|
альманах "Скіфія-2020-Весна" : проза, поезія, есеї, критика, упорядник О.Апальков
Олександр Апальков, Валія Киян, Корінь Антоніна
(Переклад:
Апальков Олександр)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2020.
— 192 с.
— (Серія: альманах "СКІФІЯ").
— м.Канів. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-617-7425-48-8
ББК: 84 (4-Укр.-Рос) 6-5
Жанр:
— Проза
— Альманахи
— Поезія
Анотація:
До збірки увійшли твори 44 сучасних українських авторів. Докладно на сайті: www.zeitglas.io.ua
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Олександр Апальков
Це акварелі
Лив дощ. Біля річки згасло багаття. Від нього пішов синій дим.
– Відпалав, – промовила Рой, струнка чорноока художниця. – На якій мові висловити свою тугу? Всі вони надто логічні. Хіба що на спаленій мові Майя. Логіка чужа випадковості.
У свої двадцять сім років Рой разом зі мною відвідувала вечірні курси німецької мови. Їй давалися вони легко. Єврейський її будинку був дуже схожий з мовою Гете і Гітлера. Я був їй симпатичний. І вона взяла мене з собою. На халтуру. Вона підроблялась малюванням плакатів
Я обклеював величезні картонні прямокутники білим дешевим ... [ Показати весь уривок ]
папером і покривав їх зеленою фарбою. Коли фарба підсихала, Рой писала на них " Бережіть ліс від пожежі" і малювала оленя.
Річка занурювалася в морок. У будинку лісництва було розбите вікно. Рой заткнула бракуючу шибку подушкою. Такою ж червоною як її сарафан. Рой була урочисто-красива. Немов зійшла з полотен Рябушкіна.
– Тепер перетворюється на холодний попіл, – знову обірвала вона тишу, тицяючи пензлем за вікно – не дарма ж йти дощу. А ти, Саньок, не думав, що ми живемо як в середньовіччі. Ніби між двома різними епохами?
– До чого це ти? – набриднув я сам собі ліричними зітханнями, повернув обличча від вікна, – в тому сенсі, що чекаємо змін, нескінченно, і тужимо за якимось іншим життям?
– Пройде і ця весна. Ти не помічаєш як швидко минають дні?
– Минають дні, минають ночі, – почав я цитувати чомусь.
– Пожовкле листя шелестить. – зажурилась Рой і здригнула плечима, наче змерзла.
Я знову мовчки дивився на темніючий небосхил завіконня. Та краєм ока спостерігав за її дивним обрисом обличча. Густі, втім не широкі брови. Тонкі, окреслені чорним якимось олівцем губи. Родимка на щоці.
Рой сиділа до мене в напівоберту, біля етюдника. Виводила кущ тюльпанів. Всі вони були жовтими. А на клумбі за вікном – рожевими.
– Пройде, ну ще десять років. Нам буде по 37. Уяви мене... – вона зітхнула, – беее... – яка я стану баба. Давай не упустимо своїх молодих років!
Я підвівся й попрямував до дверей.
– Ти куди?
– Зараз повернуся.
Я йшов уздовж берега. Сирий мох і пріле торішнє листя м'яко прогиналися. Перші жовті квіти вже густими групами прикрашали квітень.
Ось життя. Шле мені багатьох і навіть хороших дівчат. А її – ні. Знала би ти, – думав я про свою кохану дівчину, що мене цуралася,– як мені паршиво... Я подивився на річку у вже неясних контурах. І раптом під ногами побачив вужа. Той переповзав мій шлях, ледве ворушився. Холодно ще, – подумав я.
– Я намалюю тобі троянду на грудях, хочеш? – запитала Рой з розбещеним волоссям, що вже було розчесано й спадало на її плечі суцільною чорнотою. – не бійся. Це акварелі. Їх можна змити. Або злизати. Вони медові.
Я скинув сорочку. Сів на стілець.
Рой торкнулася мокрим пензликом мого соска. Я здригнувся.
– Холодно?
– Так.
– Це пройде. Як і все на світі.
Малювала вона швидкими торканнями. Я дивився в її великі очі.
– Ось, дивуйся, – вона розвернула мене до старого трюмо. На моїх грудях квітнула троянда. – А зараз – звільни місце!
Растебнув ліф, вона сіла ніби верхи, і намалювала собі на лівій груді лілію. Жовтогарячу.
– Я готова. [ Згорнути уривок ]
|
