя, навіть зачіски, є саме такими, якими їх описують історики.
До того ж, кожна історія-казка супроводжується необтяжливим для маленького читача тестовим завданням, яке наприкінці спонукає дитину в ігровій пошуковій формі віднайти ключ – розгадку. Це спонукає юних читачів читати книгу більш уважно, розвиває увагу та пам’ять.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Федько (джерело: Буквоїд)

Справіку в українців казка була способом пізнання світу. А ще – «інструментом», який допомагає людині примиритися зі світом. Можна стверджувати, що жанр казки ніколи себе не вичерпає. Просто він обростатиме новими – інколи несподівано-авантюрними – варіантами.

Беручи до рук нову книгу Еліни Заржицької «Легенди про козаків», я відчуваю, що несподіванок буде немало. Щоб оповідання були цікаві маленьким читачам і водночас – відображали автентику української минувшини, автор повинен не тільки знати історію, любити її, а і… бути трохи авантюристом! «Легенди про козаків» – це приклад авантюрного і ... [ Показати всю рецензію ] мрійливо-казкового тексту. Така книжка налаштує дітей від 9 років на пізнання світу, історії своєї країни, а там і підштовхне до краєзнавчих досліджень.

У творі збережено «канони» української народної казки. Як відомо, герої українських легенд, казок і переказів здобувають бажане не тільки тому, що доля їм посміхнулася, не лише через те, що якийсь чаклун, мавка чи мудрий крук навчив їх, як треба поводитись у час випробувань. Вони отримують те, до чого самі прагнуть, і тому, що докладають до цього чималих зусиль.

«Легенди про козаків» теж несуть на собі відбиток народної притчево-повчальної традиції (я б назвала її «казковість без зайвого меду»). Герої авторки вчаться на своїх помилках, вдосконалюють себе та свої вміння, щоб досягти якоїсь заповітної мети.

Юрко – герой казки «Бронзовий, срібний, золотий» – на початку оповідки мало нагадує звитяжця. Це хворобливий юнак, який ріс без матері й проводжає в останню путь батька-козака. Перед смертю батько взяв з Юрка обіцянку, що той три ночі приходитиме на його могилу. І хоча «Хлопець труситься – так йому боязно», та обіцянку виконує. Три містичні нічні зустрічі з духом померлого батька залишають дивний «спадок» Юркові – три пальці в нього на правиці перетворилися на бронзовий, срібний і золотий.

Не зразу розуміє Юрко, що з допомогою чарівних пальців він може будувати міст через річку, викликати золотого коника чи дістати нізвідки срібний човен, аби переправитись через річку. Свій дар хлопець використовує з розумом – іде на Січ і допомагає братчикам. А коли негідні люди захоплюють Юрка в полон, щоб він служив їм, козак, ні хвилі не вагаючись, відстрілює собі два чарівні пальці… Коли його полонили втретє, разом із чарівним коником Юрко стрибнув у безодню. А далі – письменниця пом’якшує сумне враження від фіналу надією на диво: «Чи загинув Юрко чи, ні – не знаю. Казали, що врятував його золотий коник. Відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна». Напрошується висновок, що той коник (символ безперервності буття) перебуває біля кожної української оселі. І в тяжкий час він обов’язково нагадає про себе.

Іван з казки «Про жадібного парубка» – приземлений, спраглий матеріальної вигоди. Випадково зловивши в рибальські сіті русалоньку, нечемний хлопець вимагає, щоб та показала йому місце, де лежать скарби. Ні застороги казкових істот (чайки та рака), ні власний здоровий глузд не вберегли Івана від халепи – у печері, наповненій золотом, він перетворився на брилу. І тільки безмежна любов його матері – вдови Пилипихи – не дозволила хлопцеві загинути. Повернувши собі людську подобу, Іван змінився. Він вибачився перед мамою, попросив пробачення у мудрого рака, взяв додому чайку, якій не так давно поранив крило… І вирішив не шукати чужих грошей, а здобувати добро своєю працею. Тому й життя його склалося щасливо.

Оповідка «Про Стешу – чорнооку козачку» знайомить читача з образом волелюбної відважної дівчини Стеші, яка боронила рідний край від татарських орд. Яскравими образами, міфологічним світоглядом приваблює оповідання «Як з’явилася червона калина». Історія про те, як батько Небо створював намисто для своєї коханої – матінки Землі – ненав’язливо нагадує школярикам третього – п’ятого класів, що природа – жива, що все на світі пронизане любов’ю.

Важливі думки про помилку та каяття знайшли своє відображення в оповідці «Про козачку Ганну, її дітей та Святого Миколая». А в «Легенді про трьох братів» змальовано цікаві образи братів-козаків. Кожен із них втілив у собі могутність стихії: старший брат був подібний до ночі, середній приносив з собою завірюху і холод, а молодший – «полум’я жагуче». Не дивно, що, здійснивши свої козацькі подвиги, брати зникли: «Шукали серед мертвих –немає, серед живих – теж». Читач може здогадатися, що ці три душі злилися з природою, щоб охороняти рідний край від усякого лиха.

«Легенди про козаків» – книжка емоційна, самобутня й цікава. Тож, школярикам від третього класу і старше, вона може дати привід помріяти, посміятись, поспівчувати скривдженому герою.

Сторінки книжки приємні на дотик, ілюстрації Олени Железняк (м. Київ) добре продумані, одразу викликають зацікавлення у дитини. Дуже важливо, що всі малюнки дійових осіб наближені до історичної правди, відповідають дійсності і зовнішність князів, і панів, і мужніх козаків. І одяг, і зброя, навіть зачіски, є саме такими, якими їх описують історики.

До того ж, кожна історія-казка супроводжується необтяжливим для маленького читача тестовим завданням, яке наприкінці спонукає дитину в ігровій пошуковій формі віднайти ключ – розгадку. Це спонукає юних читачів читати книгу більш уважно, розвиває увагу та пам’ять.

Цитати:

«Що, дітоньки, зібралися, коло мене повсідалися? Знову казочку послухати бажаєте? Ех, тепер я старий дід, а колись... Колись хвацьким хлопцем був – на боку шабля гостра, за поясом пістолі турецькі, сріблом-золотом прикрашені, а за спиною – мушкетик вправний. Довелося мені побувати у далеких землях – і турецьких, і французьких, і милувався я їх краєвидами дивними, тільки кращої за Україну-неньку не бачив. Безліч дівчат зустрічав, красунь і східних, і західних. Тільки кращих за наших, українських, немає. І не в тому річ, які в дівчини очі – зелені, чи блакитні, чи карі. Головне те, яка душа. Бо ж коли душа над золотом в’ється чи за коштовності продається, не людина це, а лялька холодна.

За ті роки, що Господь мені відпустив, дізнався я, які наші дівчата бувають. Ось про одну з них я вам і розповім...»

(Про Стешу – чорнооку козачку)

«...Тріснула брила, маленькими камінцями додолу стекла, і замість купи каміння перед матір’ю її Іван постав. Схопила Пилипиха сина і мерщій на світ вільний потягла, подалі від зачарованого золота, від русалчиної помсти.

Мати синові не докоряла. Він вже й сам, мабуть, зрозумів, що не слід чекати добра від чужих грошей, тому й не взяв зі скарбниці жодної перлини, жодного червінця. А як вийшов на світ Божий, тричі матері вклонився, вибачення попросив. Побачив рака – йому вклонився, за спасіння подякував. А чайку додому взяв і годував, допоки у неї поламане крило не зрослося.

Відтоді Іванка як підмінили. Покинув він мріяти про незбагненне, у матері в усіх справах поради просив, а працювати почав так, що вона й нарадуватися не могла. Не розбагатів Іван, але жив добре, ні в чому лиха не знав. Помираючи ж, залишив дітям та онукам заповіт: "Роби, небоже, то й Бог поможе".

А коли моя бабуся мені цю казочку розповідала, то ще й додавала: "Пам’ятай, Гнате, невелика справа родитися багатим та вродливим, краще родитися при долі та щасливим"».

(Про жадібного парубка)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Федько (джерело: сайт НСПУ)

Еліна Заржицька. Легенди про козаків. – Харків: Юнісофт, 2016. – 64 с.:(Серія «Читаю сам», 3 рівень, 9+)

Справіку в українців казка була способом пізнання світу. А ще – «інструментом», який допомагає людині примиритися зі світом. Можна стверджувати, що жанр казки ніколи себе не вичерпає. Просто він обростатиме новими – інколи несподівано-авантюрними – варіантами.

Беручи до рук нову книгу Еліни Заржицької «Легенди про козаків», я відчуваю, що несподіванок буде немало. Щоб оповідання були цікаві маленьким читачам і водночас – відображали автентику української минувшини, автор повинен не тільки ... [ Показати всю рецензію ] знати історію, любити її, а і… бути трохи авантюристом! «Легенди про козаків» – це приклад авантюрного і мрійливо-казкового начал. Така книжка налаштує дітей від 9 років на пізнання світу, історії своєї країни, а там і підштовхне до краєзнавчих досліджень.

У творі збережено «канони» української народної казки. Як відомо, герої українських легенд, казок і переказів здобувають бажане не тільки тому, що доля їм посміхнулася, не лише через те, що якийсь чаклун, мавка чи мудрий крук навчив їх, як треба поводитись у час випробувань. Вони отримують те, до чого самі прагнуть, і тому, що докладають до цього чималих зусиль.

«Легенди про козаків» теж несуть на собі відбиток народної притчево-повчальної традиції (я б назвала її «казковість без зайвого меду»). Герої авторки вчаться на своїх помилках, вдосконалюють себе та свої вміння, щоб досягти якоїсь заповітної мети.

Юрко – герой казки «Бронзовий, срібний, золотий» – на початку оповідки мало нагадує звитяжця. Це хворобливий юнак, який ріс без матері й проводжає в останню путь батька-козака. Перед смертю батько взяв з Юрка обіцянку, що той три ночі приходитиме на його могилу. І хоча «Хлопець труситься – так йому боязно», та обіцянку виконує. Три містичні нічні зустрічі з духом померлого батька залишають дивний «спадок» Юркові – три пальці в нього на правиці перетворилися на бронзовий, срібний і золотий.

Не зразу розуміє Юрко, що з допомогою чарівних пальців він може будувати міст через річку, викликати золотого коника чи дістати нізвідки срібний човен, аби переправитись через річку. Свій дар хлопець використовує з розумом – іде на Січ і допомагає братчикам. А коли негідні люди захоплюють Юрка в полон, щоб він служив їм, козак, ні хвилі не вагаючись, відстрілює собі два чарівні пальці… Коли його полонили втретє, разом із чарівним коником Юрко стрибнув у безодню. А далі – письменниця пом’якшує сумне враження від фіналу надією на диво: «Чи загинув Юрко чи, ні – не знаю. Казали, що врятував його золотий коник. Відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна». Напрошується висновок, що той коник (символ безперервності буття) перебуває біля кожної української оселі. І в тяжкий час він обов’язково нагадає про себе.

Іван з казки «Про жадібного парубка» – приземлений, спраглий матеріальної вигоди. Випадково зловивши в рибальські сіті русалоньку, нечемний хлопець вимагає, щоб та показала йому місце, де лежать скарби. Ні застороги казкових істот (чайки та рака), ні власний здоровий глузд не вберегли Івана від халепи – у печері, наповненій золотом, він перетворився на брилу. І тільки безмежна любов його матері – вдови Пилипихи – не дозволила хлопцеві загинути. Повернувши собі людську подобу, Іван змінився. Він вибачився перед мамою, попросив пробачення у мудрого рака, взяв додому чайку, якій не так давно поранив крило… І вирішив не шукати чужих грошей, а здобувати добро своєю працею. Тому й життя його склалося щасливо.

Оповідка «Про Стешу – чорнооку козачку» знайомить читача з образом волелюбної відважної дівчини Стеші, яка боронила рідний край від татарських орд. Яскравими образами, міфологічним світоглядом приваблює оповідання «Як з’явилася червона калина». Історія про те, як батько Небо створював намисто для своєї коханої – матінки Землі – ненав’язливо нагадує школярикам третього – п’ятого класів, що природа – жива, що все на світі пронизане любов’ю.

Важливі думки про помилку та каяття знайшли своє відображення в оповідці «Про козачку Ганну, її дітей та Святого Миколая». А в «Легенді про трьох братів» змальовано цікаві образи братів-козаків. Кожен із них втілив у собі могутність стихії: старший брат був подібний до ночі, середній приносив з собою завірюху і холод, а молодший – «полум’я жагуче». Не дивно, що, здійснивши свої козацькі подвиги, брати зникли: «Шукали серед мертвих –немає, серед живих – теж». Читач може здогадатися, що ці три душі злилися з природою, щоб охороняти рідний край від усякого лиха.

«Легенди про козаків» – книжка емоційна, самобутня й цікава. Тож, школярикам від третього класу і старше, вона може дати привід помріяти, посміятись, поспівчувати скривдженому герою.

Сторінки книжки приємні на дотик, ілюстрації Олени Железняк (м. Київ) добре продумані, одразу викликають зацікавлення у дитини. Дуже важливо, що всі малюнки дійових осіб наближені до історичної правди, відповідають дійсності і зовнішність князів, і панів, і мужніх козаків. І одяг, і зброя, навіть зачіски, є саме такими, якими їх описують історики.

До того ж, кожна історія-казка супроводжується необтяжливим для маленького читача тестовим завданням, яке наприкінці спонукає дитину в ігровій пошуковій формі віднайти ключ – розгадку. Це спонукає юних читачів читати книгу більш уважно, розвиває увагу та пам’ять.



Цитати:



«Що, дітоньки, зібралися, коло мене повсідалися? Знову казочку послухати бажаєте? Ех, тепер я старий дід, а колись... Колись хвацьким хлопцем був – на боку шабля гостра, за поясом пістолі турецькі, сріблом-золотом прикрашені, а за спиною – мушкетик вправний. Довелося мені побувати у далеких землях – і турецьких, і французьких, і милувався я їх краєвидами дивними, тільки кращої за Україну-неньку не бачив. Безліч дівчат зустрічав, красунь і східних, і західних. Тільки кращих за наших, українських, немає. І не в тому річ, які в дівчини очі – зелені, чи блакитні, чи карі. Головне те, яка душа. Бо ж коли душа над золотом в’ється чи за коштовності продається, не людина це, а лялька холодна.

За ті роки, що Господь мені відпустив, дізнався я, які наші дівчата бувають. Ось про одну з них я вам і розповім...»

(Про Стешу – чорнооку козачку)



«...Тріснула брила, маленькими камінцями додолу стекла, і замість купи каміння перед матір’ю її Іван постав. Схопила Пилипиха сина і мерщій на світ вільний потягла, подалі від зачарованого золота, від русалчиної помсти.

Мати синові не докоряла. Він вже й сам, мабуть, зрозумів, що не слід чекати добра від чужих грошей, тому й не взяв зі скарбниці жодної перлини, жодного червінця. А як вийшов на світ Божий, тричі матері вклонився, вибачення попросив. Побачив рака – йому вклонився, за спасіння подякував. А чайку додому взяв і годував, допоки у неї поламане крило не зрослося.

Відтоді Іванка як підмінили. Покинув він мріяти про незбагненне, у матері в усіх справах поради просив, а працювати почав так, що вона й нарадуватися не могла. Не розбагатів Іван, але жив добре, ні в чому лиха не знав. Помираючи ж, залишив дітям та онукам заповіт: "Роби, небоже, то й Бог поможе".

А коли моя бабуся мені цю казочку розповідала, то ще й додавала: "Пам’ятай, Гнате, невелика справа родитися багатим та вродливим, краще родитися при долі та щасливим"».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віталій Кривоніс (джерело: Клуб любителів україномовної фантастики)

Відгук на книги Еліни Заржицької «Як козак у морського царя служив» і «Легенди про козаків» (Видавництво «Талант». – Харків: Юнісофт, 2016. Серія «Читаю сам»).



Коли взятися креслити карту фольклору України, то не буде великою проблемою змалювати чільні сюжети та типи героїв для таких куточків, як Полісся, Полтавщина, Київщина, Поділ, Волинь, Галичина, Карпати чи й Крим – а на місці Придніпров’я, і конкретно – корінних земель Війська Низового Запорозького (нині – Дніпропетровська і Запорізька області), – буде біла пляма. Це переважно стосується такого надважливого шару фольклору, як казки. ... [ Показати всю рецензію ] Ба й справді, якщо перекази та думи (які передусім стосуються доби Козаччини) даного регіону ще можливо віднайти у профільних виданнях, то з народними казками ситуація виглядає геть не обнадійливою. Не сказати, щоби Придніпров’я зовсім не знало власних казок або легенд – ідеться про те, що цей масив наративів майже невідомий поза вузьким колом фахівців-етнографів. Ну і вже годі казати, що сучасні наші дітлахи знайомі хіба що – у кращому випадку! – з такими героями українських казок, як Котигорошко або Вовк та Пес із відомого мультфільму, та й усе.

Заповнити цю білу пляму наважилася Еліна Заржицька – не фаховий етнограф, але дитяча письменниця, знана зокрема низкою дотепних і повчальних книжок про пригоди китеняти Тимка та його друзів – мешканців морських обширів. Її книги «Як козак морському царю служив» і «Легенди про козаків» являють собою оберемок творів для малечі (гм... утім – не лише!), стилізованих під народні українські казки, легенди і перекази. Крім специфічної стилістики (а власне – стилізації, втім, геть не надмірної), твори мають той спільний знаменник, що написані на суто місцевому, придніпровському матеріалі, мають прив’язку до давніх козацьких поселень довкола сучасного міста Дніпро. Дія відбувається на місцевих теренах: острів Монастирський, Таранський Ріг (нині – Таромське), Старі Кодаки, Самара (ще відома як Новомосковськ) тощо. Герої – також переважно наші земляки, що мешкали на цих самих землях у певний легендарний, казковий час (а доба Козаччини – то є в народній уяві саме такий, міфічний пра-час; оте «за давніх-давен», «Коли вже те в Бога й діялось» тощо). Такий підхід до хронотопу не випадковий: адже саме він дозволяє створити відчуття цілісності спільноти, її тяглості у часі й просторі, водночас офарблюючи події «золотом слави», надаючи їм значущості та величі. Простіше кажучи: сирітка Орися («Сонячний чоловічок»), рибалки Василько («Про рибалку та русалку») й Іван («Про жадібного парубка»), козачка Ганна та її діти («Про козачку Ганну, її дітей та святого Миколая»), Стеша («Про Стешу – чорнооку козачку») тощо – наші пращури, люди нашого кола, однієї з нами спільноти, а їхні постаті та пригоди – актуальні приклади для наслідування чи НЕ наслідування.

Втім, дидактика цих творів – не глупо-моралістична, як було заведено за доби сентименталізму (і як водилося згодом у дитячій літературі у різні періоди). Завдяки стилізації виховний ефект реалізується тут так само, як у всякому порядному фольклорі: непрямо, ненав’язливо, виключно через ступінь емпатії (співчуття) до персонажа. Відповідь на питання «чого навчають ці казки?» принаймні стосовно деяких творів залежатиме винятково від самого читача; тут немає залізобетонного мораліте, але, на щастя, авторка далека і від морального релятивізму, дуже модного за доби постмодерну і почасти характерного для найархаїчніших взірців фольклору і епосу. Просто варто пам’ятати: твір не може дати більше, ніж читач сам у змозі взяти.

Розгляньмо для прикладу казку «Бронзовий, срібний, золотий». Головний герой, козачий син Юрко, отримує від померлого батька чарівний дарунок: бронзовий, срібний і золотий пальці замість живих; бронзовий дає змогу створювати з нічого міст над протокою, срібний – викликати корабель, а золотий – прудкого золотого коня. Ці чарівні властивості стають дуже у пригоді на Січі, куди Юрко і вирушає. Будучи двічі захопленим у полон, Юрко замість того, аби йти на службу ворогам, відстрілює собі бронзовий і срібний пальці, а третій раз, не маючи змоги позбавитися золотого пальця, вдає покору і заводить усе вороже військо до безодні. Тут ми маємо чіткі міфопоетичні мотиви: культ пращурів (Юрко проводить ніч на могилі батька); випробування (відсікання пальців) і, нарешті, самопожертва, яка переводить героя до потойбічного регістру буття, робить його своєрідним духом-захисником («Чи загинув Юрко, чи ні, – не знаю. Казали люди, що врятував його золотий коник. Тільки відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна. Гомонять, не єдиний раз він гетьману Хмелю допомагав, коли той військо збирав, аби свободу Украйні здобути»). Втім, яка тут мораль? Хіба що змальований воїнський поведінський модус (нагадаємо, що метал у міфопоетичній традиції є ознакою саме специфічної воїнської культури), згідно якого справжній воїн мусить являти незламну («металеву»!) стійкість, вірність спільноті та зневагу до болю й смерті. Винагородою тут є – навіть не слава, а «лише» можливість стати отим духом-охоронцем, приєднатися до потойбічного війська (тут так і проситься паралель із новітнім міфом про «Небесну Сотню»). Що ж – як казав інший епічний герой, «взявся когось рятувати – то рятуй, а не думай про те, як при цьому виглядаєш».

Взагалі, у творах повно міфопоетичних маркерів: Сонячний чоловічок з однойменної казки, який є провідником між світом померлих (Небом) і нашим світом; русалка, що обертає на камінь жадібного юнака (тут впадає в очі паралель із «Тим-що-сидить-у-Скелі» з «Лісової пісні»); прикликання померлих (власне, оживлення) за допомоги музики («Про молодого музику Звенигора», варіація на тему Орфея й Еврідіки); Ніч, Сніг і Вогонь з «Легенди про трьох братів», утіленні у людських подобах (які, при тому, не є якимись божествами, а простими смертними, за якими побивається їхня матір) тощо. Ці казки досить міцно вбудовані у міфопоетичний світогляд, за яким – і це, мабуть, єдина непохитна мораль – за кожну негідну справу чекає страшна розплата, за кожен гідний (і при тому щирий) прояв – винагорода.

Але, окрім справедливості, для цих казок актуальна тема милосердя. Так, у казці «Про жадібного юнака» героїв, що проходять випробування, насправді двоє: власне юнак Іван та його нещасна мати Пилипиха. За сюжетом, рибалка Іван упіймав у сіті русалку, і, будучи заклопотаним питанням, як би не робити, а дістати десь «легких грошей», вирішив спочатку доставити її у діжці місцевому пану в надії, що той щедро заплатить за таку дивовижу, проте бранка вмовляє парубка відпустити її в обмін на частку скарбів із казни старшого водяника Дніпрового, на що Іван радо пристає, от лише не відпускає русалку, аж поки не дістається скарбниці (для цікавих: розташована на північному узбережжі Монастирського острову, щасти у пошуках!). Русалка попереджає чесно: не встигнеш забратися звідти до перших півнів – залишишся там назавжди, перетворишся на кам’яну брилу. Про те саме попереджають і річкові мешканці: рак та чайка, за що отримують від юнака відповідно копняка та пожбурений камінь. Звичайно, Іван так захопився обкраданням скарбниці, що проґавив дедлайн і обернувся на камінь (ну, це власне широко відомий фольклорний сюжет, від варіацій казок про Алі-Бабу до, наприклад, шотландської легенди «Джек і русалка»). Тут і починається найцікавіше: стара Пилипиха, матір нефортунного шукача скарбів, дізнається, що трапилося з Іваном, і намагається його врятувати, де їй на поміч приходять нагло скривджені ним рак і чайка. Спитаєте: чому? Слово героїні:

«-Вибач, пташечко, сина мого нерозумного за те, що тебе понівечив, доброю порадою знехтував. Тільки чує серце материнське, що потрапив він у біду. Допоможи мені його знайти, а я перед тобою його провину спокутую», ну і ще вона допомогла ракові дістатися води. (Гм, дивно, як у такої чуйної жінки міг виховатися такий недоладний синок). Милосердя – за милосердя. Тварини поводяться більш людяно, ніж людина. А взагалі цей епізод до болю нагадує сюжет із фінського епосу «Калевала», де так само матір героя Лемінкяйнена подорожує до світу померлих і намагається повернути до життя свого непутящого сина. Та знову ж: яка тут мораль? Справедливим бути легко, милосердним – важче? Зажерливість і жага легкої наживи призводить до лиха? Материнська любов перемагає смерть? Хай кожен розважить сам.

Окремо варто сказати про мотив випробування, характерний для низки казок. Так, у казці «Про рибалку та русалку» головний герой, закоханий у русалку, щоби повернути її до світу людей, має три роки носити персня, що спричиняє йому буквально пекельний, невгамовний біль, а якщо зніме – змарнує шанс урятувати кохану (це нагадує інверсію відповідної казки Андерсена, де саме русалонька мала пройти випробування). Треба гадати, основний меседж тут далекий від вульгарного «все має свою ціну», тут радше може йтися про перевірку героя на гідність, спробу довести, чи справжній він герой, чи справжні його почуття.

Чи взяти казку «Як козак морському царю служив». Головний герой, молодий запорозький козак, опиняється на службі у царя Чорного моря (це такий собі місцевий володар русалок, водяників, тритонів, різного морського гаддя і взагалі дядько Чорномор) у якості головного військового інструктора і заразом – фельдмаршала морського війська. Козак провів у підводному царстві три роки, а у світі людей минуло аж тридцять, і коли термін його служби скінчився, то виявилося, що його матір уже при смерті, а молода наречена уже геть не молода і вже на нього і не чекає. Це також досить відомий мотив, особливо розповсюджений у кельтській традиції, але тут ситуація суттєво відрізняється: адже за вірну службу козак отримує від морського царя ліки для матері та чарівну хустину, щоб повернути юність, для нареченої. Треба також зазначити, що козак зголосився на ту службу не через любов до пригод і не задля винагороди, а щоби морський цар пропустив козацьке військо через свої володіння. Мене ж особливо у цій казці потішили гармати, що стріляють морськими їжаками, та одноокий краб-ветеран, який шкутильгав за військом.

Також у низці казок присутній мотив принципової нижчості людської влади порівняно із силами природи, ідея вищих сил, незбагненних і непідвладних, які жорстоко карають усякого, хто замірився поставити їх собі на службу: Сонячний чоловічок спопеляє жорстокого пана, що збиткувався з сирітки Орисі, жадібний Іван обертається на камінь у скарбниці водяників, а комарі, ведмеді, «і лиси, і зайці, і білки, кого тільки нема» (тут так і кортить додати: «вовки, дикі кабани, злюки-бобри, гадюки та інші лагідні болотні мешканці», хай авторка мені пробачить!) – переслідують пана, якому закортіло закріпачити не лише людей, які мешкають на його землях, а й тварин, птахів і навіть комах, допоки той не «набрався розуму через задню браму» і «того ж таки дня усіх селян звільнив, гроші бідним пороздавав, а сам до Англії подався. У них, англійців, усюди лад, ні комахи, ні звірі, ні птахи не розмовляють; хіба що папуги у цирку» («Як козак пихатого пана провчив»).

Елементи народної космогонії (де, що і звідкіля на світі взялося) подибуємо у казці «Як з’явилася червона калина». Звідти ми дізнаємося, чому ворони кажуть «Кра! Кра!», чому в кулика очі, дзьоб і лапи червоні, звідки у снігура червона грудка, і, нарешті, чому калина червона і така корисна. Цікаво, що головними героями тут, окрім тварин, є Матір-Земля, Батько-Небо та їхні родичі Зоряні сестри, Вогонь і Вода. Це типовий для казок відгомін стародавніх вірувань, а проте нема змоги твердити, що він у чомусь суперечить традиційному українському світоглядові та світовідчуттю.

Зрештою, про кожну казку чи легенду з цих збірок можна розмовляти окремо і ґрунтовно, але навіщо – книги, як відомо, треба читати! Тож нині я лише наважуся запросити шановного читача до світу, де буденне сусідить із чарівним, де мужні й кмітливі козаки-характерники змагаються із всевладною долею, де щира і добра душа може сподіватися дістати допомогу там, де вже нема жодної ради та надії, де по берегах Дніпра-Славути співають русалки, а у вітрі над безкраїм прадавнім Степом чується голос бандури і шепіт – «Найдена! Найдена...».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Швець-Васіна (джерело: Світ літератури)

Так називаються книги дніпропетровської дитячої письменниці, члена НСПУ Еліни Заржицької, які вийшли в світ 2016 року в серії «Читаю сам» у харківському видавництві «Талант». Чудова назва серії! А прочитавши книжки і намилувавшись самобутніми, просто живими малюнками художниці Олени Железняк і майстерною поліграфією, розумієш, що ці витвори видавництва, письменниці і художниці повинні зайняти достойне місце в скарбничках українського мистецтва.
Книга «Легенди про козаків» вміщує шість пригодницьких оповідок «Бронзовий, срібний, золотий», «Як з’явилася червона калина», «Про жадібного парубка», ... [ Показати всю рецензію ] «Про козачку Ганну, її дітей та святого Миколая», «Про Стешу – чорнооку козачку», «Легенда про трьох братів».
Книга «Як козак у морського царя служив» вміщує п’ять мудрих та по-народному простих, веселих та журливих, істинних та вигаданих казок і легенд: «Як козак у морського царя служив», «Про рибалку та русалку», «Сонячний чоловічок», «Про музиканта Звенигора», «Як козак пихатого пана провчив».
Підкупає зі смаком продумана композиція книг: майже на кожній сторінці – питання для маленьких і дорослих читачів за змістом оповідань та обов’язкові виноски-роз’яснення будь-яких історичних подій і рідкісних українських слів. А чи запам’ятали читачі в оповідці «Як з’явилася червона калина» хто допомагав ворону з вороною збирати намистини? Автор дає підказку: треба вибрати одну з чотирьох відповідей – Мати Земля, Кулик, Вода чи Зоряні сестри. А чи знають читачі, де розташовані Нові Кодаки м. Дніпра, про які розповідає «Легенда про трьох братів»? Тож читайте цю оповідку! А чи знаєте, любі друзі, в які ігри грали юнаки та дівчата в давнину («Про Стешу – чорнооку козачку»)? Тут і «цурки-палки», і «піжмурки», і «сліпого Івана», і «попихача»! А в легенді «Як козак у морського царя служив» – цікавинки про містечко Таромське, що на правому березі Дніпра (тоді – Таранський Ріг), де в глибинах Великої ріки молодий козак отримав від морського царя печатку, золотий черевик та срібну чарку. А чи всі Дніпрові пороги можете перелічити? Казка «Про рибалку та русалку» дає відповідь на це питання – їх було дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний. До сих пір вони зберігають таємниці козацьких історій про битви, перемоги, кохання… Тож читайте і будьте знаттєлюбними!
Е. Заржицькій притаманні тяжіння до самобутності, до свого почерку, шукання свіжих творчих засобів, але автор обов’язково доскіпається до історичної правди, навіть у фантастичних оповідях. Цікаві зміст, українські прислів’я та приказки роздмухують допитливість і юних читачів, і старшого покоління. Наприклад: «Історію цю розповів мені дід Пилип. Як розказав, то захрип» («Бронзовий, срібний, золотий»); «Невелика справа народитися багатим і вродливим, краще народитися щасливим» («Про жадібного парубка»); «Чи правда воно, чи брехня – не відаю. За що купив, за те й продаю» («Як козак пихатого пана провчив»); «І я на тому весіллі був. Юшку дірявою ложкою їв та горілку дірявою чаркою пив. Ой, і веселий же потім був!» («Про музиканта Звенигора»). А пригодницька оповідка «Сонячний чоловічок» взагалі закінчується оригінальними афоризмами: «Тут тобі і казочці кінець – пішли баби у танець, за ними дід шкультигає, голосно промовляє: „Діло йде до кінця, до весільного вінця. А ти, друже, Богу молись, а сам трудись, бо наша казочка скінчилася – справа завершилася“».
Опісля вдумливого прочитання цих легенд відчувається патріотичний подих історії країни, де ми живемо, з’являються почуття єднання з корінням праотців і гордості за наш волелюбний народ, що буде жити вічно!
Поліграфічно-видавничий дім «Талант» (м. Харків) повинен процвітати й надалі, випускаючи в світ такі книги, як «Легенди про козаків» та «Як козак у морського царя служив» дніпропетровської
дитячої письменниці Еліни Заржицької. Тож успіху вам і Божої ласки!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віталій Кривоніс (джерело: Буквоїд)

Коли взятися креслити карту фольклору України, то не буде великою проблемою змалювати чільні сюжети та типи героїв для таких куточків, як Полісся, Полтавщина, Київщина, Поділ, Волинь, Галичина, Карпати чи й Крим – а на місці Придніпров’я, і конкретно – корінних земель Війська Низового Запорозького (нині – Дніпропетровська і Запорізька області), – буде біла пляма. Це переважно стосується такого надважливого шару фольклору, як казки . Ба й справді, якщо перекази та думи (які передусім стосуються доби Козаччини) даного регіону ще можливо віднайти у профільних виданнях, то з народними казками ситуація ... [ Показати всю рецензію ] виглядає геть не обнадійливою. Не сказати, щоби Придніпров’я зовсім не знало власних казок або легенд – ідеться про те, що цей масив наративів майже невідомий поза вузьким колом фахівців-етнографів. Ну і вже годі казати, що сучасні наші дітлахи знайомі хіба що – у кращому випадку! – з такими героями українських казок, як Котигорошко або Вовк та Пес із відомого мультфільму, та й усе.
Заповнити цю білу пляму наважилася Еліна Заржицька – не фаховий етнограф, але дитяча письменниця, знана зокрема низкою дотепних і повчальних книжок про пригоди китеняти Тимка та його друзів – мешканців морських обширів. Її книги «Як козак морському царю служив» і «Легенди про козаків» являють собою оберемок творів для малечі (гм... утім – не лише!), стилізованих під народні українські казки, легенди і перекази. Крім специфічної стилістики (а власне – стилізації, втім, геть не надмірної), твори мають той спільний знаменник, що написані на суто місцевому, придніпровському матеріалі, мають прив’язку до давніх козацьких поселень довкола сучасного міста Дніпро. Дія відбувається на місцевих теренах: острів Монастирський, Таранський Ріг (нині – Таромське), Старі Кодаки, Самара (ще відома як Новомосковськ) тощо. Герої – також переважно наші земляки, що мешкали на цих самих землях у певний легендарний, казковий час (а доба Козаччини – то є в народній уяві саме такий, міфічний пра-час ; оте «за давніх-давен», «Коли вже те в Бога й діялось» тощо). Такий підхід до хронотопу не випадковий: адже саме він дозволяє створити відчуття цілісності спільноти, її тяглості у часі й просторі, водночас офарблюючи події «золотом слави», надаючи їм значущості та величі. Простіше кажучи: сирітка Орися («Сонячний чоловічок»), рибалки Василько («Про рибалку та русалку») й Іван («Про жадібного парубка»), козачка Ганна та її діти («Про козачку Ганну, її дітей та святого Миколая»), Стеша («Про Стешу – чорнооку козачку») тощо – наші пращури, люди нашого кола, однієї з нами спільноти, а їхні постаті та пригоди – актуальні приклади для наслідування чи НЕ наслідування.
Втім, дидактика цих творів – не глупо-моралістична, як було заведено за доби сентименталізму (і як водилося згодом у дитячій літературі у різні періоди). Завдяки стилізації виховний ефект реалізується тут так само, як у всякому порядному фольклорі: непрямо, ненав’язливо, виключно через ступінь емпатії (співчуття) до персонажа. Відповідь на питання «чого навчають ці казки?» принаймні стосовно деяких творів залежатиме винятково від самого читача; тут немає залізобетонного мораліте, але, на щастя, авторка далека і від морального релятивізму, дуже модного за доби постмодерну і почасти характерного для найархаїчніших взірців фольклору і епосу. Просто варто пам’ятати: твір не може дати більше, ніж читач сам у змозі взяти.
Розгляньмо для прикладу казку «Бронзовий, срібний, золотий». Головний герой, козачий син Юрко, отримує від померлого батька чарівний дарунок: бронзовий, срібний і золотий пальці замість живих; бронзовий дає змогу створювати з нічого міст над протокою, срібний – викликати корабель, а золотий – прудкого золотого коня. Ці чарівні властивості стають дуже у пригоді на Січі, куди Юрко і вирушає. Будучи двічі захопленим у полон, Юрко замість того, аби йти на службу ворогам, відстрілює собі бронзовий і срібний пальці, а третій раз, не маючи змоги позбавитися золотого пальця, вдає покору і заводить усе вороже військо до безодні. Тут ми маємо чіткі міфопоетичні мотиви: культ пращурів (Юрко проводить ніч на могилі батька); випробування (відсікання пальців) і, нарешті, самопожертва, яка переводить героя до потойбічного регістру буття, робить його своєрідним духом-захисником («Чи загинув Юрко, чи ні, – не знаю. Казали люди, що врятував його золотий коник. Тільки відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна. Гомонять, не єдиний раз він гетьману Хмелю допомагав, коли той військо збирав, аби свободу Украйні здобути»). Втім, яка тут мораль? Хіба що змальований воїнський поведінський модус (нагадаємо, що метал у міфопоетичній традиції є ознакою саме специфічної воїнської культури), згідно якого справжній воїн мусить являти незламну («металеву»!) стійкість, вірність спільноті та зневагу до болю й смерті. Винагородою тут є – навіть не слава, а «лише» можливість стати отим духом-охоронцем, приєднатися до потойбічного війська (тут так і проситься паралель із новітнім міфом про «Небесну Сотню»). Що ж – як казав інший епічний герой, «взявся когось рятувати – то рятуй, а не думай про те, як при цьому виглядаєш».
Взагалі, у творах повно міфопоетичних маркерів: Сонячний чоловічок з однойменної казки, який є провідником між світом померлих (Небом) і нашим світом; русалка, що обертає на камінь жадібного юнака (тут впадає в очі паралель із «Тим-що-сидить-у-Скелі» з «Лісової пісні»); прикликання померлих (власне, оживлення) за допомоги музики («Про молодого музику Звенигора», варіація на тему Орфея й Еврідіки); Ніч, Сніг і Вогонь з «Легенди про трьох братів», утіленні у людських подобах (які, при тому, не є якимись божествами, а простими смертними, за якими побивається їхня матір) тощо. Ці казки досить міцно вбудовані у міфопоетичний світогляд, за яким – і це, мабуть, єдина непохитна мораль – за кожну негідну справу чекає страшна розплата, за кожен гідний (і при тому щирий) прояв – винагорода.
Але, окрім справедливості, для цих казок актуальна тема милосердя . Так, у казці «Про жадібного юнака» героїв, що проходять випробування, насправді двоє: власне юнак Іван та його нещасна мати Пилипиха. За сюжетом, рибалка Іван упіймав у сіті русалку, і, будучи заклопотаним питанням, як би не робити, а дістати десь «легких грошей», вирішив спочатку доставити її у діжці місцевому пану в надії, що той щедро заплатить за таку дивовижу, проте бранка вмовляє парубка відпустити її в обмін на частку скарбів із казни старшого водяника Дніпрового, на що Іван радо пристає, от лише не відпускає русалку, аж поки не дістається скарбниці (для цікавих: розташована на північному узбережжі Монастирського острову, щасти у пошуках!). Русалка попереджає чесно: не встигнеш забратися звідти до перших півнів – залишишся там назавжди, перетворишся на кам’яну брилу. Про те саме попереджають і річкові мешканці: рак та чайка, за що отримують від юнака відповідно копняка та пожбурений камінь. Звичайно, Іван так захопився обкраданням скарбниці, що проґавив дедлайн і обернувся на камінь (ну, це власне широко відомий фольклорний сюжет, від варіацій казок про Алі-Бабу до, наприклад, шотландської легенди «Джек і русалка»). Тут і починається найцікавіше: стара Пилипиха, матір нефортунного шукача скарбів, дізнається, що трапилося з Іваном, і намагається його врятувати, де їй на поміч приходять нагло скривджені ним рак і чайка. Спитаєте: чому? Слово героїні:
«-Вибач, пташечко, сина мого нерозумного за те, що тебе понівечив, доброю порадою знехтував. Тільки чує серце материнське, що потрапив він у біду. Допоможи мені його знайти, а я перед тобою його провину спокутую», ну і ще вона допомогла ракові дістатися води. (Гм, дивно, як у такої чуйної жінки міг виховатися такий недоладний синок). Милосердя – за милосердя. Тварини поводяться більш людяно, ніж людина. А взагалі цей епізод до болю нагадує сюжет із фінського епосу «Калевала», де так само матір героя Лемінкяйнена подорожує до світу померлих і намагається повернути до життя свого непутящого сина. Та знову ж: яка тут мораль? Справедливим бути легко, милосердним – важче? Зажерливість і жага легкої наживи призводить до лиха? Материнська любов перемагає смерть? Хай кожен розважить сам.
Окремо варто сказати про мотив випробування, характерний для низки казок. Так, у казці «Про рибалку та русалку» головний герой, закоханий у русалку, щоби повернути її до світу людей, має три роки носити персня, що спричиняє йому буквально пекельний, невгамовний біль, а якщо зніме – змарнує шанс урятувати кохану (це нагадує інверсію відповідної казки Андерсена, де саме русалонька мала пройти випробування). Треба гадати, основний меседж тут далекий від вульгарного «все має свою ціну», тут радше може йтися про перевірку героя на гідність, спробу довести, чи справжній він герой, чи справжні його почуття.
Чи взяти казку «Як козак морському царю служив». Головний герой, молодий запорозький козак, опиняється на службі у царя Чорного моря (це такий собі місцевий володар русалок, водяників, тритонів, різного морського гаддя і взагалі дядько Чорномор) у якості головного військового інструктора і заразом – фельдмаршала морського війська. Козак провів у підводному царстві три роки, а у світі людей минуло аж тридцять, і коли термін його служби скінчився, то виявилося, що його матір уже при смерті, а молода наречена уже геть не молода і вже на нього і не чекає. Це також досить відомий мотив, особливо розповсюджений у кельтській традиції, але тут ситуація суттєво відрізняється: адже за вірну службу козак отримує від морського царя ліки для матері та чарівну хустину, щоб повернути юність, для нареченої. Треба також зазначити, що козак зголосився на ту службу не через любов до пригод і не задля винагороди, а щоби морський цар пропустив козацьке військо через свої володіння. Мене ж особливо у цій казці потішили гармати, що стріляють морськими їжаками, та одноокий краб-ветеран, який шкутильгав за військом.
Також у низці казок присутній мотив принципової нижчості людської влади порівняно із силами природи, ідея вищих сил, незбагненних і непідвладних, які жорстоко карають усякого, хто замірився поставити їх собі на службу: Сонячний чоловічок спопеляє жорстокого пана, що збиткувався з сирітки Орисі, жадібний Іван обертається на камінь у скарбниці водяників, а комарі, ведмеді, «і лиси, і зайці, і білки, кого тільки нема» (тут так і кортить додати: «вовки, дикі кабани, злюки-бобри, гадюки та інші лагідні болотні мешканці», хай авторка мені пробачить!) – переслідують пана, якому закортіло закріпачити не лише людей, які мешкають на його землях, а й тварин, птахів і навіть комах, допоки той не «набрався розуму через задню браму» і «того ж таки дня усіх селян звільнив, гроші бідним пороздавав, а сам до Англії подався. У них, англійців, усюди лад, ні комахи, ні звірі, ні птахи не розмовляють; хіба що папуги у цирку» («Як козак пихатого пана провчив»).
Елементи народної космогонії (де, що і звідкіля на світі взялося) подибуємо у казці «Як з’явилася червона калина». Звідти ми дізнаємося, чому ворони кажуть «Кра! Кра!», чому в кулика очі, дзьоб і лапи червоні, звідки у снігура червона грудка, і, нарешті, чому калина червона і така корисна. Цікаво, що головними героями тут, окрім тварин, є Матір-Земля, Батько-Небо та їхні родичі Зоряні сестри, Вогонь і Вода. Це типовий для казок відгомін стародавніх вірувань, а проте нема змоги твердити, що він у чомусь суперечить традиційному українському світоглядові та світовідчуттю.
Зрештою, про кожну казку чи легенду з цих збірок можна розмовляти окремо і ґрунтовно, але навіщо – книги, як відомо, треба читати! Тож нині я лише наважуся запросити шановного читача до світу, де буденне сусідить із чарівним, де мужні й кмітливі козаки-характерники змагаються із всевладною долею, де щира і добра душа може сподіватися дістати допомогу там, де вже нема жодної ради та надії, де по берегах Дніпра-Славути співають русалки, а у вітрі над безкраїм прадавнім Степом чується голос бандури і шепіт – «Найдена! Найдена...».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Швець-Васіна (джерело: Жінка-Українка)

Так називаються книги дніпропетровської дитячої письменниці, члена НСПУ Еліни Заржицької, які вийшли в світ 2016 року в серії «Читаю сам» у харківському видавництві «Талант». Чудова назва серії! А прочитавши книжки і намилувавшись самобутніми, просто живими малюнками художниці Олени Железняк і майстерною поліграфією, розумієш, що ці витвори видавництва, письменниці і художниці повинні зайняти достойне місце в скарбничках українського мистецтва.

Книга «Легенди про козаків» вміщує шість пригодницьких оповідок «Бронзовий, срібний, золотий», «Як з’явилася червона калина», «Про жадібного парубка», ... [ Показати всю рецензію ] «Про козачку Ганну, її дітей та святого Миколая», «Про Стешу – чорнооку козачку», «Легенда про трьох братів».

Книга «Як козак у морського царя служив» вміщує п’ять мудрих та по-народному простих, веселих та журливих, істинних та вигаданих казок і легенд: «Як козак у морського царя служив», «Про рибалку та русалку», «Сонячний чоловічок», «Про музиканта Звенигора», «Як козак пихатого пана провчив».

Підкупає зі смаком продумана композиція книг: майже на кожній сторінці – питання для маленьких і дорослих читачів за змістом оповідань та обов’язкові виноски-роз’яснення будь-яких історичних подій і рідкісних українських слів. А чи запам’ятали читачі в оповідці «Як з’явилася червона калина» хто допомагав ворону з вороною збирати намистини? Автор дає підказку: треба вибрати одну з чотирьох відповідей – Мати Земля, Кулик, Вода чи Зоряні сестри. А чи знають читачі, де розташовані Нові Кодаки м. Дніпра, про які розповідає «Легенда про трьох братів»? Тож читайте цю оповідку! А чи знаєте, любі друзі, в які ігри грали юнаки та дівчата в давнину («Про Стешу – чорнооку козачку»)? Тут і «цурки-палки», і «піжмурки», і «сліпого Івана», і «попихача»! А в легенді «Як козак у морського царя служив» – цікавинки про містечко Таромське, що на правому березі Дніпра (тоді – Таранський Ріг), де в глибинах Великої ріки молодий козак отримав від морського царя печатку, золотий черевик та срібну чарку. А чи всі Дніпрові пороги можете перелічити? Казка «Про рибалку та русалку» дає відповідь на це питання – їх було дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний. До сих пір вони зберігають таємниці козацьких історій про битви, перемоги, кохання… Тож читайте і будьте знаттєлюбними!

Е. Заржицькій притаманні тяжіння до самобутності, до свого почерку, шукання свіжих творчих засобів, але автор обов’язково доскіпається до історичної правди, навіть у фантастичних оповідях. Цікаві зміст, українські прислів’я та приказки роздмухують допитливість і юних читачів, і старшого покоління. Наприклад: «Історію цю розповів мені дід Пилип. Як розказав, то захрип» («Бронзовий, срібний, золотий»); «Невелика справа народитися багатим і вродливим, краще народитися щасливим» («Про жадібного парубка»); «Чи правда воно, чи брехня – не відаю. За що купив, за те й продаю» («Як козак пихатого пана провчив»); «І я на тому весіллі був. Юшку дірявою ложкою їв та горілку дірявою чаркою пив. Ой, і веселий же потім був!» («Про музиканта Звенигора»). А пригодницька оповідка «Сонячний чоловічок» взагалі закінчується оригінальними афоризмами: «Тут тобі і казочці кінець – пішли баби у танець, за ними дід шкультигає, голосно промовляє: „Діло йде до кінця, до весільного вінця. А ти, друже, Богу молись, а сам трудись, бо наша казочка скінчилася – справа завершилася“».

Опісля вдумливого прочитання цих легенд відчувається патріотичний подих історії країни, де ми живемо, з’являються почуття єднання з корінням праотців і гордості за наш волелюбний народ, що буде жити вічно!

Поліграфічно-видавничий дім «Талант» (м. Харків) повинен процвітати й надалі, випускаючи в світ такі книги, як «Легенди про козаків» та «Як козак у морського царя служив» дніпропетровської дитячої письменниці Еліни Заржицької.

Тож успіху вам і Божої ласки!

[ Згорнути рецензію ]