|
Полювання на маніяка : роман
Сергій Батурин
— Fiol,
2018.
— 219 с.
— м.Київ. — Наклад 10000 шт.
ББК: 84.4 УКР 6-44
Жанр:
— Поліційний детектив
Анотація:
Середина 80-х років ХХ століття. В Радянському Союзі починається т.з. "перебудова.
Керівництво Комітету Держбезпеки СРСР вирішує замінити начальника Дев'ятої
служби КДБ УРСР, що займається охороною найвищих посадовців УРСР, полковника
Миколу Хомича Мудрого своєю довіреною людиною, котра одночасно була б і "невсипу-щим оком" Москви при керівникові республіки В.В.Щербицькому, котрий використо-вує увесь свій вплив, щоб відстояти в Кремлі перевірену людину. Луб'янка не збирається
відступати й розпочинає операцію з усунення полковника.
Тим часом син Н.Ф.Мудрого — двометровий темноволосий силач, спортсмен-красень
Володя — вступає на навчання до Вищої школи КДБ в Москві. Одночасно в столиці
СРСР з'являється кривавий маніяк, що здійснює звірячі вбивства і зґвалтування. Жертви, котрим дивом вдалося вижити, в один голос описують його двометровим темноволосим молодим мужчиною незвичайної фізичної сили. Словесні портрети і малюнки,
зроблені із слів жертв, нагадують Володимира. Невже він і виявиться кривавим манія-ком?
Роман написаний за мотивами реальних подій, що відбувалися в 80-і — 90-і роки в Мос-кві та Києві.
Російськомовна авторська версія роману, названа "Потомственный чекист", була від-значена в 2014 році премією ім. В.Г.Короленка Національної спілки письменників Ук-раїни.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Було дуже тепло, по-літньому, і — небувалий випадок в цих місцях наприкінці травня — вже почав розпускатися жасмин. Трава ще не висохла від роси, у ній дружно розкрилися і рясно жовтіли там і сям сонячними бризками кульбаби. Повітря було насичене кавуновою свіжістю з легким медвяним присмаком білих акацій. Де вони цвіли і чи були тут взагалі, розбиратися і з'ясовувати було недоречно. Переляканий людиною, спурхнув на гілку осики одуд, схиливши голову, роздивився перехожого: дуже великий, чисто ведмідь, — зірвався і полетів геть, противним голосом на все горло попереджаючи лісову братію про появу ... [ Показати весь уривок ]
чужинця.
— От сука, — запізніло зашарив поглядом по стежці в пошуках каменю або палиці гігант.
Злетіли, розкричався, закружляли над головою сороки. Ліс відчув вторгнення і занепокоївся, і це не на жарт розлютило чоловіка: така лють піднялася десь з-під грудини, що аж у піт кинуло.
— Сука, — ще раз вилаявся він, гнівно плюнув у придорожню ромашку, але від досади вклав стільки енергії в плювок, що вийшов колосальний переліт.
Він вирішив закурити і заспокоїтися, дістав з кишені пачку сигарет — "Яву" фабрики "Дукат". Дурниця, звичайно: "Ява" повинна робитися на фабриці "Ява", а то, дивись, яка-небудь Мухосранська тютюнова фабрика теж почне випускати сигарети найвищих сортів, посилаючись на те, що вимог ГОСТу, єдиного для всієї країни, вона, мовляв, дотримується. Маячня якась: ну і що, що ГОСТ? У Тольятті ж не починають робити "Волги", а в Запоріжжі — "Москвичі"!
Сірники "Гомельдрев" ніяк не хотіли загорятися: то ламалися, шипіли і згасали, а то, коли він чиркав, сірчана головка відскакувала від дерев'яної палички, спалахувала і трасуючою кулею відлітала метри на три в сторону.
— Ну, не йоб же твою мать! — спересердя вилаявся здоровань.
— Ти чого це лихословиш, голубе? — раптом почув у себе за спиною зовсім близько. Від несподіванки він здригнувся, автоматично чиркнув сірником — той взяв та й загорівся. "Голуб" прикурив, жадібно затягнувся димом, дунувши, погасив сірника, кинув його на пісочок стежки, притоптав ногою і повернувся на голос. Немолода тітка передпенсійного віку з господарською сумкою, в білій ситцевій хустці і, незважаючи на сезон, у вовняній кофті, суворо дивилася на нього.
— Тут чо, храм чи райком? — витріщився на неї чоловік.
— Храм в душі, хлопче, і він або там є, або нема. У тебе, видно, там навіть не райком, а пустка, ба й згарище…
Ну все, тітка, от тобі кінець. Прирекла ти себе своїм довгим язиком. Спритна ти судити людину, вперше її побачивши. Як там: "Яким судом судите, таким і судимі будете?" От і станеш ти сьогодні попелом. Вирок тобі: засуджена до очищення вогнем для реінкарнації в більш вдалому образі.
Від сильного удару величезного кулака жінка, упустивши свою ношу, відлетіла кроків на п'ять і втратила свідомість. Кат легко закинув жертву на плече, підхопив сумку і подався до найближчого чагарнику, за яким, він відчував, повинна була виявитися поляна, придатна для сьогоднішньої акції. Він пер напролом, не звертаючи уваги на те, що гілки дряпали його, піднялися хмарою комарі і почали атакувати з нахабною наполегливістю, немов відчуваючи свою безкарність: руки-то зайняті.
Він ломився, як ведмідь, побоюючись тільки одного: як би тітка не отямилася у нього на плечі і не стала кричати, а зарості все не кінчалися і не кінчалися. Під ногами хрустів старий трусок, за брюки чіплялися гілки ожини, а на обличчя налипало павутиння, часто натягнуте тут дбайливими павуками. Чагарник, нарешті, скінчився, перейшовши в листяний ліс, а поляна все не попадалася. З моменту їхньої зустрічі пройшла хвилина, максимум — півтори, але йому здалося, що хвилин сорок, не менше, і Катові прийшло в голову: досить нишпорити по лісі в пошуках зручного місця; він зупинився і одним рухом скинув жертву з плеча, подумавши про те, що вона може прийти до тями від удару об землю, тільки після того, як кинув.
Він квапливо вихопив зі своєї наплічної сумки ніж, зірвав з нього чохол, перехопив зручніше ручку і щосили тицьнув лезом у підребер'я, туди, де, за твердженням шкільної вчительки анатомії, у людини знаходиться селезінка. Не опритомнівши, тітка здивовано охнула, сіпнулася і обм'якла. "Отак-то", — подумав він, повільно витягнув свою зброю і встромив знову — в підключичну западину. А потім ще раз — у серце, щоб вже напевно. Він витер лезо від крові об її дурну сільську кофту — ач, вирядилась, як у глухій провінції, а туди ж: докоряти самому Катові, селючка! [ Згорнути уривок ]
|
