|
Київські канікули : Роман
Наталя Тисовська
— Нора-Друк,
2018.
— 224 с.
— м.Київ. — Наклад 1500 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-688-024-9
Жанр:
— Авантюрний детектив
— Подорожня історія
Анотація:
Американська аспірантка Дженні Бартон навіть уявити не могла, що її мандрівка до Києва замість приємних закордонних канікул перетвориться на нескінченний вихор небезпечних пригод. Це ж треба було примудритися стати свідком пограбування й опинитися в полоні десь за містом, у заґратованому будинку, разом з такою самою посестроюзаручницею! І що тепер робити — покірливо чекати смерті? Так міг би вчинити хто завгодно, тільки не Дженні.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Заувага, без якої неможливо розпочати оповідь
Незрідка письменникові аж свербить навіщось приписати власне творіння невідомому авторові, у передмові скромно зазначивши, буцім на базарі в Толедо придбав письменник у хлопчини старі зошити, нашкрябані арабщиною, на одному з яких стояв заголовок: «Історія Дон Кіхота з Ламанчі, написана Сідом Ахметом Бен-Енхелі, дієписцем арабським». А трапляється й таке, коли автор без зайвих пояснень зазначає: «Рукопис, виявлений за дивних обставин». Коротко і неясно. Або ще краще — розписує ціле переднє слово: «Попереджаю читача, що до створення цих нотаток я ... [ Показати весь уривок ]
не маю ніякого стосунку і потрапили вони до мене за вельми дивних і сумних обставин. Якраз у день самогубства Сергія Леонтійовича Максудова, яке сталося в Києві навесні минулого року, я отримав надіслану самогубцею заздалегідь товстезну бандероль і листа. В бандеролі виявилися ці нотатки, а лист був дивовижного змісту: Сергій Леонтійович заявляв, що, йдучи з життя, він дарує мені свої нотатки з тим, щоб я, єдиний його друг, виправив їх, підписав своїм іменем і випустив у світ. Чудернацька, але передсмертна воля!..»
На відміну від уславлених своїх попередників, я не дуритиму читача, буцім автором мого роману є вигадана особа, яка, поставивши в книжці останню крапку, кинулася з Ланцюгового мосту сторчголов у Дніпро. Насправді роман мій написаний власноруч, а от до карколомної історії, яка в ньому оповідається, я дотична тільки побічно. Свідком розв’язки описаних у романі подій я стала випадково, завдяки молоденькій дослідниці, яка приїхала на стажування до Києва з далекої Міннесоти. Познайомилися ми з нею за вельми дивних, проте анітрохи не сумних, а, навпаки, кумедних обставин: не повірите, але цілком респектабельна американська аспірантка крадькома розсовувала по кишенях печиво, яке ще залишалося від маленького фуршету, влаштованого в офісі «Фулбрайту» з нагоди публікації одного з моїх товстелезних перекладів.
На брудершафт ми з нею випили тут-таки, і Дженні розповіла мені про дивовижну приключку, яка сталася з нею в Києві та яка, власне, і довела її до такого ганебного життя. А почалося все з того, що в метро, куди Дженні з аеропорту доправив «SkyBus», у неї витягнули гаманець з усіма грішми, а головне — з київськими телефонами й адресою «Фулбрайту», за програмою якого вона приїхала і який мав забезпечити її житлом. Дженні тільки пам’ятала, що має вийти на станції «Палац спорту», а от куди далі йти, гадки не мала. Як усяка добропорядна американка, Дженні вирішила звернутися до представників влади в синіх одностроях — і це стало початком химерних подій.
Шановний читач може запитати, чому Дженні сама не схотіла описати свої пригоди. Ет! Розповідала вона мені свої походеньки англійською, адже, хоча й підучила українську мову перед заокеанським стажуванням, про вільне володіння не йшлося. Отож довелося взятися до пера мені, бо шкода було б, якби пропав такий чудовий матеріал. Але пишу я все з голосу Дженні, майже її власними словами, тому оповідь цілком логічно вестиметься від першої особи.
Розділ 1
Уже в метро я збагнула, що вчила, схоже, не ту мову. Щойно я до когось зверталася українською, мені охоче відповідали, навіть тепло брали за рукав і підбадьорливо всміхалися, але я зі сказаних слів не розуміла ні бельмеса. Люди підвищували голос, починали говорити навмисно повільно, але й це не допомагало. Тоді мені, широко всміхнувшись, доводилося кивати головою: мовляв, ясно-ясно, все зрозуміла,— красно дякувати й тікати геть, шукаючи допомоги деінде.
Аж тут мені на очі трапився синьострійний хлопчина, вельми схожий на наших власних поліцейських. Розсудивши, що ніким іншим він бути не може, я побігла до нього. Й отут уперше збагнула: це не я така безнадійна, що не тямила ні слова з мови, яку вивчала чотири місяці, а це люди говорили до мене мовою зовсім інакшою. Бо з хлопчиною ми порозумілися за три хвилини.
Перейнявшись моєю сумною долею, поліціянт на своєму планшеті розшукав адресу «Фулбрайту», тоді взяв мене попід лікоть, вивів з метро нагору й довів до височенної будівлі, де на дев’ятому поверсі й містився потрібний офіс. Знав би він про мою іманентну здатність втрапляти в різні халепи, мабуть, завіз би аж до самого офісу, та хіба можна все передбачити наперед!
— Де у вас елеватор? — чемно запитала я в охоронця за стійкою, на прощання помахавши поліціянтові. Охоронець вибалушив на мене очі, але за мить оговтався.
— Маєте на увазі ліфт?
— А, ну так, ліфт, звісно.
Ну що ти робитимеш з тою іноземною мовою! Коли я тільки починала вчити українську, нас попереджали, що далеко не всі слова, які звучать в обох мовах однаково, обов’язково матимуть однакове значення. Але як тут вгадаєш?
— Вам праворуч.
У ліфт стояла невеличка черга: дівчина в зеленій куртці, років двадцяти п’ятьох на вигляд, і за нею двоє парубків. Я прилаштувалася за ними, і коли стулки розсунулися, примудрилася втиснутися останньою. Ліфт як ліфт, тільки був на пульті ще й кодовий замок. Я так розумію, на деяких поверхах кабіна без коду не зупинялася. Коли я зайшла, десята кнопка вже світилася, я натиснула дев’яту, а дівчина ввела код. Який це був поверх, я не знаю.
Притулившися спиною до стінки, я зиркнула на себе в дзеркало, вирішила, що з «Фулбрайту» мене за трохи заспані очі й нечесані коси не виженуть, начепила на обличчя сяйливу посмішку, хоча настрій мій назвати сяйливим було важко, й обернулася до виходу. Далі точної послідовності подій я не пам’ятаю. Кабіна зупинилася, двері роз’їхалися, дівчина зробила була крок у хол, але один з парубків перегородив їй вихід.
Тільки тут я звернула увагу, що на них обох були кашкети, низько насунуті на очі, але кашкети яскраві, модні, вони органічно пасували до вузьких джинсів, вансів і крихітних, наче з молодшого брата, курточок, тому спершу мене це зовсім не насторожило. Один з хлопців раз у раз покашлював, затуляючись шарфом, а другий стояв до нас спиною. І лише коли цей, другий, заклинив якимсь металевим трикутником двері, а його приятель узяв мене за плечі, я злякалася. Саме тоді я вперше подивилася на нього прямо: під кашкетом він був рудий, з якимись сіро-зеленими, водянистими очима. Я на рудих завжди звертаю увагу, бо я сама руда.
Дівчина в зеленій куртці хотіла обуритися, але її швидко притиснули до стінки, в парубків у руках з’явилася зброя, з боку сходів долинуло тупотіння багатьох ніг, а потім оглушливий тріск: ламали двері. Можу тільки здогадуватися, що саме відбувалося за межами ліфта, але, схоже, парубки мали спільників, які за лічені хвилини перевернули офіс догори дриґом: раз у раз до нас долітало якесь гупання, гуркання, гримотіння, зойки і, я так зрозуміла з інтонації, брудна лайка. Рудий став у дверях ліфта, а на секретарку, яка завмерла за столиком рівно навпроти нас, його приятель з шарфом наставив зброю, щоб вона бува не викликала підмогу.
Коли я кажу «я злякалася», це зовсім не означає, що я від страху закам’яніла й тільки очима водила. На стрес мій організм реагує зовсім по-іншому. Одного разу, ще вдома, коли я верталася в гуртожиток з університету, а там треба було вздовж річки перейти такий собі лісочок, на мене стрибнув хлопець. Я не встигла зрозуміти його замірів, бо інстинкт підказав мені боронитися. У хлопця, щоправда, виявився ніж, у мене на щоці на все життя зосталося два тонесенькі, ледь помітні шрами і значно глибший поріз на плечі, але за кілька хвилин нападникові довелося відступитися. Найсмішніше те, що коли я вже відбилася й відкупилася від нього за три долари (це все, що було у мене в кишені), він ще й допоміг мені підвестися з землі та провів аж до кінця лісочка. Може, саме тому, коли я заявила на нього в поліцію, його й під варту не взяли — він чекав на суд на волі, я навіть з ним кілька разів перетиналася на вулиці. Ще трохи — і він би до мене й вітатися почав.
Але перепрошую за такий розлогий відступ. Словом, поки рудий стояв у дверях ліфта, а його приятель стеріг секретарку, я вирішила діяти. Перезирнувшись зі своєю посестрою-заручницею, я очима вказала їй на кнопку першого поверху. Дівчина ледь помітно кивнула. І тоді я, ногою вибивши клин з-під дверей, щосили штовхнула нашого рудого вартового в бік, а дівчина вже натиснула на кнопку. Двері зімкнулися, ліфт рушив униз, ми видихнули затамоване повітря. Нестерпно повільно кабіна подолала кілька поверхів, зупинилася, стулки поїхали в боки — і ми вивалилися просто в обійми старшого чоловіка, дебелого і круглолицього, сивого, який стояв у оточенні кількох кремезних молодиків.
Схоже, це одна банда.
Не було ні поліційних сирен, ні переговорів з нальотчиками, ні вуличних перегонів. Усе відбулося так швидко, що поліцію ніхто й викликати не встиг: два охоронці на першому поверсі нерухомо лежали на підлозі — здається, непритомні, навряд чи вбиті, бо крові не було. На скляних дверях з’явилася табличка «Зачинено» (її я запримітила, коли нас уже тягнули до машини), ліфт стояв заблокований, а на інших поверхах спокійно собі працювали люди, ні про що не здогадуючись.
Згодом, прокручуючи в голові події, я схилялася до думки, що подальшу мою долю вирішила я сама, коли з дурної голови намірилася тікати. Може, якби ми з тою дівчиною тихо собі сиділи в ліфті, то нас би зрештою відпустили — он скільки людей було ще в будівлі, але їх ніхто не чіпав, а хлопці в ліфті добре замаскувалися, навряд чи ми б змогли їх потім описати поліції,— однак ми вийшли у вестибуль і побачили обличчя їхніх спільників. Моя товаришка по нещастю (до речі, оскільки згодом ми з нею познайомилися, можу вже називати її на ім’я, щоб не було плутанини: Ліда) ніколи мені цього не закидала, але, мабуть, і її навідували такі самі думки.
Нас обшукали й усе відібрали, а за п’ять хвилин, коли нальотчики здійснили задумане й готові були ретируватися, вони, сідаючи у синій бусик, який буквально на мить зупинився перед скляними дверима, прихопили нас із собою. Зі свідків ми з Лідою перетворилися ще й на заручниць: якщо на грабіжників почне полювання поліція, заручники — це бодай якийсь козир. Але погоні не було. Ми спокійно подолали кілька вулиць, заїхали в якийсь двір, і там наші полонителі пересадили нас в інший бусик, тепер уже білий, але такий брудний, що й номерів неможливо було прочитати.
— Відпустіть нас,— несподівано для самої себе попросила я.— Там же в будівлі повно камер, я бачила; ваші обличчя все одно зафіксовані, ми для поліції не станемо якимись особливо цінними свідками, відпустіть нас, будь ласка...
Сивий кинув на мене зацікавленим оком — видко, зауважив мій акцент, але тільки гмикнув.
— Сидіть тихо,— сказав він, замикаючи двері вантажного бусика. Ми з Лідою опинилися в цілковитій темряві.
Їхали ми з годину, мабуть: спочатку довгенько містом, бо раз у раз зупинялися на світлофорах і стояли у заторах. Кожна секунда, проведена в темряві, тільки збільшувала мою паніку: за деякий час у мене вже трусилися руки, а по спині холодними цівками стікав піт. Я гупала ногами в стінки і дверцята бусика, кричала, але нас ніхто не чув: усе заглушував жвавий дорожній рух. Ліда ж сиділа на підлозі, не ворушачись. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знесилено повалилася поряд нею. Ми їхали і їхали, аж у якийсь момент вона, смикнувши мене за рукав, мовила:
— Чуєш, метро гуркоче? Переїжджаємо Дніпро.
Після її слів я і справді почула стукотіння сталевих коліс. З мосту ми виїхали на шосе, далі — на гамірну трасу, потім звернули на якусь тиху сільську дорогу, а відтак узагалі виїхали на ґрунтівку, бо нас страшенно кидало на ямах.
— За містом дуже зручно позбуватися трупів небажаних свідків,— меланхолійно промовила Ліда.— Скоро сніг випаде, всі сліди замете аж до весни.
Мене кинуло в жар.
Ми ще кілька разів повернули туди-сюди, кудись нарешті заїхали, й коли бусик зупинився і дверцята відчинилися, виявилося, що ми в тісному гаражі. З нами були Сивий і Рудий, вони виштовхали нас надвір і потягнули на східці, які вели до дверей, розташованих над гаражем. Вхід у триповерхову кам’яницю. Піднімаючись східцями, я роздивлялася її.
На всіх її вікнах стояли ґрати. Я такого ще в житті не бачила... [ Згорнути уривок ]
|
