Літературно-мистецький журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №94 : журнал
Олександр Апальков, Плихневич Тетяна, Даник Володимир
(Переклад:
Апальков Олександр, Хомутина Хельга)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2020.
— 120 с.
— (Серія: журнали).
— м.Канів. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Часописи
— Проза
— Критика
Анотація:
У червневому номері 94 міжнародний літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*Zeitglas» публікує оповідання Оксани ТЕРЕЩЕНКО «МІЙ КОХАНИЙ ВІКОНТ», Владислава ТАРАНЮКА «ТРАМВАЙ КОХАННЯ», німецькомовну версію твору Юлії ІВУШКІНОЇ «MEHR ALS MACHT DER GEWOHNHEIT» та інших.
Розділ Альтернативна проза представлений нарисом Романа ШИЛУЦЬКОГО «МОЙ СЧАСТЛИВЫЙ ГОД» (продовження), оповіданнями: Тетяни ПЛИХНЕВИЧ «МІСТО БЕЗ ІМЕНІ», та Володимира КОМІСАРУКА «ХТО ВІН?».
ПОЕЗІЯ презентує твори авторів з України, Німеччини та Рсії: Миколи ПРОЦЕНКА, Володимира ВЕРХОВЕНЯ, Олександра БОСОГО, Наталії ВІЛЕНСЬКОЇ та новітніх молодих українських авторів.
Розділ Критики та есеїстики друкує нариси Олександра АПАЛЬКОВА «РОЗВОРУШИТИ СПОГАДАМИ ДУШУ ЧИТАЧА», Віктора ПАЛИНСЬКОГО «…ВІРШІ ЦІ…», Олександра АРХАНГЕЛЬСЬКОГО «ЩО ЦЕ БУЛО», Анни ПРОЦЕНКО «КТО ВЫ, АЛЕКСАНДР ВАСИЛЬЕВИЧ КИЗИЛОВ?», Ольги ПОЛЕВИНОЇ «ДІД ЖАХАЙ ІЗ ЧАРІВНОЇ КРАЇНИ» та інші.
Галерея журналу представляна роботами Володимира Под`япольського .
Більш розлого на сайті журналу:
https://zeitglas.io.ua/
Лінк із зображенням книжки:
|
Ми пам‘ятаємо багато речей. Інколи, здається і зовсім зайвих…
Однак, спробуйте позбутися власних спогадів… Людина живе у різних вимірах своєї історії, причому – одночасно. Не полишив цю тему поза літературною увагою і Петро Староста. Попри те, що автор відомий колу читачів своїми поезіями, проза не збавить їх до нього шанобливості. Адже, у даному випадку йдеться про скрупульозну та ґрунтовну роботу.
Перебираючи у пам‘яті різні моменти свого життя та аналізуючи спогади, документи, перекази родичів, дослідницький хист автора уклав справжню історико-документальну повість. Канва цілої книги, від ... [ Показати весь уривок ]
першої сторінки до останньої, насичена живими образами її героїв. Героїв не вигаданих і не прикрашених. Так, як гілки на древі будь-якого роду, будь-якої людини не потребують зайвих епітетів. Вони – саме життя. А життя, завжди переходить за горизонти болю…
Не покладе проведіння такого тягара, яке не винесе людина…
Навіть, коли й доведеться розпрощатися із самим життям…
У книзі – галерея справжніх людей.
Її вивів перед очі й душу читача оповідач. І провів тих людей від народження спогадів про них, до останньої про них згадки…
Я написав «до останньої» і сам із собою не погоджуюсь. Адже, допоки ми читаємо про героїв, вони живуть із нами – поміж нас. Навіть, коли ми і не знали про них до того… І в усі часи пани собі панствували, раби собі рабствували… А про природу людини так і не дав повної визначеності жоден із філософів. Однак, творча сила завжди – смисл і успіх будь-якої корисної справи, сумлінної…
Наскільки можна судити із надзвичайно розлогих посилань на документальні джерела, книга укладалася тривалий час.
Уявімо собі стан автора, що гортає шпальти старих газет, шукаючи у кожній бодай короткої інформації про своїх рідних, близьких, знайомих родинному кущу. Пояснити все це не можна. Можна інспірувати, примруживши очі, «читаючи» це у просторі між рядками…
Ми всі згодні у тому, що завдання письменника-документаліста – організація цікавого викладу простими словами сили-силенної обробленого й пропущеного через себе матеріалу. Систематично і всебічно скомпоновані данні, взяті у різні часи окремо, лишатимуться нездатними у такому первинному вигляді до затятої і послідовної оповіді. Це вдається оповіді із художнім стилем та світоглядом, яким володіє автор.
Наведу декілька текстових прикладів:
«Побідувавши більше року з двома малолітніми дітьми, Текля дала згоду вийти заміж за Штефана Мариска, привабливого і добродушного парубка…» (стор.64).
«Війна закінчилася, але в село з військомату продовжували надходити похоронні, збільшуючи реєстр убієнних…» (стор.177).
«Найбільше до Степана прив‘язався Петрик. Він всюди нипав за старшим братом. Степан іде до криниці, хлопчик плентається за ним. Не може йти – плаче…» (стор. 253)
«Жебрак постійно ходив з мішком за плечима. Юродивим у селі лякали… дітей… Не будеш слухати, прийде майданський Ванька і забере тебе у мішок…» (стор. 264)...
Апальков Олександр "Розворушити спогадами душу читача..." [ Згорнути уривок ]
|