|
Маджонг (укр)
Олексій Нікітін
(Переклад:
О.Якименко)
— Фабула,
2017.
— 416 с.
— (Серія: Сучасна проза України).
— м.Харків. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 9786170935281
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Кар’єра Регаме розпочалася тридцять п’ять років тому, коли його витурили з третього курсу університету за фарцування. У буфеті Жовтого корпусу він спробував продати за дев’яносто рублів футболку «Wrangler» незнайомому молодикові. Той був готовий купити її за п’ятдесят, але Костя виявив твердість і нижче вісімдесяти ціну опускати не бажав. Остаточно переконавшись, що сторгуватися їм не судилося, покупець-невдаха з важким серцем — він волів би краще купити футболку — вийняв посвідчення співробітника кафедри Історії партії й попросив Костин студентський квиток. Потім були збори, на яких прозвучали ... [ Показати весь уривок ]
слова «осквернив цей храм науки, це святе місце, нечистим баришництвом». І Костю вигнали.
А вже за два місяці він працював літературним секретарем Левка Лучини. Як це вийшло і чому поет зі світовим ім’ям, класик української літератури, член республіканського ЦК, депутат, герой і таке інше, взяв у секретарі двадцятилітнього ледащого телепня, недовченого студента, ще й фарцувальника? Складно сказати. А як Сергій Довлатов опинився в секретарях у Віри Панової? Адже майбутній автор «Іностранки» теж не був зразком будівника комунізму.
Про що думав Лучина, погоджуючись узяти Костю на роботу? Може, він пригадав іншого Костянтина Регаме, київського композитора, свого першого вчителя по класу фортепіано в музичній школі Лідії Миколаївни Славич-Регаме? А може, пригадався йому Костя Регаме з товариства імені Леонтовича, якого разом з іншими друзями Лучини взяли на початку тридцятих, щоб не випустити вже ніколи? Найпевніше, так і було: виручили тоді Костянтина Рудольфовича його «київське» прізвище, та ще настирне завзяття мами, яка по тричі на день телефонувала двоюрідній сестрі Лучини — Мотрі Михайлівні й не на жарт замучила глухувату стареньку.
Лучина взяв Костю на невелику зарплату, пообіцяв, що дасть йому можливість підробляти додатково, поставив вимогу ніколи не вплутуватися в сумнівні історії й не підводити цим під удар його самого. Костя пообіцяв класикові поводитися пристойно, а сам при цьому вирішив, що через місяць-два, коли мама заспокоїться, він тихенько звалить від цього мастодонта і… пропрацював у Лучини п’ять років, аж до смерті старого. Чим Лучина купив Костю, зрозуміти нескладно. Левко Миронович опублікував свої перші віршові спроби ще в десятих роках. Він добре знав і не любив Бурлюка, виступав з Маяковським і, було діло, пофарбував якось в антрацитно-чорний шевелюру Малевича. Для Лучини радянський авангард був не забороненою темою, як для Костіних університетських викладачів, і не історією давньою й нереальною, як для самого Кості, а частиною особистого життя. Його записники віком у півстоліття читалися як каталог спецхрану: Ірчан, Довженко, Плужник, Підмогильний… Хто б міг подумати, що цей чоловік з обличчям, висушеним мертвими вітрами найвищих президій, який із байдужою готовністю й не читаючи ставив своє ім’я під будь-якою прокламацією, спущеною згори, хоч би до чого вона закликала,— встановити мир в усьому світі негайно і назавжди чи вкотре накласти анафему на ім’я московського академіка, що потрапив у неласку; хто б міг уявити собі, що навіть за межею своїх вісімдесяти він зберіг жвавий і ясний розум, чіпку пам’ять і бешкетний характер.
Усі вважали, що Лучину зламали в тридцятих, що «Партія і я» він написав у ніч перед розстрілом, купивши за три десятки рядків дозвіл на все, що прийшло потому: на життя, спокійне настільки, наскільки воно взагалі могло бути спокійним, на місце в літературі, яке він і без того займав по праву істинного поета, на премії, на ордени…
На кінець шістдесятих його взаємини з владою сформувались остаточно і не змінювались уже ніколи. Він знехотя спускався з висот, пронизаних світлом і холодом вічності, до цих хлопчаків у коротких партійних штанцях, з підкресленою легкістю виконував їхні дрібні прохання і, не прощаючись, повертався на Олімп. Із колегами-письменниками Лучина був саркастичним і грубим; іншого ставлення, на його думку, вони не заслуговували. Лише кільком людям, серед яких Регаме раптом із подивом виявив і себе, розкривався справжній Лучина, що не змінився ні на крихту з тих міфологічних часів, коли веселий бешкет у літературі був нормою, а не приводом для догани і позбавлення письменницьких «корочок».
Напевно, не менше за Костю здивувалися цьому й люди з відомства, яке хоч і відпустило колись Левка Лучину після арешту, та не залишало його без своєї уваги вже аж до смерті. Одного разу вони запросили Костю для розмови, суть якої він того самого дня, порушивши підписку про нерозголошення, передав Лучині. Той подумав недовго і легко махнув рукою, дозволивши Кості чинити залежно від ситуації, і ніколи потім не питав, який саме вибір зробив його літсекретар.
П’ять років роботи в Лучини дали Кості Регаме більше, ніж дали б університет і аспірантура разом узяті. Він став чудовим фахівцем з європейського авангарду початку століття, який тонко відчував зв’язки та взаємні впливи різних шкіл і течій. Чимало цікавого дізнався Костя і про самого Лучину. Після смерті старого він зробився чи не головним постачальником статей про нього до українських та московських журналів. На гонорари за ці статті й на гроші від перепродажу рідкісних книжок Регаме непогано існував у сімдесятих і вісімдесятих, а в непростих дев’яностих навіть трохи підзаробив, збираючи бібліотеки для буржуа, які щойно вбралися в пір’я. [ Згорнути уривок ]
|
