|
Знаки і знади : поезія
Наталія Бельченко
— Дух і Літера,
2018.
— 80 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-378-580-6
Жанр:
— Поезія
Анотація:
Восьма книжка поетки і перекладачки Наталії Бельченко і перша – написана українською мовою. В ній – враження від побачених міст і країн, але в першу чергу – занурення у світ предків роду. Подеколи через стихію річок. І осягнення доль загиблих у Голодомор, у війну, як російсько-українську, так і Другу світову, зокрема у Варшавському гетто. Буття промовляє знаками, з якими неможливо не рахуватися. Воно вабить знадами і переживаннями, з яких виходиш оновленим. Назву книжки – «Знаки і знади» – навіяно словами з перекладу любовного вірша Ярослава Івашкевича, чию лірику Наталія Бельченко почала перекладати, перебуваючи на стипендії Gaude Polonia.
Книжку "Знаки і знади" можна придбати тут
http://duh-i-litera.com/book_author/belchenko-nataliya/
https://www.yakaboo.ua/author/view/Natalija_Bel_chenko/
|
Лінк із зображенням книжки:
|
* * *
Випліскуючи дощ долонями з-під міста,
Як рибу з-під моста висьорбують ловці,
Ти вихопиш себе, весела і троїста,
Пізнавши шлях в очах, околиці й ріці.
Непевний, непрямий, ледь-ледь солонуватий,
На смак його ідеш, б’є в голову напій.
В горіхових очах захочеться стрибати,
Як бісик, білка, шлях, непевний, непрямий.
Чопилки
Де лунко падають горіхи
І від калини йде тепло,
Усе в таємнім полі втіхи —
Неначе справді відлягло.
Тут не зупинишся в дорозі,
Бо надсупоєва гора,
Мов насувається і досі
Від недалекого Дніпра.
І в день Покрови можна вийти
На заячого холодку ... [ Показати весь уривок ]
Передзимові жовті віти,
На кожну ягідку жарку,
Які лишилися на схилі
В осіннім вибалку від тих,
Із ким зустрітися по силі,
Як проковтне земля горіх.
Варшава
І так пригорнулося місто до рук,
Як теплий щільник до бджолиних сполук.
Крізь мед, що відклався поволі,
Руїни і кров проглядали на дні,
І впала полуда у дні весняні
Під промені сонячні голі.
Колись тут Муранівська площа була,
А зараз будинки з бетону і скла,
Але як за мушлею можна
Пірнути і випливти за хвилеріз,
У морок підземний невисохлих сліз,
Хоча випливає не кожний.
Коли Umschlagplatz наковтавсь поколінь
І виблював кількасоттисячну тінь,
Щось луснуло в тверді і тиші.
І колій трамвайних замкнулись вуста,
І Вісла блищала вже трохи не та,
Бо вижив лиш найщасливіший.
Коли полетить невитравне крило
Повз вулиці, котрих давно не було,
Та ось повернулись до тями,
Я вийду в квітневий незвіданий шал,
Відчую бряжчання тих рейок і шпал
І вип’ю як гість з хазяями.
Між Лук’янівкою і Подолом
Татарка весняна — бузкова,
Осіння — в іржавій траві.
Узимку ж вона — снігурова
І люди її — снігові.
Там є Загоровка і Шмідта,
Макаріївська церква стара.
Татарка завіям відкрита
І брату Подолу — сестра.
А з братом своїм я ходила
По пагорбах диких її.
На тих старокиївських схилах
В дитинстві були снігурі.
Наш батько тримав на балконі
У кліточці їх до весни.
Пухнастії грудки червоні
В мороз випинали вони.
Хоча від заводу Артема
Дорога, як хорда, блищить,
Animula ходить окремо
І рветься туди мимохіть.
Нема вже ні батька, ні брата,
Татарку давно не впізнать,
Та не припиняю чекати,
Коли снігурі прилетять. [ Згорнути уривок ]
|
