Галина Вдовиченко : Маріупольський процес : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ніна Герасименко (джерело: Літературна Україна, 24 листопада 2016, №45 (5676))

Любов, породжена війною

Вдовиченко Г. Маріупольський процес: роман / Галина Вдовиченко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 с.

«Він. Вона. Війна» — ці три слова на обкладинці книги «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко відразу підказують читачеві, що за мить розгорнеться перед ним у тексті. Письменниця, яка добре відома українцям, передусім, як авторка жіночих романів, цього разу взялася за далеко не жіночу, болючу та актуальну тему війни на Сході України.
«Роман починав писатися на початку вересня 2014 року, коли була серйозна ситуація під Маріуполем. Я ... [ Показати всю рецензію ] знала, що це місто не здадуть, воно саме не здасться, залишиться українським», — ділиться Г.Вдовиченко. Ще однією причиною, чому письменниця зважилася на прозу про АТО, стала історія, яку вона почула від поранених бійців у Львівському госпіталі: про кохання між українським захисником і сепаратисткою, батьки якого після загибелі сина забрали вагітну дівчину до себе у Львів.
Ця історія й лягла в основу «Маріупольського процесу»: у творі йдеться про кохання між Ольгою, вона родом із-під Маріуполя, та Романа зі Львова, якого взяли в полон бойовики.
Героїня твору, не вступивши до вишу, деякий час живе сама з хворою літньою бабусею, братом-сепаратистом Вітьком, що пішов до загону озброєних сепаратистів, і тепер дівчина змушена варити їм обіди. Роман, діставши поранення й контузію, потрапляє в полон до проросійських найманців. Його віддають Ользі у своєрідне рабство: бранець має виконувати в обійсті дівчини господарські роботи, з тих, що мав вже давно зробити її брат, але так і не зробив. Отож, Роман мусить допомогти дівчині врятувати підлогу хати, яку з’їдає грибок. Та якоїсь миті вона усвідомлює, що річ не у підлозі будинку. Цей «фашист» полонив її серце, бо не такий, як усі. «Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?» — запитується Ольга . Так само Роман поступово розпалюється почуттями до дівчини, хоча у деяких моментах різко з нею не згоден.
«Маріупольський процес» — твір не так про війну, як про людину в лихоліття війни, про любов, що змінюючи людей, здатна стерти межі й здолати найскладніші обставини. Роман попри воєнну тематику напевно віднести до жанру традиційної воєнної прози навряд чи можна. Так само, як і до традиційного історичного жанру. Однак у книжці Г.Вдовиченко дуже органічно поєдналися ці два типи літературного твору. У результаті такої еклектики маємо високоякісний роман про сьогоденну війну на сході України та про події, які передували їй. Так, авторка згадує про дні, коли Маріуполь «трусило у лихоманці: прапори над міськрадою, то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення» . І, звісно, не оминає увагою важливу подію цієї кривавої історії — Іловайський котел.
Разом із тим, авторка покроково й посторінково описує, як війна перевертає світогляд людини і породжує появу нових цінностей у її житті. Як вона здатна перевернути життя пересічних людей та відлунюється навіть спокійної хвилини. Так, для фронтовиків «помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива», «ноги у гарячій воді – це кайф», а у тих, хто потрапляв під обстріли, тепер добре загострене відчуття ціни секунди. Та й сам Роман, який до війни працював у салоні електроприладів, захоплювався зимовими лижами та літніми походами з друзями у гори, тепер здригається посеред ночі та шукає автомат, сприйнявши за вибухи стукіт балконних дверей від протягу вночі. Разом із тим війна породжує в людях мудрість: приходить розуміння істинних слів, почуттів. Розгорнуто й неспішно оповідає письменниця, як війна ятрить рани батьків, що чекають своїх дітей із фронту; синів, які мріють про повернення додому, турботу, гарячу домашню їжу.
У «Маріупольському процесі» гармонійно поєднані суворість (тема війни) та ліричність (тема кохання, дружби, стосунків з батьками) та це відчувається, передусім, у розвитку динамічності сюжету. До слова зазначимо, що у другій половині книги спостерігаємо ритмічну зміну «кадрів». Йдеться про епізод перебування Романа під Іловайськом, де на нього чекали 4 дні під обстрілами та 10 днів виходу з оточення, та одночасний епізод, як батьки дивляться парад у Києві на День Незалежності.
Окрім власне війни як такої, авторка зібрала й представила у романі практично усі її складові. Одним із них є тема пропаганди, котру веде Російська Федерація. Ользі спершу важко усвідомити свою симпатію до Романа, адже по телебаченню (російському!) показують київську хунту та фашистів зі Львова. При цьому ані вона, ані її рідні зовсім не осмислюють критично отриману інформацію, щиро й наївно по-дитячому сприймають усе на віру. Так живе частина суспільства, й не тільки на Сході України, їм легко нав’язати стереотипи, вони піддаються пропагандистському впливу і не здатні відділити зерна від полови. І цим заввиграшки користуються ті, хто вважає себе політиками різного штибу, політтехнологами-маніпуляторами, зрештою, охочі створити власну «багатоходівочку». Підтвердження тому — промовистий епізод, коли Роман запитує Ольгу, що Європа особисто їй зробила поганого. Відповідь на це цілком очевидна: «Ні хорошого, ні поганого. У тому й справа. Ніколи вона там не була, у тих європах. Вони самі по собі, ми самі по собі. Із села ніхто там не був. Зі звичайних людей, не з начальства. На заробітки дехто їздив, але у протилежний бік, до Росії. Минулого літа на виїзді на трасу стояв величезний щит – із цінами на продукти у нас і в Європі. Для порівняння. То хто б туди захотів після цього?.. Воно нам надо?... Пригадала ще один рекламний щит, і теж на трасі – жіночі рожеві фігурки за ручки тримаються, а між ними серце. І чоловічі блакитні фігурки – теж за ручки. Серце між ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’єднання чи партія попереджає про європейські звичаї» .
А далі минає час і особистісні бачення, настрої, страхи розростаються до майже загальнонаціональних масштабів. До прикладу, це боязнь змін, що перешкоджає поступу як окремих людей, так і народу. Іншими словами, як влучно написала Г. Вдовиченко: «Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода» .
Що цікаво, письменниця і в цьому романі не змогла зрадити позитивній прозі, в нішу якої так чудово лягли усі її інші твори. У «Маріупольському процесі» вона не акцентує увагу на обставинах, коли людина людині вовк. Навпаки — демонструє, як в такий непростий час, люди знаходять порозуміння, як війна змінює їхні переконання із, здавалося би, діаметрально протилежних площин і світоглядів. Як пояснила в одному зі своїх інтерв’ю авторка, «Мої донецькі – це люди в чомусь особливі, без негативного контексту». Справді, впродовж усього твору читач не відчуває якогось виразного негативу укрів до сепаратистів. Той самий Роман не зненавидів ворогів, тих, хто знущався над ним у полоні. Навіть більше – саме в неволі він побачив, як люди живуть на Сході України, побачив їхні звичаї й скуштував місцевої кухні й був вражений тим, «яка ж наша кухня багата!».
Попри те, що Г.Вдовиченко вже неодноразово описала Львів в усіх своїх творах й зробила його повнокровним персонажем сучасного роману, у «Маріупольському процесі» вона знову звертається до образу древнього міста. Саме сюди, на запрошення матері коханого, вперше приїжджає Ольга, яка ще нікуди далеко не мандрувала. Її вражають вишукана архітектура й чемні перехожі — таких міст дівчина ніколи не бачила.
Загалом поєднання таких двох тем, як любов і війна, розбурхує емоції читача вже від перших сторінок книжки. «Маріупольський процес» викликає різноманітні емоції: хвилювання за героїв, співпереживання їм, особливо під час щемливих сцен прощання, читання Романом зворушливого до сліз листа Ольги.
Авторка лишає відкриту кінцівку, що цілком логічно, адже бойові дії на Донбасі тривають. Тож хочеться вірити у щасливий the end цієї історії і для України, і для для героїв «Маріупольського процесу».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Часопис Критика)

Галина Вдовиченко
Маріупольський процес
Харків: КСД , 2015.

Новий роман Галини Вдовиченко пропонує читачам українську модифікацію одного з класичних воєнних сюжетів. Ідеться про схему: чоловік-воїн потрапляє в полон, переходить у рабство до ворожої родини, а звідти йому щастить звільнитися завдяки особливим стосункам із дівчиною (дівчинкою, жінкою) із цієї родини. Універсальність і архетипність такої конструкції ґарантує в певному сенсі безпрограшний результат і притягує увагу незалежно від передбачуваности розв’язки.

Дія роману відбувається переважно неподалік Маріуполя, тож головного ... [ Показати всю рецензію ] героя, львів’янина Романа, можна було б назвати «Азовським бранцем». Він — доброволець, який потрапив у полон іще на початковому етапі війни і якого забрала собі «для господарства» сестра одного з місцевих бойовиків, Ольга. Так Роман опинився в ролі раба, прикутого до ліжка посеред сільського двору, а його підневільною працею стало рятування підлоги хати від грибка. Звісно ж, раб-«укроп» привертає увагу, і після різноманітних мелодраматичних (і – треба віддати належне авторці — психологічно переконливих) сцен між ним та Ольгою виникають очікувані почуття. Далі — втеча, нові бої, нові зустрічі. Ользі навіть випаде поїхати до Львова в гості до Романових батьків.

У межах такого сюжету Вдовиченко працює з багатьма усталеними образами й стереотипами українського інформаційного простору. Це, наприклад, образ «сепарського» села. Письменниця оформила його нестандартно: тут розмовляють специфічною формою української мови і співвідносять себе з Україною (яку, звісно, розуміють зовсім інакше, ніж полонений український боєць). Цікаво, що локація, обрана для роману, — це не «класичний Донбас», а його околиця, яка тепер набула нового значення як символ чи не найуспішнішого українського збройного спротиву, територія з найпомітнішими проявами українського патріотизму. Тут є і містичні Кам’яні могили, і ідея Маріупольського процесу за аналогією з Мюнхенським.

Нетривалий львівський епізод роману теж показує галицьке місто без стереотипної однозначности.

В естетичному сенсі «Маріупольський процес» — текст вельми простий і сентиментальний, але жвавий і переконливий. Галині Вдовиченко вдається зберігати інтриґу в передбачуваному сюжеті.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іванка Когутич (джерело: Буквоїд)

Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. –Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015 – 288 с.


Другий рік точиться війна. Кожен сприймає і осмислює її як може. Журналісти – репортажами, письменники – художнім словом, а всі інші – аналізуючи перше чи обидва джерела, а хтось – і з власного досвіду (волонтери, солдати…). Поки йде війна і все змінюється багато-хто сумнівається, дискутує, чи можна вже осмислити все це в белетристиці, чи все ж тільки документалістика, репортажистика можуть саме тепер все достовірно фіксувати (а в потребі фіксації навіть сумнівів нема).

Попри дискусії митці все ж не можуть ... [ Показати всю рецензію ] не писати, бо це болить. З’явилася ціла ніша літератури на тему війни (чи то АТО) та Революції Гідності. На кінець 2015 року навіть з’явилися огляди прозових текстів, списки прозових, поетичних та репортажних видань.

Знаючи, що будь-яка якісна книжка дає сильний емоційний вплив, саме у великодній час взялася читати книгу про війну. До рук потрапив «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко. Розрекламовано ніби має бути про стосунки укра і сепаратистки. Ніби то любовний роман, але ж на тілі війни.

Насправді, одним реченням цей роман не описати. Афористично і , на мій погляд, точно висловилася Галина Улюра в рецензії на роман, назвавши благородну його мету – «розказати нам щось про нас у часи загальної невизначеності» та «утримати увагу читача, надавши йому можливість самоідентифікації». Саме задуматися над тим, ким ми є і чого ми хочемо спонукає цей твір. До таких думок нас спонукають шукання відповідей на екзистенційні питання головних героїв – солдата-українця Романа зі Львова та сепаратистки, слов’янки (за власним визначенням) Ольги.

Роман потрапляє у полон, де його рятує, взявши в фактичне рабство, дівчина Ольга, яка варить денеерівцям їсти, бо там її брат і однокласники. Ольга – юна дівчина, яка після школи не встигла вступити в університет, бо почалася війна. Вона любить і знає географію, розмальовує карти і бачить в обрисах України образ пса із крилами. Її батько помер, мати із сестрою і її дітьми в Києві на лікуванні, брат в ополченцях, а вона із бабцею, яка вже в своєму світі і її не можна транспортувати. Вона сама доглядає господарство. У ненав’язливих розмовах із своїм рабом (бо Роман мав на нозі гирю, щоб не втік) дискутує про національність, країну, Європу, саме дискутує, бо в їх хаті дивляться російське телебачення, бібліотека не працює… Дівчина відкриває для себе людей із заходу України, спілкуючись і спостерігаючи за Романом, а потім вперше поїхавши за межі райцентру – у Львів.

Ольга розширює свої горизонти пізнання, а Роман міркує про сенс війни, цінності на війні, осмислює уроки виживання, намагається не збожеволіти після втрат побратимів, контузії, марень, снів, де фронтові друзі повертаються. Навіть виявляє у себе дар бачити минуле людей по очах, що допомагає йому зрозуміти всіх довкола – матір, яка допомагає випадковим військовим, щоб вберегти свої доньок від зґвалтування; бійця, який психологічно не може сприйняти реалій фронту; дівчину-мажорку, яка дарує свій хамер, бо її батько чиновник, який продає волонтерам техніку… Осмислити все допомагають розмови і молитва. Не дивно, що роман фактично закінчується діалогом Романа з бійцем Апостолом, який стверджує: «Людина – сильна істота, але вона й слабка. Вона може і не раз і не два відректися, а потім гірко покаятися і любити, щиро любити. Може пройти шлях апостола Петра, який тричі відрікався від Христа, а згодом став одним з його найбільших послідовників.» (С. 281).

Любов Романа і Ольги – лише основа і життєвий факт, а глибина – в міркуваннях, які виникають у людини в таких межових ситуаціях. Слушно зауважують критики, дві частини твору із трьох присвячені саме перебуванню героїв на війні чи поруч із війною, лише одна - осмисленню життя львів’янина і жителів села під Маріуполем, а разом з тим і людей по дві сторони лінії фронту. Тут все змальовано до дрібниць і не дивно, бо Галина Вдовиченко є волонтером, відвідує госпіталі та психлікарні, де є військові… Справді, чи не за кожним словом відчуваєш біль і співчуття, сприймаєш цю сконденсовану правду життя.

Авторка здається цим твором не намагається писати про війну і біль, вона шукає відповіді на питання сенсу буття. «Бо в житті існує щось набагато важливіше за ненависть…» - готує читача анотація до розуміння твору. Це проявляється у символічних образах дому, черешні, щита і навіть Маріуполя.

У будинку Ольги грибок повністю з’їв підлогу. Брату до цього діла нема, а хату треба рятувати. Саме для цього дівчина бере собі раба. Роман на совість працює, хоче допомогти і не через приреченість, а бачить, що не все ще втрачено в цій дівчині, сусідах. І виявляється має рацію, бо мирними розмовами можна більшого отримати ніж силою і ненавистю. Спільно з Ольгою вони закінчують ремонт і саме тоді Роман наважується на втечу, в чому йому допомагає дівчина. Цей образ хати, такий символічний для українців, рятують спільно східнячка і західняк.

У дворі росте велика черешня (баргарон по тутешньому). Влучно зауважила Галина Улюра, що єдину хвору гілку батько зрізав, але Ольга попросила залишити з неї трохи, бо так зручніше лізти нагору, цей шматок із хворого досі є. Символічно це дерево стає центром: під ним спить Роман, саме на дереві вперше зближуються закохані. А компот із баргарону стає метафорою благополуччя: «Лише посвячені знають: компоти у погребі – це обіцянка світу, що все буде гаразд. Посил у майбутнє, матеріалізоване підтвердження власної віри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче не було» (С. 67).

Символічними стає і місце дії – поблизу Маріуполя. Саме там, де відбулися найуспішніші та найдраматичніші для України бойові операції: звільнення Маріуполя, зупинення наступу перед «воротами міста», бої під Широкіним, контрнаступ… Це своєрідний форпост перед Донбасом. За словами Олега Коцарева, в ролі символічного захисту (щита) фігурує заповідник Кам’яні могили.

Що ж до Маріуполя, міста, яке є в назві книги. То про «Маріупольський процес» розмірковують і солдати, йдеться про майбутній судовий процес (подібний Нюрнбергському), який все проаналізує і покаже присутність Росії у війні. Назва більше підходить резонансній судовій справі над кривавим вбивцею, який реально був у Маріуполі, міркують солдати, а не геополітичному злочину. Як докази для майбутнього судового процесу друг головного героя Валік, а по його смерті й сам Роман записували до блокнотика факти військової присутності Росії серед так званих «ополченців». А навіть неуважному читачу видно, що керівник ДНР-івців Буча не є донецьким, а приїжджим, неблагонадійним у мирному житті за кілька років до початку АТО.

Роман Галини Вдовиченко переконує, що «щось набагато важливіше за ненависть» - це мир, сім’я, дім, кохання, дружба…

А далі – «Ми з усім розберемося, каже Апостол, дізнаємося про усіх, хто роздмухав війну, і як саме це сталося. Визначимо причини і співставимо їх із наслідками. Поки цього не зробимо,ми, як ті двієчники, не зможемо перейти до наступного класу. І пам´ятатимемо усіх своїх героїв. І залишимося у цій війні людьми. Це дуже важливо - залишитися людьми» (С. 273). А ті, хто «щиро заплутався й збився з дороги, вони мають пройти свій шлях і повернутися» (С. 282).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Зіньчук (джерело: Буквоїд)

Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. –Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015 – 288 с.

Кохання, загартоване війною, стало однією із провідних тем нового роману «Маріупольський процес» популярної української письменниці, журналістки Галини Вдовиченко. Особисто в мене виникло бажання прочитати цю книжку, коли почув про неї під час перегляду телеверсії конкурсу «Коронація слова», в момент присудження шановній письменниці гран – прі в номінації «Гранд коронація слова» за цей актуальний та болісно правдивий роман про війну з російським агресором на Сході України, яку політики чомусь досі називають ... [ Показати всю рецензію ] Антитерористичною операцією.

Роман читається напрочуд легко в плані стилю його написання, але водночас важко переживається кожен його епізод, сповнений вражаючої реалістичності та драматизму. Як слушно зауважує Олександр Лопачук, боєць 3-го батальйону територіальної оборони «Воля», «таке враження, що автору цього роману хтось надиктував про ті події на Сході. Той, хто усе це бачив і пережив».

Вже з перших сторінок читач поринає в атмосферу оповіді, причому, це відбувається настільки виразно, що іноді виникає враження, ніби відчуваєш п’янкий аромат солодко –кислих соковитих «жерделів» (так місцеві жителі називають абрикоси), або бачиш велетенську розлогу крону «баргарона» (так місцеві жителі називають черешню) . Проте в цю мирну панораму вривається жахіття війни, коли люди ховаються від обстрілів у підвал, живуть «сьогоднішнім днем» і не знають, що очікує їх завтра.

Головні герої Ольга та Роман спочатку постають перед читачем, як люди із двох різних світів, із різними почуттями, думками, переконаннями, світоглядом. Вона просто жаліє полоненого «укра» і, навіть, сама не розуміє чому так до нього ставиться, а він намагається «вижити попри все». Кохання зароджується в їхніх серцях повільно, ніби розпускаючись, наче пелюстки чарівної квітки, а згодом вони усвідомлюють, що вже не уявляють навіть миті свого життя одне без одного і… відчувають стукіт коханого серця на відстані тисяч кілометрів під «Градами» та ворожими кулями.

Ще однією наскрізною темою книги є незламна віра воїнів, волонтерів та всіх захисників в те, що Україна та наш народ є і буде, попри жахливі втрати побратимів, котрі стали ріднею, ділячи в окопах ковток води чи шматок хліба.

Змальовуючи будні фронту у долях своїх персонажів, авторка доводить, що тут, на передовій, де смерть чигає за кожним кущем, а кожний необдуманий крок може стати останнім, звичайні речі, про які навіть не замислюєшся у мирному житті, є справжньою «розкішшю».

Особливо вражають епізоди виходу Романа та чотирьох його побратимів з Іловайського оточення, коли мужні українські воїни стояли зі стрілецькою зброєю проти російських танків: «Повзти, повзти, бо позаду нічого живого, лише охоплена полум’ям інкасаторська машина і чорний дим, що запинає дорогу». І, лише коли найгірша небезпека позаду, хлопець наважується написати коротеньку СМС-ку двом найріднішим людям: «Мамо, я поїв і у касці. Усе добре, не хвилюйся, тут поганий зв’язок»… «Олю, я живий. Дочекайся».

Книга інтригує, хвилює, захоплює читача до останньої сторінки, а відкритість фіналу роману, мимоволі, наштовхує на думку, що неодмінно має бути продовження історії двох світлих закоханих душ, що озиваються назустріч одна одній крізь морок та безодню лихоліття…

«Ольга слухає ніч, відкинувши ковдру, тримаючи руку нижче пупка. Уздовж її сяючого живота проходить світла смуга Чумацького Шляху. Під долонею гаряче. Там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики. Вона вже існує, крихітна наче зернятко, вона посилає ледь чутні сигнали й випромінює тепло…»

Життя триває...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анатолій Власюк (джерело: Буквоїд)

Здається, лише Марії Матіос вдалося одночасно стати лауреаткою Шевченківської премії та літературного конкурсу “Коронація слова ”. Але це виняток, який підтверджує правило: ті, хто стоїть у черзі за Шевченківською премією, зазвичай не надсилають своїх творів на “Коронацію слова”, а ті, хто претендує на приз у “Коронації слова”, мають зрозуміти, що Шевченківська премія їм не світить. Проте якщо хтось думає, що Шевченківська премія і “ Коронація слова ” – альтернативні, то він глибоко помиляється, бо у них більше спільного, ніж відмінного. Втім, це не тема нашої розмови.

Я це до того, що “загрузнувши” ... [ Показати всю рецензію ] у “Коронації слова” і навіть ставши переможницею цьогорічного конкурсу в номінації “Гранд-романи” (фантастично, бо це для володарок лише перших премій попередніх номінацій!), Галина Вдовиченко вже гратиме за правилами і літературного конкурсу, і видавництва КСД (а вони, ці негласні й гласні правила, таки є), все більше віддаляючись від, можливо, омріяної Шевченківської премії, в якій теж є свої правила.

Назва повісті (все-таки це повість, а не роман, як його називають рецензенти) “Маріупольський процес” – багатозначна. Насамперед це історично-географічна ділянка на мапі України, де відбуваються тектонічні зрушення в природі. Головна сутність – це збір доказів злодіянь російської вояччини та донбасівських ополченців проти України, і цей процес, на думку літературних героїв, має відбутися саме в Маріуполі, а не в Гаазі. Насамкінець це інтуїтивний посил авторки, що від зміни у свідомості саме маріупольців залежатиме подальша доля України. Як у воду гляділа, якщо мати на увазі нещодавні вибори саме у Маріуполі, які визнали такими, що не відбулися. Сюжет повісті доволі простий і невибагливий. Львів’янин Роман потрапляє у полон до донецьких сепаратистів. На цьому тлі розгоряється його кохання до місцевої дівчини Ольги, яка змінює своє світобачення. У літературі минулого подібне обсмоктували вже не раз, інша справа, що Галина Вдовиченко не дотягує до класичних зразків.

Письменницька уява випереджує реальність. І в цьому не було би нічого поганого, якби вже загоїлись рани. А так поруч з нами живуть нещодавні герої так званого АТО, а насправді війни, які все це бачили і знають не з чужих вуст. Розрізнені військові епізоди лише виглядають правдоподібно, але не створюють цілісної картини. Якби Галина Вдовиченко зосередилась, власне, лише на історії кохання, не вдаючись до мало не натуралістичних воєнних подробиць, - то, можливо, можна було би говорити про цю повість в іншому тоні, на більш високому художньому рівні. А так ще впадає у вічі журналістський телеграфний стиль і відчувається багаторічна праця Галини Вдовиченко у львівській газеті “Високий Замок”. Разом з тим хочу загострити увагу на письменницькій сміливості Галини Вдовиченко. Мабуть, вона не брала участі в бойових діях, але відчувається, що спілкувалася з багатьма людьми, які там були. Зрештою, професія журналіста до цього зобов’язує. Тому авторка пішла непротореними стежками, оповідаючи нам те, про що не напишуть ті ж газети чи не розкажуть телеканали. Саме ці факти складаються в єдине ціле, і вже ця правда має право на самостійне існування.

Слід зауважити, що “Маріупольський процес” був написаний минулого року, тому було би некоректно вимагати від авторки сьогоднішнього бачення подій. В тому й полягає її талановитість, що вона тоді побачила те, що ми бачимо зараз, і допомогла нам зрозуміти те, до чого б ми самі, мабуть, не додумались і зараз.

Я не поділяю точку зору Володимира Лиса, який написав у передмові, що “Маріупольський процес” обов’язково має бути прочитаним на окупованій частині Донбасу. Навіть якщо його перекладуть російською, навряд чи це той випадок, коли ті, хто опинився під окупацією російських фашистів, зрозуміють авторку. Все-таки Галина Вдовиченко писала з української точки зору, а процес “прозріння” Ольги виглядає таки штучно і надумано. Якщо ми говоримо про катарсис і очищення душі, то в цьому випадку слід усе-таки йти від супротивного, від бачення подій очима тих, хто по той бік барикад, з поступовим схилянням їх на наш бік – звісно, за допомогою слова. Але тут потрібна висока художня майстерність автора. Мабуть, такі твори ще з’являться в сучасній українській літературі.

Галина Вдовченко створює свій віртуальний світ, в якому є місце альтернативній історії, яка, втім, уже не видається аж такою надуманою:“- Тільки б усі втрати не були даремними, - лунав голос Валіка у слухавці. – Бо ж цілком припускаю таку картину: чужинці хазяйнують у Львові, на сході їм влаштовують партизанське пекло, а тут дехто з найбільш затятих крикунів вже підлаштовується під нові порядки, тримає дулю в кишені, мимрить стиха на кухні: нічого, переживемо, ще й не таке траплялося…” (стор. 140). Авторці важко відмовитися від містики, проте слід сказати, що використовує вона її помірковано, без зайвої напруги, бо містика направду присутня в нашому житті, але ми не завжди звертаємо на неї увагу.

Містичною виглядає втеча Романа із полону:

“Спочатку було подумав – візерунки плаского моху, а тоді придивився – ані мох, ані лишайник, а викарбувані у камені письмена. У центрі послання – тризуб, його чіткий малюнок, який ні з чим не сплутаєш. У кам’яній безлюдній країні в азовському степу, на вершині гори, на рожевому камені, серед зашифрованих давніх знаків, що їх неможливо прочитати, він бачив тризуб.

Тепер він знав у якому напрямку йому вирушати, знав, що більше не доведеться кружляти. Блуд, що вчепився у нього два дні тому, відпав від ніг, як грудка дорожньої висхлої глини. Сьогодні він вийде до своїх” (стор. 111).

І ще один містичний епізод: вміння Романа читати чужі думки. Майже неправдоподібною виглядає його зустріч з львів’янкою Лікою, яка дарує йому на фронт свій “хаммер” (“танк танком” – стор. 145), бо “її батько, армійський високопоставлений генерал, так виходило, продавав волонтерам військову техніку через посередників” (стор. 150). Роман “… знав, що це не здогад, не припущення, а чиста правда про батька Ліки. А звідки знав? Як це йому стало відомо? Він лише зазирнув їй у вічі, побачив жовту цяточку на радужці. І що з того? Що він, вперше дивиться у дівочі очі? Ото довбануло його у степах Приазов’я! До безсоння приєднався ще один наслідок контузії – вміння читати думки?.. Чи що збіса таке?” (стор. 151). Потім це вміння у нього зникає.

Містичним є бачення Ольгою мапи України. Для неї – це “пес із крилами” (стор. 161):

“Львів – очі.

Ужгород, Мукачеве – ніс.

Луцьк та Рівне – вуха.

Франківськ, Тернопіль – горло, голосові зв’язки.

Житомир – потилиця. Вінниця – плечі.

Чернігів, Суми, Харків, Луганськ – хребет.

Херсон, Миколаїв – живіт.

Одеса, Ізмаїл – передні лапи.

Крим – задні.

Київ – серце” (стор. 162). Чим більше Галина Вдовиченко нагромаджує неймовірні для пересічного читача історії, які насправді могли трапитись, тим менше довіри до неї, як до авторки. І це треба враховувати, бо люди черпають інформацію з газет і телебачення, а там про таке рідко розповідають. Ось, наприклад, епізод з Міхаличем, якого сепаратист, з яким колись він був разом в Афганістані, повідомив про бомбардування того місця, де знаходились українські бійці. Це дозволило їм відійти й зберегти собі життя.

Відверто слабким місцем у повісті “Маріупольський процес” є поїздка мами Романа на Схід у пошуках полоненого сина і її повернення назад. Галина Вдовиченко говорить про це якось загадково, штрих-пунктиром, хоча подібного було чимало, і не завжди зі щасливим кінцем. Мабуть, цю сюжетну лінію слід було виписати більш ретельно, вона би лише, як на мене, підсилила повість.

Явно кон’юнктурною виглядає оповідь про Іловайськ, а наївною – поїздка Ольги до Львова і слухання жаданівського вірша. Участь у “Коронації слова” вимагає щорічного написання повісті чи роману. Можливо, Галині Вдовиченко варто написати щось не для конкурсу, а для душі, тим більше, що всі найвищі нагороди “Коронації слова” вона вже має? Зараз якраз той випадок, коли потрібно поспішати повільно. Можливо, з прицілом на Шевченківську премію?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Улюра (джерело: Літакцент)

Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015



Романи Галини Вдовиченко – це несподіванка, яку собі може дозволити жанрова проза, щоб не порушити при цьому вимоги «формули». Це доцільно спрощена мова. Це контрольована доза дражливої соціальної проблематики і здебільшого психологічно достовірні, «виписані» персонажі. Також це зазвичай покинутий напризволяще фінал. Її історії очевидні, її герої як говорять кліше, то чудово це розуміють. І така передбачуваність, і ця непорушність очікувань, вони природні для художнього світу Вдовиченко, близькі її читачу ... [ Показати всю рецензію ] – отож виправдані. Свіженький «Маріупольський процес» нічим у цьому сенсі від попередніх її текстів не різниться. З одним принциповим «але».

У вас теж склалося враження, що все – створене і перекладене українською – останні рік-два пишеться як заповіт людству? Із відчуттям місії жахаючих масштабів… До романтичних новел про Голодомор і мелодрам про Другу світову ледь призвичаїлися, аж от на черзі любовний роман про АТО. Володимир Лис у передмові до нового твору Вдовиченко радить читати його по всій території окупованого Донбасу. Make love, not war? – Було б бажання заперечувати… Після такого кажіть, що формульна література – консервативна за своєю прагматикою і домаганнями.

Ольга – сепаратистка, живе в селі під Маріуполем і мала цього року вступати на географічний у Києві, але почалася війна. Її брат пішов до «ополчення», знайшлася і їй робота: дівчина годує денеерівській загін.

Львів’янин Роман потрапив під обстріл цього загону, відтак до полону. Хлопець призовник (не доброволець, це важливо), він на передову потрапив одразу після учебки і до полону – лише за кілька днів після фронту. Пораненого і контуженого Романа катують ополченці, Ольга рятує хлопця і забирає його до себе: їй потрібна допомога по господарству. (Згадаєте «історично-юридичну» практику, коли жінка могла врятувати засудженого до страти, взявши його собі за чоловіка? Правильно зробите).

Очевидно, що молоді люди (вона насправді юні!) закохуються: «Вона його одразу вибрала, ще як тільки побачила, від тої самої хвилини, як відчула доторк до правого плеча чогось чи когось невидимого – і здивувалася власному голосу. Що вона тоді сказала? Що їй потрібний помічник, таке вигадала одразу, а воно так і сталося: нічого без нього їй тут не вдалося б. (…) Жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті». Я звернула увагу на те, що Роман не доброволець. Тепер зауважу художній час: це перша воєнна весна, коли ще можна любити. Наприкінці твору хлопець навчитися ненавидіти і критися з «дірою в грудях», яку інші просто не бачать (і Ольга не виняток).

По закінченню «польових робіт» Ольга допомагає Роману втекти з полону. Хлопець повертається до війська, де переживає чимало страшних митей, втрачає побратимів і змінюється: стає жорсткішим, отож ще більше цінує те нелегітимне їхнє кохання. Село Ольги з часом переходить під контроль нацгвардії, вона остаточно відрікається від свого сепаратистського минулого й подається до Львова, де відвідує батьків нареченого. Там їй доведеться усвідомити, що любов до юнака змінила її чи не більше за війну: через неї вона наблизилася до відчуття приналежності до цієї країни.

Фінал відкритий. Яким він ще може бути? Роман Вдовиченко дописує у лютому 2015-го.

Одним словом описати «Маріупольський процес»? – Непоказний. Я про феномен цікавого передусім. Фабульної захопливості твору відчутно бракує (в ньому є відповідна заявка на інтригу, інакше я про це просто не говорила б). Роман Вдовиченко робить ставку на інше: утримати увагу читача, надавши йому можливість самоідентифікації. Благородна мета: розкажи нам щось про нас у часи загальної невизначеності. Недосяжна мета: зроби це так, щоб ми почули. Необхідна вихідна умова: якщо маєш що сказати.

Сюжет про бранця є в красній писемності канонічним. Він зазвичай розвивається так: 1) туземка закохується у бранця – а) взаємно або б) не взаємно; 2) туземка рятує бранця – а) рятується разом із ним або б) помирає. Цікаво, як у таких історіях переходить влада: від жінки (бо чоловік буквально полонений) до чоловіка (бо зрештою він порятує або згубить дівчину).

Багата літературна традиція, роман Вдовиченко її свідомий. Полонений воїн, скажімо, тут має виразні волошкові очі, у них залюблюється Ольга. Як хочеться – можна легко вичитати омаж синьоокому бранцю-білогвардійцю з «Сорок першого» (якщо не з повісті Бориса Лавреньова, то з відповідних екранізацій). Сцени, в яких жінка підгодовує Романа черешнями і напуває пораненого – хоч-не-хоч є відсилками до «Кавказького полоненого» і «Атали». «Краще мені його віддайте» – вітання з «Собору Паризької богоматері»… Тільки розшифровувати такі моменти не обов’язково: вони не є цитатами, а виключно асоціаціями.

Так само і з жанровими конвенціями масліту. Як і більшість мотивів романтичного ґатунку, сюжет про полоненого був повністю успадкований роменсом 1980-90-х. Врешті-решт він став однієї з його формул: заручник/заручниця закохуються в свого наглядача/наглядачку (такі собі «Бранці пристрасті» та «Піратські полоненки»). Формула ця в романі Вдовиченко також наявна, але – знову ж – неважлива по суті.

«Маріупольський процес» розвиває сюжет про бранця як позірну метафору пригноблення. Є протистояння, яке зняти неможливо, але можна змінити умови для сторін всередині наявного конфлікту і тим порятуватися. Але… в тому і привабливість для Вдовиченко історії про полоненика, що не зрозуміло: хто тут кого рятує і від чого? І ясніше по ходу не стане.

Повторювана сцена і деталь роману, яка за рахунок цих повторів претендує на символ і метафору. Ольга потребує «раба» (ті два раби з роспропаганди у романі обіграні, так), щоб пофіксувати в хаті підлогу. У землі під дошками завівся грибок, грибниця сягає глибоко у «хвору землю», тож підлогу треба зрити разом із інфікованим ґрунтом. Східнячка і галичанин працюють пліч-о-пліч, вибираючи ту «прошиту білими нитками грибних спорів» землю, щоб – коли прийде час – настелити нову підлогу і врятувати батьківську хату… Наче прозора вказівка?

Та є в «Маріупольському процесі» ще один сенсово навантажений повтор. Баргарон (це черешня по-тамтешньому). Книжка починається з того, що Ольга бачить, як ягоди, що впали з дерева, створили «силует» України. Під цим деревом спатиме потім Роман. Компоти, «накручені» Ольгою з черешень – це нормальне майбутнє, яке має бути, бо просто мусить. Коли герої вдвох деруться на дерево, щоб побачити околиці, стається їхнє романтичне зближення. Дерево вистоює під артобстрілом обох армій. Так ось. У дерева є хвора гілка. Батько Ольги її колись відрубав, щоб урятувати черешню. Але Ольга наполягла, щоб він залишив хоча б невеликий її шматок – аби легше було здійматися і збирати плоди. Так ця гілляка там і стирчить… Інше трішки послання, ні?

Ще? Ольга приїздить у Львів, де її приймають здебільшого тепло і відкрито. Вона закохується в це місто, надихається ним, розуміє, чого їй бракувало в маріупольському селі для самоусвідомлення. Див.: культура. Гуляючи старими вулицями, дівчина випадково потрапляє на поетичні читання. Вірші вражають її, Ольга ридає вголос і втікає, бо їй соромно за власну нестриманість. Слухає вона Жадана. Таке от «Схід зустрічає Схід». На культурному Заході.

Щось забагато різночитань цього начебто однозначного послання про любов, яка долає кордони, розбіжності і ворожнечу. Втім, варто визначитися: з трьох частин роману про любов написана лише перша, дві інші – про війну.

У фрагментах про війну різко змінюється мова оповідування. Це навіть не демонстрація обмеженості авторського ресурсу (Вдовиченко писати вміє), а суто людського. Риторика, яку вимагає в читацькій свідомості тема війни, постає або епічно піднесеною, або мінімалістично репортажною. І те, й інше в «Маріупольському процесі» наявне, та ясно що не синтезується.

Щодо піднесеного, то його представляє в цьому любовному романі про війну містика. (До речі, не перший випадок за останній рік, коли, пишучи про війну, епічне репрезентують способами фантастичного; варта уваги тенденція). Роман після контузії вміє читати думки. Він, зазирнувши глибо в очі львів’янці-мажорці, яка раптом передає на потреби війська свій крутий джип, бачить всю її історію. Дівчина дізналася, що її батько, високий військовий чин, заробляє на спекуляції зброєю і військовою технікою – без машини їй жити можна, з нечистими сумлінням складніше. Або інший випадок. Українським бійцям на ворожій території допомагає місцева жінка. Вона не підтримує укрів, – «прочитав» Роман. Вона віддає щось менше (їжу, одяг, ліки), щоб уберегти своїх дочок від зґвалтування. Так само «читає» юнак справжні причини, що привели його однополчан до війська – часто далекі від патріотичного обов’язку… Чому для того, щоб розказати нам правду (?), Вдовиченко знадобився герой-телепат, я не знаю. Але чому потребували дива, щоб він вижив під Іловайськом, то ясно. Романа, важко пораненого, рятують, приймаючи разом із ним бій, його загиблі товариши – і це не є маренням героя, сама що не є реальність.

Щодо репортажу, то тут Вдовиченко активізує «образний потенціал» другорядних персонажів. Ви читали її оповідання, яке увійшло до збірника «Волонтери» – нариси про жінок, котрі допомагають у шпиталях? Деякі шматки «Маріупольського процесу» неймовірно його нагадують: та сама «газетна» стилістика, ті самі мовні штампи і пропагандистські сюжети. Волонтери Вдовиченко – пласкі, як мотиваційні плакати. Таке саме тут і військове начальство. Наче у кожного з них і важлива місія, і цікава історія. Герой є, все інше додасться? А от ні. Зате в цьому пласті твору є прекрасно опрацьований «предметний світ» війни – від термобілизни і паракорду, балістичних окулярів і тепловізорів до кікімор і розгрузок. І приміток ці реалії нині для читача роману про любов не потребують (задуматися б над цим).

Трішки дивні для масової літератури аберації. В любовному романі, хоч би що стало його матеріалом, головують художні образи – навіть подані на рівні «формули». «Маріупольський процес» наголошує не на них, а на суб’єкті висловлювання. Не на посланні – його якраз дуже важко сформулювати, а саме на тому, хто говорить. Вочевидь до того зобов’язує сама воєнна тема. Тому зливаються голоси сепаратистки Ольги і патріота Романа; тому наприкінці твору озвучена упевненість: із нами Бог (останній, кого ми чуємо в романі – боєць із позивним Апостол)…

Ще один текст, який природно доєднався до корпусу прози про АТО (корпус, що стрімко складається й уже навіть ієрархізується). Твір, котрий заново порушує питання: як говорити про війну? взагалі чи можна про неї говорити – у присутності і за звернення до емоційно включеного в описану реальність читача?.. Відповіді досі немає.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: журнал ШО)

Писати про війну в країні, де іде війна, — дуже непроста задача. Але українські письменники (та й графомани) звертаються до цієї теми регулярно. Перші книжки «про війну» можна було погортати вже на «Книжковому Арсеналі» 2015 року (та й навіть раніше). Цей досвід цікаво порівняти з, наприклад, американським: скажімо, поодинокі романи про сучасні війни США виходять друком у кращому разі десять років потому. Щоправда, в тих самих США виходить дуже багато меморіальних книжок — мемуарів, присвят загиблим друзям тощо. В Україні контекст інакший: є проблеми з меморіалізацією та фіксацією живої пам’яті. ... [ Показати всю рецензію ] Таким чином, автори романів, присвячених подіям АТО, постають фактично в ролі літописців: вони не мають інших інструментів письмового та надійного увіковічування подій і свідчень.
Наприклад, Євген Положій у романі «Іловайськ» фактично відтворює розмови з пораненими бійцями, які він записував у Сумах. До речі, він же доброчинно підготував дуже цінну меморіальну книжку, присвячену героям АТО родом із Сумщини. «Іловайськ» — роман багатий на діалоги, і в них лунають направду різні голоси. Євген Положій уважним вухом учуває заїкання контужених, сварку розчарованих, мовчання зосереджених. «Іловайськ» також відтворює свідчення вояків про сумнівні рішення старших військових: наказ не брати з собою запасів у, як це планувалося, коротку операцію, суперечливі розпорядження та недоговорювання. Євген Положій вкотре продемонстрував своє добре вміння уважно слухати, чути та давати почути читачам.
Фотограф зі світовим іменем Сергій Лойко в «Аеропорті» йде подібним шляхом — він відтворює побачене на власні очі та сфотографоване в Донецькому аеропорті, де оборону героїчно та жертовно тримало так багато українських вояків. Мої читацькі очікування давали привід припустити, що йдеться про радше публіцистичний текст. Але «Аеропорт» є радше художньою книжкою, хоча і з публіцистичними вставками та політінформацією. Вже на перших сторінках автор шокує читачів натуралістичною сценою забиття ворога тяжкою каскою: цю історію в колі побратимів розказують як смішний анекдот. Який, можливо, залишиться назавжди найяскравішим враженням про війну. Одним словом, крові буде багато. Тобто вже є — майбутній час тут недоречний.
Галина Вдовиченко, котра також багато записувала свідчення вояків, пропонує інший підхід. Її «Маріупольський процес» також доволі заідеологізований, але помітні зусилля письменниці всіляко позбутися політичного нальоту та перетворити його на максимально універсальну історію. В центрі роману — історія кохання юної дівчини з окупованої території та полоненого вояка зі Львова. Кохання дозволяє їм розкрити та побачити спільні цінності — більші за відмінності місцевих діалектів і нерозуміння слова «жерделі». Галина Вдовиченко за допомогою любовної лінії знаходить слушний тон для розмови про волонтерів і паркетних генералів, героїв і зрадників, полон та Іловайськ, ротацію, відпустку та першу поїздку поза межі власної області. «Маріупольський процес» зворушує мене насамперед як об’єкт масової літератури — це добрий модус для розмови про повернення додому. В усіх сенсах цього слова.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Христина Содомора (джерело: Видавництво Старого Лева, БуквоМама)

Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 ст.

ХТО -

Галина Вдовиченко – львівська письменниця та журналістка, філолог. Працює заступником головного редактора газети «Високий Замок». Авторка книг «Пів'яблука», «Тамдевін», «Хто такий Ігор?», «Бора». Також пише для дітей, зокрема відоме її видання «36 і 6 котів». Її оповідання входять до різних сучасних антологій: «20 письменників сучасної України», «27 регіонів України», «13 різдвяних історій», «Волонтери. Мобілізація добра» та інші. Більше дізнатися про життя та творчість ... [ Показати всю рецензію ] письменниці можна на її сайті.

ПРО ЩО -

На перший погляд, це таки справді роман про кохання під час війни. Але мені не хотілося б вдаватися до таких банальностей та наївностей (хоча саме так і назвала цей текст). Адже й сама авторка наче намагається уникати надмірної романтики під немирним небом.

Так, кохання в романі простягається червоною стрічкою – від Львова до Маріуполя. Львів'янин Роман, учасник АТО, воює в секторі М і потрапляє у полон до сепаратистів. Після низки подій опиняється у домі Ольги, що живе в селі неподалік Маріуполя, відбуваючи в неї наче покарання як полонений. Вони закохуються. Він повертається на війну. Вона гостює декілька днів у його батьків у Львові. Але не буду переповідати фабулу – не хочу допустити спойлерів.

Фоном їхніх стосунків слугує війна, а конкретно – події літа 2014 року: бої за Маріуполь, Іловайський котел, початок воєнних дій під Широкіно, падіння Боїнга 777 над Торезом. Але було б легковажно називати ці події лише фоном. Галина Вдовиченко насправді приділяє їм більшу увагу, аніж ліричній ліній. Тож, мабуть, справедливо останню називати лише одиничним пазлом, оптичним зумом на карті подій великої країни. І до слова, письменниця цікаво мислить щодо власне карти України (але про це варто прочитати, бо мій переказ виявиться недолугим).

Авторка непогано оволоділа військовою термінологією, фактами щодо описаних подій. Особливо і неодноразово згадує про важливий внесок волонтерів.

Щодо стосунків героїв, передовсім головних, в романі найперше йдеться про людяність. «Сепаратистка» Ольга постає хоч і ментально відмінною від «фашиста» Романа, але письменниця наче виступає апологетом, мовляв, що в такому середовищі іншим бути, мабуть, би не вийшло.

ЯК -

Хоча роман і про війну, але читається досить легко. Авторка не драматизує, проте й не згладжує трагічності подій. Поетичні описи природи південного степу гармонійно вплітаються у текст. Діалоги живі та дуже реалістичні. Власне ними письменниця часто озвучує багато поглядів та думок щодо АТО, які знайомі багатьом українцям: це і роздуми про відмінності між сходом і заходом, і про майбутнє співжиття із мешканцями Донбасу, і про сенс участі у війні, і про мотиви добровольців та виправданість жертв і так далі. І подекуди такі роздуми можуть видатися вже занадто заїждженими. Але роман, безумовно, є відображенням епохи, свідками якої всі ми зараз є. Можливо, для нащадків кожен діалог буде цікавим свідченням, пазлом загальної картини подій АТО.

КОМУ -

Я би рекомендувала книжку найперше тим, хто хотів би читати про війну на сході країни, але боїться чи наразі ще не готовий до жорстоких реалістичних текстів (таких як «Іловайськ» Євгена Положія чи «Аеропорт» Сергій Лойко). Адже «Маріупольський процес» якось легко проходить через ці події, без потоків крові, жорстоких сцен вбивств та катувань. Легка версія, так би мовити.

ЦИТАТИ -

«Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип'ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість». С.34.

«Надибали широку смугу соняшника. Ніхто з них вже ніколи не сприйматиме ідилічну картину – жовті соняшники на тлі блакитного неба – як складову мирного й безпечного життя. Для них це ілюстрація до літа війни, одна з пізнаваних рис її обличчя». С.211.

«– Для чого усі втрати? – запитує його Роман. – Ці жертви, жорстокість і несправедливість? – Щоб зло стало видимим, – каже Апостол. – Воно за звичайних умов ховається, вдягає маску, рядиться у білу одежу, і лише за найжорстокіших умов показує своє рило. Щоб ми упевнились, щоби не мали сумніву: це воно і є. Щоб не вагалися, розумієш?» С.273.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Друг читача)

Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 288 с.


У видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла друком нова книжка відомої української письменниці Галини Вдовиченко «Маріупольський процес», присвячена, як нескладно здогадатися з назви, подіям нинішньої війни на сході нашої країни. Роман, завдяки якому Вдовиченко стала лауреаткою літературної премії «Коронація слова».

«Маріупольський процес» – то чергова варіація одного з дуже поширених літературних сюжетів, відомого в нас, мабуть, передусім завдяки «Кавказькому бранцю» Олександра Пушкіна. Події, ... [ Показати всю рецензію ] звісно, відбуваються у двадцять першому, а не дев’ятнадцятому столітті та не на Кавказі, а в Приазов’ї, під Маріуполем. Український боєць, доброволець Роман зі Львова потрапив тут у полон до «ополченців», колишніх пересічних хлопців-«гопників», що з початком подій стали сепаратистами й отримали зброю. Бранця почали бити, але раптом його попросила як «робочу силу» сестра одного з бойовиків, Ольга. Дивна, за нормальною логікою, пропозиція, у логіці війни не особливо здатна подивувати – і, відповідно до одвічних воєнних традицій, Роман став рабом на звичайному українському сільському обійсті.

Подальший загальний перебіг сюжету уявити легко. Звісно, з часом стіна ворожості між «фашистом» і «сепаркою» стала давати тріщини. А потім виникли почуття й усі з ними пов’язані проблеми. Зрештою, Ольга допомогла Роману втекти, потім село зайняла українська армія, і невдовзі колишня хазяйка вирушила до Львова знайомитися з родиною свого нещодавнього раба, щоб пережити всі ті кумедні й сумні ситуації, які виникають, коли людина вперше виїздить за межі рідних місць…

Така ефектна історія вигідно позначається на читабельності роману. «Маріупольський процес» добряче триматиме читача до останньої сторінки. А його мелодраматичність витримано, скажімо так, на достойному психологічному рівні. Й хоч трапляються в книжці дивакуваті місця на кшталт слова «кавалєрка» в мові приазовських селян, та загалом у книжці не спостерігається якихось грандіозних провалів, а ще вона виглядає переконливо в сенсі «історичному». Тобто, ясна річ, роман не є історичним, у ньому важко зауважити претензії на документальність і т.п. Але настрій, дух подій, портрети їхніх учасників постають вельми органічними. Тим паче на сторінках книжки з’являється чимало реальних історичних подій, включно з іловайською трагедією.



І в цьому сенсі досить значущим є те, що Галина Вдовиченко обрала основним місцем дії своєї книжки саме Приазов’я. Це – літературно чутлива реакція на те, якого особливого значення й образу набула нині ця територія. Адже саме тут відбулися, мабуть, одночасно найуспішніші та найдраматичніші для України бойові дії: не з першого разу, але переконливе звільнення Маріуполя, ворожий наступ і зупинення його «перед брамою» міста, український контрнаступ, запеклі бої під Широкиним. У Маріуполі, попри очевидну суперечливість позиції місцевого населення, найпомітніше з усіх обпалених війною областей маніфестуються патріотичні українські настрої. Регіон постає такою собі альтернативою «глибокому Донбасу». А до того ж у книжці помітно, в ролі символічного захисту фігурують Кам’яні могили. І ще – герої чергової книжки з «бібліотеки АТО» мають плідну ідею: провести після війни саме в Маріуполі процес, аналогічний Нюрнберзькому…

[ Згорнути рецензію ]