|
Мак червоний в росі
Марина Гримич
— Дуліби,
2005.
— 170 с.
— м.Київ. — Наклад 5000 шт.
Жанр:
— Містичне
— Богемне
Анотація:
Роман з потужним містичним струменем, в якому химерно переплелися різні мотиви: шістдесятники та їхні діти, життя після життя, самогубство як форма протесту, українська богема у реальному та ірраціональному вимірах…
Уже до появи друком роман якимость дивним чином створив навколо себе містичну ауру, “перетасувавши карти” авторові, редакторові та видавцям. Він то загравав з ними, то відверто знущався. Й диктував свої вимоги, однією з яких було залучення до художнього оформлення робіт геніального Георгія Якутовича, котрий колись, у шістдесяті, робив разом з Параджановим, Іллєнком та Миколайчуком “Тіні забутих предків”.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
У мікроавтобусі розсілися дуже дивним способом: кожен окремо. Ніхто не хотів ні з ким спілкуватися. Чижик поставив ностальгійні мельодії.
Саме мельодії саме з м*яким знаком хоч діти київської інтелігенції 60-х не знали цього м*якого знаку в цьому слові однак з м*яким знаком слово мелодія звучить ностальгійно... хоч протягом життя людина слухає і любить різну музику проте насправді вона це те що чула у ранньому дитинстві коли ще не усвідомлювала що слухає музику... полилася музика яку слухали її батьки на старому програвачі схожому на одноконфорочну плиту з м*яких платівок які дуже швидко гнулися ... [ Показати весь уривок ]
і від того мельодії спотворювалися і набували звсім іншого звучання саме з цими перебоями ностальгійна мельодія і лишилася в підсвідомості... ностальгія з*явилася у Лялі років зо три назад а два роки тому вона втілилася в конкретні дії а саме у видлубуванні з антресолей і старих чемоданів фетишів 60-х “Білий сніг на зеленому листі” прояв лаконічної радості 60-х прояв обережної радості 60-х років діти київської інтелігенції 60-х років мають саме такий – обережно-лаконічний – прояв радості вони ніколи не радіють на повну силу тому що відчувають що на обнадійливо нове зелене листя може випасти холодний сніг... вони завжди виявляють радість у тональності “Білий сніг на зеленому листі” саме тому це поєднання білого і зеленого стало символом обережно-лаконічної радості покоління дітей 60-х...
...“Очі як зорі дивляться скрізь на нас” і – це ностальгійна жура дітей народжених в 60-х у Києві що вузьким діапазоном низьких нот пронизує навіть почуття любові... це знак того що навіть любов у дітей цього покоління пронизана глибоким смутком... лише довгі копички на літографії можуть зорово передати цей стан вічної фактичної самотності дітей народжених в 60-х навіть коли вони формально не самотні... Так діти 60-х старого Києва це вічні самітники Ляля завжди пам*ятала слова Тані Зими коли вона народила другу дитину... вона годувала немовля груддю а Ляля і Масюня дивилися на неї... Зима зненацька спитала їх: Дівчата – це правда, що я зараз сиджу в кварирі мого чоловіка і годую свою другу дитину? Ляля і Масюня перелякано перезирнулися... що вона має на увазі?.. Зима якось схлипнула.... мені здається що це все галюцинації самотньої жінки яка дуже хоче бути несамотньою такий собі суб*єктивний ідеалізм... немов я витворила собі світ сімейного затишку у своїй фантазії і живу цими соїми фантазіми... а насправді моє тіло проживає в тій же старій з тараканами комуналці в одній кімнаті зі своєю злиденною сімейкою... і я сиджу на своїй залізній кроваті... саме на кроваті а не на ліжку... з провисливими пружинами тримаю ноги у старих порваних тапках... (тапках а не капцях) і марю про те що я маю свій дім маю чоловіка маю двох дітей а до мене прийшли дві однокласниці і дивляться на мене... однак ці дві однокласниці не наважуються мені сказати правди: що насправді я сиджу в старій залатаній нічній сорочці з пуховою хусткою на плечах на залізній кроваті в старій з тараканами комуналці і галюциную про сімейне щастя... дівчата жалібно попросила вона... скажіть мені правду... це так? Ляля і Масюня мовчали вони тоді нічого не могли сказати їм було страшно... тільки тепер Ляля розуміє що покоління дітей 60-х приречене відчувати глибоку самотність і покинутість навіть у зовні благополучному житті тільки тепер Ляля розуміє чому так багато самотніх серед дітей старого Києва народжених в 60-х...
“Намалюй мені ніч” це також про стосунки закоханих саме такі любовні стосунки культивувалися в 60-х лаконічно-обережні і позбавлені барочної чуттєвості... діти народжені в 60-і виховувалися в такому аскетичному стриманому платонічному стилі саме така любов була взірцевою була в 60-і і коли настав період в житті дітей 60-х період “батьки і діти” коли діти бунтують проти цінностей батьків вони намагалися внести в любовні стосунки з партнерами барочності, чуттєвості і буржуазності за що засуджували їхні батьки... однак тепер на схилі літ батьки дітей 60-х дивляться розпусні серіали намагаючи хоч таким чином компенсувати брак чуттєвості любові у їхньому житті а діти 60-х навпаки повертаються до любовної аскези і стриманості... тоді коли в інших поколінь після 40-а починається розквіт сексуальних бажань і фантазій це покоління вже нічого не хоче... воно все випробувало з лишком і тепер хоче платонічних стосунків хоче тримаючись за ручки по-гурманськи споглядати світ...
...”Знову цвітуть каштани хвиля Дніпровська б*є...” лише в дітей старого Києва 60-х так щемить серце... великі тихі вулиці без машин... на Печерську взагалі ніколи не буває приватних машин таксівок транспорту... колись свічки каштанів були немов пластмасові пружні і акуратні з ідеальними пропорціями а не хворобливі як тепер... ці ідеальні пропорції київських каштанових свічок 60-х є знаковими для київських дітей 60-х це знак гармонії... а ті двоколірні горбаті тролейбусики з маленькими віконцями.. . у Лялі в пам*яті вони чомусь лишилися як жовто-блакитні хоча вона знала що в ті часи вони такими бути не могли... в них були маленькі рипучі дверцята вузенькі східці і великі сидіння оббиті дермантином з великими дугами над спинками для тих хто їде навстоячки... однак дуже рідко тоді їздили навстоячки... тролейбуси їздили напівпорожні і дуже рідко... з дитинства лишився спогад чекання на свій тролейбус і радість від його появи з-за рогу вулиці... ці горбаті київські тролейбусики... найдовше вони збереглися на маршрутах номер п*ять і шість... старі горбаті трамвайчики з Лук*янівського трамвайно-тролейбусного депо... в них дітей 60-х не нудило на відміну від нових чеських трамваїв які хилитало туди сюди по безкінечній колії набережної Дніпра по мосту Патона в Дарницю в Дарницю яку сьогодні називають Старою тоді вона була молодюсінька аж незручно за неї було яка вона була молокососною і не схожою на справжнє місто... там була взагалі непристойна для міста тиша... тільки мельодія новенького чеського трамваю номер 30 і 22... діти народжені в 60-х у Києві пам*ятають один спосіб забави киян який може зрозуміти лише японці: що робитимемо у неділю? питав один... ходімо до Дніпра... казав другий... І тоді в 60-х це не було відвідання київського пляжу на Трухановому острові це була забава споглядання Дніпра – незалежно з якої точки – чи то з Володимирської гірки чи з набережної а чи з Піонерського парку... люди приходили на одну з точок з яких можна було помилуватися Дніпром і це був спосіб їхнього відпочинку.. вони їхали через усе місто щою півгодини-годину помилуватися видом Дніпра.... це було дуже по-українськи (“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...”)... щоправда одна забава гурмансько-споглядальна лишилася в культурі відпочинку киян і досі – називається “на бузок”.... відвідання Нового ботанічного саду в час цвітіння бузку перетворюється в паломництво... однак тоді і бузок був такж ідеальний і також немов зроблений з пластмаси... а головне було тихо і чисто... тихо і чисто... як при спогляданні цвіту Сакури в Японії... а бані Видубецького монастиря на які сьогодні дивляться цілком спокійно без тремтіння забороненості споглядання і відвідання місця нон грата – надавали місії відвідин нового ботанічного саду якогось заборонено-солодкого містичного ореолу... Узагалі прогулянки містом це була обов*язкова прикмета дозвілля киян 60-х...
І найзнаковіша пісня – “На долині туман...” [ Згорнути уривок ]
|
