Олександр Апальков, Барабуля Микола, Барков (Поїденчук) Руслан : ВІСНИК 10-го Міжнародного конкурсу короткої прози "Zeitglas-2020" : (проза) : Анотація, уривок з книги.

Олександр Апальков, Барабуля Микола, Барков (Поїденчук) Руслан

— Склянка Часу*Zeitglas, 2021. — 192 с. — (Серія: Вісник).
— м.Канів. — Наклад 100 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

Донець Денис Олександрович
*1989 р., м. Одеса.

«Цифрина»

Вивіска, одна із сотень подібних у місті, зажевріла білими вогниками рівно о восьмій годині ранку. Вогники спліталися у лінії. Лінії у чотири літери: «ФМЦС». Під ними вже чорним по білому намальованою вервечкою тягнулося гасло: «Фонд Молодої Цифрової Сім'ї: реальність уже оцифровано». Хвилину потому двері офісу Фонду відчинилися, і поріг переступила молода пара: гарненька дівчина двадцяти п’яти років із штучними віями, одягнена у коротеньку білу сукеночку, Олена, і хлопець її ж віку у довгій сорочці і коротких штанцях – Павло. Вони ... [ Показати весь уривок ] зробили два кроки і зупинилися, тримаючись за руки і здалеку розглядаючи працівниць Фонду: трьох дівчат приблизно одного віку (близько тридцяти років), одягнених в однакову форму з ідентифікаційними нагрудними значками Компанії. Ці наріжні металеві значки вказували, що їх власниці не лише несуть величезну відповідальність перед майбутнім – як це вказувалось на кожному біл-борді у кожному місті, – вони ще й де-факто є представниками четвертої гілки влади.
Олена вказала Паші на дівчину за крайнім справа столом реєстрації цифрової сім'ї, і вони, широко усміхаючись, підійшли до неї.
На інформаційній картці було вказано ім'я співробітниці Фонду: «Богдана». Богдана механічно посміхнулася парі, запропонувала їм сісти і попросила зачекати одну хвилину. Цього часу вистачило б, аби побачити на обличчі Богдани сині кола довкола очей, погано приховані пістряки і пігментні плями. Та це тільки, якщо пильно й зосереджено вдивлятися, чого Олена з Пашком не робили. Вони тільки палко перешіптувалися та озиралися. А от що вони помітили одразу, ще здалеку, так це те, що Богдана мала приємні риси обличчя, а головне – навіть здалеку виглядала щасливою.
– Ми вирішили завести дитину, – сказала Олена, коли Богдана подивилася їй в очі, – цифрову дитину, цифрину.
– Це чудово, – відповіла Богдана і вдруге штучно посміхнулася, – Ви молодята, як я розумію?
– Ні, – відповів Паша, – ми одружені вже майже три роки.
– Рівно за місяць буде три.
– Так. Пожили трохи для себе, і вирішили, що настав час розширювати нашу сім'ю. Більша сім’я – більше любові. Хіба не так? – Павло посміхнувся.
– Ми вчора ввечері прийняли це рішення, – із сильним палом в очах казала Олена, – були у захваті від ідеї! І зрозуміли, що не зможемо чекати навіть до обіду. Тому і прийшли до вас якомога раніше.
– Чудово. Сім'я – це найголовніше, найдорожче, – монотонно мовила Богдана, – для початку, будь ласка, надайте ваші ID-карти.
І поки Богдана вбивала імена майбутніх цифро-батьків у базу, Олена міцно стискала руку Паші, невідривно дивилася на дівчину в уніформі, кліпала великими віями, і чекала на відповідь.
Богдана перестала бити по клавішах і завмерла, дивлячись на екран монітора.
– Цікаво. У вас є власне житло – двокімнатна квартира, власне авто та жодних кредитів. У вас три вищі освіти на двох, а показник генетичного матеріалу – вище за середній, – говорила Богдана, і на кожне твердження Олена кивала головою, – ваш батько лікар, а ваш – інженер конструкторського бюро, обидві матері – вчительки старших класів. До того ж, скажу від себе, ви обидва дуже симпатичні. Так і є. А несиметричність вашого обличчя, – і вона вказала на Павла, – майже непомітна. І навіть не дивлячись на те, що ви такі молоді, і що лише менеджери середньої ланки, я гадаю, що ОКР, – Богдана мала на увазі Організацію Контролю Народжуваності, – не буде проти справжньої дитини. Тобто не буде ніяких попереджень, штрафних санкцій чи кримінальних покарань, якщо ви заведете дитину природним зачаттям – актом запліднення з подальшою вагітністю, навіть якщо вчасно не оформите відповідного дозволу.
– Знаєте, ми думали про це, – відповіла Олена, – проте ми підтримуємо політику Компанії. Щодо перенаселення планети. Адже усі цифри щодо сьогодення, щодо майбутнього – це просто вражаюче! У поганому значенні, звісно. Коли я була маленькою дівчинкою, населення планети складало сім мільярдів. Уже тоді людей було більше, аніж за всю історію людства до цього. З тих пір населення зросло ще на два з половиною мільярди, і це жах! Тому бажання Компанії зменшити кількість людей до двох мільярдів за наступні п’ятдесят років – це саме те, за що ми голосуватимемо! Вірно, коханий?
– Вірно, – погодився хлопець.
– Приємно чути, що ви підтримуєте політику не тільки Компанії, але і усього сучасного світу. І від імені Фонду і Компанії хочу виразити вам подяку. Ми раді, що так багато людей розуміє, що відбувається у нашому великому спільному будинку. Адже велика помилка вважати, що усі ми живемо ось так от безкарно.
– Це правда, – підтвердила Олена, – ми з Пашею сучасні люди, при тому не дурні. Ми розуміємо, до чого усе йде і якими питаннями ми маємо задаватися.
– І головні питання: що ми залишимо наступним поколінням і навіщо ми відбираємо майбутнє у всього людства? Уже сьогодні можна помітити, що світ страждає від нестачі прісної води та здорової їжі. У порівнянні з кінцем минулого століття, орних земель на планеті стало вдвічі менше, а людей – вдвічі більше. Звідси і високі ціни на рослинну їжу, яку звичайна людина вже не може собі дозволити. Прогресує безробіття. Дається взнаки брак паливних ресурсів, що у свою чергу призводить до збільшення кількості теплових та електричних станцій, а звідси – і забруднення ґрунту, води і повітря. І все це знижує людський імунітет. Зовсім скоро наш світ перетвориться на великий смітник, а людина…
– І ми чудово розуміємо це, пані Богдано! Тому і відмовляємося від природного зачаття. Як і кожен свідомий громадянин, ми бажаємо зберегти довкілля і допомогти врятувати планету Земля. А як кожні мати і татко, хочемо не просто дитину, ми хочемо кращу дитину. А цифрина – це ідеальне поєднання двох позицій. Хіба не так?
– Ви абсолютно праві, – монотонно мовила Богдана, і підтримала це четвертою штучною посмішкою, – ви не тільки зможете спокійно спати – симуляція сну цифрини передбачає дуже гнучкі налаштування, – вам також не доведеться страждати токсикозом, болем у животі, раптовими кровотечами, підвищеним тиском, шкірною сверблячкою. Не буде сенсу боятися втратити дитя під час виношування і, звісно, відчувати жахливий біль під час самого процесу народження. Також вам не потрібно буде боятися, що ваша дитина погано вчитиметься – кожна цифрина це найздібніший учень. Ви позбавите себе страху, що ваше чадо почне палити, чи вживати наркотики, чи попаде під поганий вплив, чи, скажімо, вчинить самогубство. При цьому саме ваше виховання визначить, ким буде ваша дитина: ви самі вкладаєте у неї те, що вважаєте за потрібне. До того ж, ваша цифрина завжди буде з вами: телефони, планшети та усі інші пристрої. А також базова тактильна станція, за допомогою якої ви зможете відчути свою дитину на дотик. Це зручно, безпечно, дешево, і при цьому ви з повним відчуттям правдивості виконуєте батьківський обов'язок.
– Ми згодні! – голосно й радісно вигукнула Олена, – Правда, коханий?
– Правда, – підтвердив Паша.
– Ми й так були готові. Та ще й ваші слова – в них є якась магія замовляння. Уже й не дочекатися, аби стати мамою, – додала Олена.
– Це чудово, – резюмувала Богдана із п’ятою синтетичною посмішкою, – вибираючи цифрину, ви робите кращий вибір з можливих. Менше з тим, перейдемо до найцікавішого: ви хочете хлопчика, дівчинку, чи випадковий вибір?
– Я хотіла хлопчика, – сказала Олена, – а мій Павло – дівчинку. Тому давайте випадковий вибір.
– Добре, – мовчазна пауза, – далі вам необхідно пройти стандартну процедуру: ми відскануємо ваші обличчя, візьмемо генетичні відбитки – слину і частинку шкіри, і знадобиться два дні, щоби усе правильно поєднати, позбутися від так званих сміттєвих фрагментів ДНК, і видати вам вашого малюка.
– А як і коли ми можемо… – Олена обірвала саму себе і почала оглядатися.
– Сьогодні і ось там, – рукою Богдана вказала на двері праворуч від неї, – буквально дві хвилини, я підготую бланк договору, ви ознайомитеся, підпишете, і можете заходити у ті двері. Уся процедура займе не більше п'ятнадцяти хвилин.
– Незрівнянні відчуття! Правда, коханий? Невже зовсім скоро ми станемо батьками?! – Олена ще сильніше стискала долоню чоловіка і благоговійно дивилася на дівчину у формі.
– Саме так! – підтвердила Богдана і посміхнулася: це сталося вшосте .
Через кілька хвилин був готовий стандартний договір на розширення сім'ї у цифровому форматі, і Богдана простягнула його парі.
– Будь ласка, уважно ознайомтеся та підпишіть. Потім ми пройдемо до кабінету генетичного сканування. І вже післязавтра ви будете батьками. Та це не все. Враховуючи ваші погляди і усе те, що ви мені казали щодо перенаселення, – і Богдана вказала на Олену, – мені хочеться подякувати вам від імені Фонду, Компанії, і, власне, від себе. Тому того ж дня, коли ви вперше побачитеся зі своєю цифриною, вам буде надано безкоштовний доступ до усіх оновлень системи терміном на десять років.
– Ти чув, коханий? – зойкнула Олена, – А усе тому, що ми заодно із Компанією! Тому що ми рятуємо планету! Тому що робимо правильний вибір!
– Тому що ви обираєте майбутнє, – наголосила Богдана, – добре, поки ознайомтеся із документом, а мені треба відійти на кілька хвилин.
– Так, звісно, – відповіла Олена.
Богдана повільно встала. Її обличчя різко пополотніло. Вона мовчки пройшла уздовж зали і вийшла через двері з табличкою «службовий вихід». Спочатку вона зайшла до вбиральні і її гучно нудило. Вона вмилася, вийшла і її наступною ціллю була кімнатка для персоналу в кінці вузького коридору. Вона зайшла до неї і мовчки подивилася на справжню маленьку дівчинку, що сиділа на дивані. Потім перевела погляд на стіл і побачила порожню тарілку.
– Усе добре? Ти вже поснідала, любове моя?
– Так.
– І що треба сказати?
– Дякую, мамо, було дуже смачно.
– Нема за що, – Богдана сіла біля дівчинки, – пограй поки з лялечками. А ще я взяла з собою олівці і розмальовками. Можеш подивитися телевізор, тільки небагато.
– А тобі довго ще, мамусю?
– Так, сонечко, ми ж тільки недавно прийшли. Я оформляю лише першу цифрину.
– Лише першу? – скімлила дівчинка, – і що, ти вже йдеш? Але мені завжди так сумно тут самій.
– Потерпи, радість моя, – Богдана поклала руку на свій живіт, – зовсім скоро у тебе буде братик.
І вона посміхнулася своїй маленькій донечці. Це була перша щира посмішка.

[ Згорнути уривок ]