|
"Йогуртовий бог" : роман
Петро Яценко
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2002.
— 256 с.
— (Серія: Нові автори).
— м.Харків. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 966-8007-67-0
ББК: 84.4УКР
Жанр:
— Антиутопічне
Анотація:
Україна недалекого майбутнього, осінь, вибори. Для того, щоб "промити мізки" електоратові та висунути зручного їй кандидата, влада вигадує епідемію страшного грипу. Події розвиваються надзвичайно швидко. Звичайний голова колгоспу раптом стає претендентом на найвищу в країні посаду, а молодий заробітчанин опиняється у спорожнілому через карантин місті. Однак, вирішують усе не вони, а таємничий Йогуртовий бог, бо для того, щоб зруйнувати трухляву систему, часом досить крихітного поштовху.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
[...]Дощ припустив сильніше, змінюючи колір бруківки зі світло-сірого від пилюки на оксамитово-чорний. Микола почав роззиратися довкола, шукаючи, де б перечекати негоду, і звернув увагу на дошку оголошень, що стояла перед якоюсь височезною спорудою з гострими шпилями, статуями чи то святих, чи то муз, стінами, складеними з темних кам`яних брил.
Дошка оголошень була звичайнісінькою, але поверх якихось старих афіш на ній був наліплений білий ватман з написаним великими літерами текстом:
“Сьогодні, 8-го вересня, - тільки один день!
Лектор з Нової Каледонії проведе лекцію або ж бесіду про ... [ Показати весь уривок ]
таємниці Всесвіту.
Вхід до органної зали вільний.“
Оголошення виявилося на подив свіжим - восьме вересня було саме сьогодні.
Дощ тим часом перетворювався на зливу, літери оголошення намокли і потекли ватманом донизу, лишаючи за собою сині смужки. Микола підбіг до старовинної споруди і став під невеличким дашком, зробленим над сходами. Проте дощ косив, діставався по сходинках аж до ніг і змушував ховатися надійніше. Микола смикнув стилізовану під лев`ячу лапу ручку високих чорних, ніби вкритих кіптявою, дверей споруди - вони подалися несподівано легко, і наш герой опинився всередині.
Це й був, мабуть, отой зазначений в несподіваному оголошенні органний зал, бо на стіні коридору теж висіла засклена дошка з афішами і розкладом концертів, а неподалік входу стояв столик білетера. Тримаючи, на всяк випадок, автомат напоготові, Микола пройшов трохи коридором і потрапив власне до слухацької зали - височенного приміщення з рядами довгих лавок зі спинками. У залі було лунко й порожньо. На сцені, під склепінням органних труб, стояв пульт органу з десятками чорних та білих зубів-клавіш, каскадами фігурних ручок та педалей.
Микола сів на одну з лавок, поклав автомат поруч і слухав, як у високі стрільчасті вікна органної зали, у сплетіння різнобарвних вітражів шкварчать часті дощові краплі. І тут десь за сценою рипнули двері, почулися кроки - і на сцені з`явився низенький чоловічок: білосніжно-сивий, акуратно підстрижений та поголений. В одній руці чоловічок тримав поліетиленовий пакет, з якого цівками стікала вода, а в іншій - свою мокру сорочку, лишаючись тільки в якихось дивних штанах і майці.
- Прошу мене вибачити, друже, - промовив чоловічок, звертаючись до Миколи так, ніби вони добре знали один одного, - я дещо спізнився. Тут поруч пограбували продуктовий магазин, і я підібрав дещо з того, що залишилося...
Він поставив свій пакет на дошки сцени, сперши його на пульт органу, а сорочку скрутив, витиснув та поклав зверху на пакет.
- Ви не могли спізнитися: на оголошенні не була вказана година, - відказав, чомусь теж мало здивувавшись, Микола - цей сивий чоловічок у майці видався йому якимось кумедним і викликав до себе симпатію.
- Так, годину не було вказано, - підтвердив чоловічок, - афіша дійсна цілий день. Однак я, друже, мушу просити в тебе пробачення ще за одну провину... Я дещо дезінформував тебе цим оголошенням, - обличчя незнайомця зажурилося. - Насправді я ніякий не лектор і ніколи не бував у Новій Каледонії... Зізнаюся, я прагнув лишень зацікавити тебе, так би мовити, зробити рекламу...
- Правду кажучи, - відказав на те Микола, - я завітав сюди не так через вашу лекцію (вибачте) і не стільки через новокаледонського лектора, як щоби перечекати оцю зливу.
- Я тебе чудово розумію... - чоловічок підійшов до краю сцени і опустився на підлогу, підібгавши під себе ноги по-турецьки. - Але, будь ласка, давай перейдемо на “ти”. Мені здається, форма “ви” є цілком зайвою для української мови, “ви” - це непотрібний серед-ньовічний архаїзм, який лише штучно віддаляє усіх нас одне від одного... Хіба ж від того, що люди казатимуть одне одному “ти”, між ними зникне повага?..
- Може ти й маєш рацію, - відповів Микола, вирішивши прийняти правила гри цього дивного псевдолектора.
- Але, можливо, я набридаю тобі тут, колихаючи словами повітря цієї чудової зали? - чоловічок раптом схопився і збентежено розвів руками, ніби відганяючи од своєї сивої голови мух. - Тоді лекція відміняється, і настане тиша.
- Ні, чому ж, мені буде приємно відбути цей дощ, слухаючи вас... е-е, тобто, тебе.
- Дякую, друже!.. - зрадів незнайомець. - Я не намагатимусь тебе вчити чомусь, не буду завантажувати твій мозок потоком надто складної, малозрозумілої та заразом непотрібної інформації... До речі, тобі доводилося навчатися де-небудь?
- Так, в іституті, але я його покинув, - відповів Микола із зали.
- І правильно зробили! Зараз панує якесь збочене розуміння навчання як об`єму необхідних даних, які слід обов`язково запам`ятати хоча б на день і відповісти на іспиті. Це повна ненормальність системи! Ми не вчимо молоду людину головному: мислити, відрізняти зерно від полови, правду від брехні... Справжнє знання - це здатність на основі старого ви-найти нове! Це коли я кажу тобі “а”, “бе”, а ти, подумавши, відповідаєш: “ве”! А поміркувавши ще трохи, складаєш слова, а з них - змістовні речення... Я все рідше зустрічаю людей, які можуть створити речення справді зі змістом - хоча б одне! І знаєш, про що це говорить?
Микола хитнув головою:
- Ні.
- Про близький занепад системи, руйнацію і створення нового ладу!
- Якого саме ладу? - поцікавився Микола.
- Цього я не знаю, а знаю лишень, що будь-яка система прагне до досконалості через низку відроджень та катастроф, і наше призначення та завдання - бути рушійною силою цих явищ... Ходи сюди та поглянь на цей інструмент, - запросив він.
Микола підвівся зі своєї лавки і неквапом зійшов на сцену. Чоловічок стояв біля органного пульта:
- Перед тобою яскравий приклад системи. Досконалої системи! Досконалої настільки, що вона, незважаючи на поступ технічного прогресу, існує й зараз... Ці регістри, клавіші, труби, залаштункові механізми - усе знаходиться нібито в робочому стані... - він пальцем натис кілька білих клавіш - орган залишався мовчазним. - От бачиш! - зрадів чоловічок. - Тепер ми навіть за великого бажання не видобудемо з цього величного інструменту ані зву-ку!.. І все через банально просту причину: у місті немає електрики, і міхи, що мають гнати повітря в його організм, не працюють. Цей інструмент не може грати без струму - і це його недолік!.. Як ти гадаєш, чи винен орган у своїй тимчасовій смерті?
- Хіба інструмент може мати провину? - здивувався Микола.
- Звичайно! Це ж система! Система сама створює для себе умови існування... Можливо, він видавав фальш у одній єдиній ноті, і весь твір Баха звучав через це непереконливо. Ця музика не змогла переконати когось із людей у тому, що світло в місті вимикати не слід...
- Але фальш - це провина не стільки інструменту, скільки поганого майстра чи недбалої обслуги, - заперечив Микола.
- Чудово, друже мій, чудово! - вигукнув псевдолектор з непідробною експресією. - Ти перевершуєш мої сподівання!.. Саме людина, людська істота є домінантною у процесі тво-рення системи! Усе залежить від нас, вірніше, від кожного з нас окремо... Увесь секрет і вся істина полягає в тому, - чоловічок несподівано притишив голос, - що плин глобальної історії, так само як і подальша доля системи, залежить від дрібних вчинків і світогляду кожної окре-мої особи!.. - і він спитав уже голосно: - Що б ти вчинив для того, аби перевернути цілий світ?..
- Не маю жодного уявлення.
- А я б лише сильно вдарився об що-небудь тверде головою! - переможно виголосив чоловічок і раптом перемінив тему: - Я завжди бажав спробувати сушених бананів, а в магазині були саме такі!.. - він занурив руку до свого пакета. - Бажаєте покуштувати?
- Дякую, я не любитель, - зробив рукою заперечний жест Микола.
- Система, - жуючи, продовжував псевдолектор, - це будинок у якому ти живеш. Якщо будинок гнилий - він одного чудового дня розвалиться. Та біда не в тім, що він упаде, а в тім, що він завалить тебе, тому що ти - його частка!.. Тому важливо вчасно зупинити побудову гидоти. Не погоджуйся жити в трухлявому домі!..
- Ви... вибачте, ти вважаєш, що система, в якій ми живемо, приречена? - запитав Микола і всівся на краю сцени поруч із сивим чоловічком який, досмакувавши сушений банан, знов сидів на дошках по-турецьки.
- Друже, усе в нашому світі є певною мірою приреченим до чогось, і навіть найдосконаліша ієрархія має вади. Але й найогидніша система довший час може імітувати розвиток і поступ: її вже нема, а вона нібито прогресує і навіть перед остаточною загибеллю вибудовує колосальні монументи!
- І що ж одна єдина людина може проти того неподобства вдіяти?..
- Я вбачаю у твоєму питанні, друже, прихований підтекст, але якраз тільки індивідууму, а не гурту героїв, є підвладною ієрархія. Гадаєш, усі перевороти й революції відбулися через геніальність змовників і силу революціонерів?.. Ні! Ні! - Вони не стали причиною падіння старих систем, а лише початком народження нових! Старі системи впали самі давно, іще до цих потрясінь!.. Маленький крок, незначний ніби вчинок, летюча мить останньої краплі - ось що насправді вражає ієрархію!.. Це вміє кожен!..
І тут він раптом змовк і принишк, ніби злякавшись того, що сказав. Микола хотів щось запитати, але сивий чоловічок підніс вказівного пальця до губ: “Т-с-с!” - і раптом перейшов з Миколою на “ви”:
- Ви нічого не повинні більше говорити. Мовчіть! Ви потрібні зовсім не тут... Туга і самотність, - додав чоловічок невідомо з якої причини і, вдягнувши на себе свою мокру сорочку, жестом запросив Миколу йти за ним. Вони спуститися зі сцени та попрямували до виходу із зали, і дивний незнайомець говорив:
- Друже, будь-якій людині для щастя необхідно так багато і водночас так мало - усього лише іншу людину. І на вас, повірте мені, уже чекають...
Надворі, хоч трохи й послабшавши, усе ще падав дощ, але чоловічок геть нечемно випихнув Миколу просто під нього. [...] [ Згорнути уривок ]
|
