|
Victory Park (укр)
Олексій Нікітін
(Переклад:
В. Меренкова)
— Фабула,
2016.
— 412 с.
— (Серія: Сучасна проза України).
— м.Харків. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 9786170929358
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Вулиця Бойченка давно вже не головна магістраль Комсомольського масиву. Але років п’ятнадцять тому, коли на вулицю Малишка ще тільки завозили фундаментні блоки для майбутніх універмагів і універсамів, а на узбіччях Дарницького бульвару можна було збирати маслюки, Бойченка була головною в житті Пелікана. Нею він повертався додому зі школи. І ця пряма, без будь-яких витребеньок, вулиця раз у раз в’язалась дивовижними вузлами, приводячи Пелікана то до Вовчої гори, де, підкоряючись реактивній силі, злітали в небо пляшки, набиті карбідом, то до експериментального відрізку трамвайних колій біля кінотеатру ... [ Показати весь уривок ]
«Ровесник», де на рейки викладалися й ефектно вибухали під чавунними колесами малокаліберні гільзи, набиті сіркою, стертою із сірникових голівок.
Це бездумне і легке життя міського мілководдя могло тривати усі десять шкільних років, але після восьмого класу Пелікан разом із другом Багілою склали іспити і перейшли до фізматшколи. Таким було його перше самостійно прийняте рішення, і більше за інших воно здивувало батьків.
Пелікани в трьох поколіннях вивчали вітчизняну історію і навчали неї студентів. Щоліта вони проводили в експедиціях. Там було все найцікавіше, а міське життя присвячувалося обробці даних розкопок і підготовці до нових польових сезонів. Саме під час розкопки під Черніговом, на березі Десни, у середині шістдесятих, познайомилися батьки Пелікана, і всім було абсолютно зрозуміло, чим займатиметься їхній син, коли підросте. У дитинстві Пелікан охоче підтримував цю переконаність. Так, він не проти стати археологом. Їхня домашня бібліотека складалася переважно з праць з історії, і, не надто розрізняючи, дитяча у нього в руках книжка чи не дуже, він читав усе підряд.
На полицях корінець до корінця стояли роботи прадіда — приват-доцента Пелікана і діда, червоного
професора Пелікана. Вони займалися одним і тим же періодом — Хмельниччиною, але, як раптово здогадався юний Пелікан, займали глибоко ворожі позиції та люто громили один одного на сторінках наукових журналів і монографій. Утім, ані приват-доценту, ані професору з цього не було жодного зиску: одного ув’язнили в тридцять четвертому, другого розстріляли в тридцять восьмому.
Батько Пелікана вибрав більш віддалений і спокійний період — княжу добу. Але і в цій тихій заводі, що годувала не одну сотню науковців-карасів, час від часу молотила хвостом і роззявляла зубасту пащеку чергова партійна щука, яка здавалася переляканим карасям середнім за розміром крокодилом. І тоді сіріли обличчя батьків, на кухні, за зачиненими дверима, обговорювалися складні тактичні схеми відступів і поступок.
Відступати слід було так, щоб згодом мати можливість повернутися, а поступатися не в принципових питаннях, а в дрібницях. Головне належало завуалювати, але попри все зберегти. Якщо, звичайно, вдасться. А якщо не вдасться, то зберегти хоча б дух істини.
У більш спокійні часи батьки Пелікана любили пожартувати над дивацтвами буття вітчизняної історичної науки, і він разом з ними сміявся і над тонкими, доступними лише обізнаним, дотепами, і над улюбленою пісенькою Галича. Але коли Багіла заявив, що вирішив вступити до фізматшколи і йде з вічно сонної двісті четвертої, Пелікан вирішив наслідувати його приклад.
Будь-яка робота повинна мати результат, точний, переконливий і остаточний. Займатися історією
він більше не бажав. [ Згорнути уривок ]
|
