|
Короткий путівник із галицького сексу : роман
Петро Яценко
— Піраміда,
2015.
— 162 с.
— (Серія: Приватна колекція).
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-441-388-3
ББК: 84(4Укр)
Жанр:
— Магічний реалізм
Анотація:
Це подорож углиб небесної Галичини із жінками, що спопеляють доторком і просвітлюють поглядом, безкорисливим коханням за гроші, магічною математикою, історія безмежної самотності та палкої чуттєвості, вступ до сексуального краєзнавства.
«Яценковий еротичний «Путівник» дотепний і вишуканий, оскільки пропонує читачеві події, як у нашому теперішньому, так і в минулому часі: роман має дві часові лінії – сучасну та ретроспективну, які між собою переплітаються, створюючи сталу культурну традицію, об’єднану темою «сексуального краєзнавства». Роман містить чимало дотепних історій, які виписані досить кінематографічно й буквально просяться на екран. Автор стає схожим на сучасного тур-оператора, але замість сексуального туризму в якомусь далекому Таїланді він нам пропонує історичні проходи славним і сороміцьким містом Львовом із невеликим передишками в сучасному часі» (Анатолій Дністровий).
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Велике місто розстилало перед нами свою скатертину, і ми лягали на неї двома рідкісними наїдками, стиглими фруктами, солодкою ранковою росою. Навколо цього столу розсідалися молоді дівчата й жінки з блискучими пластиковими ногами, навколо були розклеєні килими голівудських афіш із загримованими акторами й іграшковими пейзажами. Цей світ був безмежним, хоча й дуже маленьким водночас. Нові й нові виднокраї, відчуття та ідеї миготіли перед нами із казковою щедрістю: се був ментальний cвіт Галичини – суттєво більш шляхетний та багатий, сповнений безмежної глибини, вкритої теперішнім, наче крихкою цукровою ... [ Показати весь уривок ]
кіркою. І тільки ніч без жодних сумнівів і вдаваного сорому розчиняє її, щоби всі побачили справжню небесну Галичину, її сповнені сум’яттям тремтливі вогні, її життя під сподом, її справжню непереборну любов.
Тоді ніч на споді розітнули жовті відблиски фар, дирчання двигуна — і на дорозі перед нами зупинився старий “Трабант”. І там, на задньому сидінні, була молода жінка на ім’я Віра. В її круглому обличчі загубилася посмішка, її щоки були рожеві, брови рівні й чорні, а очі сірі, наче котяча шерсть. За кермом сидів її батько, сільський священик, і перше, що він сказав: “Я не боюся зупинятися оце перед вами, хлопці, хоча вже глупа ніч. Але мій обов’язок запитати, чи, можливо, ви заблукали або оце шукаєте дороги побіля села, де є моя парафія, чи, можливо, потребуєте перепочинку або й духовної поради в таку пізню годину? Бо хоч я вже й сонний, але таки маю свій обов’язок із собою, я не загубив його на весіллі, з якого оце ми їдемо з донькою”.
Ми з Міськом перезирнулися і сказали, що в нас теж є автомобіль, але нас видушила з нього, наче з тюбика, ця нічна задуха і численні комахи, тож ми не проти були б перепочити десь у прохолоді старої церкви або ж гостинного будинку, якщо ваша ласка.
За кільканадцять хвилин ми вже їхали в нашій “Таврії” услід за червоною курявою, яку піднімав за собою гуркітливий “Трабант”. І тільки час від часу я бачив, як Віра озиралася на нас, неясно освітлена нашими фарами, і в її очах відбивалися наче дві зірки.
Нас справді було покладено в прохолодну кімнату будинку священика, на ніжні перини й високі подушки, але сам священик – чоловік переконливої статури – постелив собі просто на порозі нашої кімнати так, що оминути його було неможливо: “А це, хлопці, щоби ви не думали зобижати мою дівку,” – і негайно захропів.
Ми з Міськом не могли спати і ворохобилися в перинах до сходу сонця, а тоді таки позасинали і прокинулися вже опівдні. Наш господар іще спав. Ми хотіли вже йти, але не наважувалися проминути його важке тіло й округлий живіт, який затуляв нам двері. Тоді раптом вони самі прочинилися, і до кімнати зазирнула Віра, усміхнулася, просунула пухку руку до кімнати й безцеремонно відсунула батька.
– Ви не дивуйтеся, хлопці, я знаю, що ви вже хочете йти, – сказала і грайливо подивилася мені в очі. – Батько тепер буде довго спати, він сильно натомився. Ви ходіть зараз снідати, не бійтеся переступати.
Ми пішли з Вірою до просторої кухні, де було накрито вже стіл, і цей стіл вражав. Наїдки купчилися на його поверхні, розштовхуючи одне одного. Білі краї тарілок було химерно прикрашено розмаїтою зеленню, а зверху лежали лососеві стейки, щедрі окрайці фаршированої щуки в оточенні половинок яєць із начинкою, тут були млинці з м’ясом та крученики, розмаїті салати та тонкі м’ясні нарізки, а все вінчав оселедець під шубою у кришталевій вазі та гірка підрум’янених тефтельок у підливі. Ми з Міськом дивилися на все це розмаїття закислими від сну очима. Ми не хотіли їсти цих, вочевидь, залишків учорашнього весілля, у нас майже не було апетиту, але з поваги до господині ми таки всілися і взяли собі найскромніші шматочки. Однак Віра силоміць та без апеляцій ущерть наповнила наші тарілки їжею. Ми зітхнули й потягнули виделки до позіхаючих ротів.
У великому будинку, крім пухкої Віри та батька, що досі спав, вочевидь, жило ще тільки троє котів і безліч вазонків. Донька священика казала, що дуже добре, що тато узяв нас, бо ж нема кому все доїсти, і буде шкода, як попсується, тому ми зможемо бути скільки захочемо чи скільки зможемо, і це буде втішно. Поки Віра говорила це, кинула на мене кілька швидких поглядів. Вона виразно приділяла мені більше уваги, ніж Міськові, на безіменному пальці якого поблискувала чимала весільна обручка.
Місько планував їхати якнайшвидше, йому потрібно було терміново здати звіт, і ця новина викликала у Віри добре помітну зміну настрою на гірше. Дівка, однак, спакувала нам із собою чимало їжі і провела нас до гаража, поруч із яким ми вчора поставили нашу “Таврію”. Машина, проте, ніяк не реагувала на маніпуляції ключем запалювання, і коли Місько відчинив капот — виявилося, що від акумулятора залишилося тільки насиджене місце та розхлябані дроти. Місько сказав, що акумулятор і так був старий, треба було його міняти, так що невідомо, кому він знадобився, але що вдієш – доведеться їхати на автобусі, тільки він, Місько, боїться, що такими темпами до нашого повернення від машини нічого не залишиться.
Я негайно визвався зостатися, щоби стерегти “Таврію”. Хтось із нас мав утекти, щоби потім визволити іншого – так я сказав Міськові, проводжаючи його до дверей старого ЛАЗа, неповороткого і повільного, наповненого кіптявою та дорожнім пилом, що висів у повітрі салону, перемішаний із димом дешевої цигарки, яку тримав золотим зубом водій.
– Цей автобус, мов прутень, ходить туди-сюди, поки всі у ньому не будуть остаточно вдоволені, – сказала мені Віра, коли я запитав, чи в правильному напрямку посадовив Міська. Зашарілась та утекла.
Тієї ж ночі вона прийшла до “Таврії”, де я постелив, пошкреблася у вікно, і спершу я навіть не знав, чи її пускати – такою Віра виглядала потойбічною із розпущеним волоссям, бліда у сяєві молодого місяця. Вона сіла, поклавши свою пухку руку поруч із моєю, і спитала, чи подобається мені, як вона фарширує щуку та болгарські перці. Коли я щиро відповів, що в захваті від її кулінарного мистецтва, донька священика раптом узяла мою руку своєю великою долонею і стисла, на що я машинально теж відповів потиском. Тоді ми сплелися в поцілунку. Віра була більшою, тож досить легко повалила мене, і я відчув, як її рука гарячково нишпорить у моїх штанях, немов шукаючи на полиці якусь рідко вживану приправу.
Вона принесла із собою цукрову моркву, ретельно помиту, і ще кілька овочів: огірки, кабачок та двійко пружних помідорів. Я спочатку не розумів, навіщо, яку страву вона збирається робити зараз уночі? Але Віра заготувала для мене свій найкращий рецепт. [ Згорнути уривок ]
|
