|
альманах "Скіфія-2021-Весна" : : (проза, поезія, есеї, критика), упорядник О.Апальков
Олександр Апальков, Тищенко Вікторія, Валія Киян, Єгорова Богдана
— Склянка Часу*Zeitglas,
2021.
— 268 с.
— (Серія: альманах "СКІФІЯ").
— м.Канів. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-617-7425-64-8
ББК: 84 (4-Укр.-Рос) 6-5
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Періодика
Анотація:
До 37 -го випуску альманаху увішли новітні твори 37 українських авторів.
Примірники ВІСНИКУ можна придбати післяоплатою, замовивши їх у
редакції.
zeitglas.kaniv@gmail.com
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Я одержав листа з Нiмеччини. Писав мiй друг. Нас звела работа. Вiн допомогав покращити водопостачання нашого мiста.
У нас тече Днiпро. А вода подаєтся у квартири по годинах. Про гарячу воду всi ми вже давно забули.
Адольф Вагнер, так його звали, упав, як снiг на голову. Його прислала органiзацiя пенсiонерiв-спецiалiстiв. Там, в надрах старого Заходу, є таке. Аби старi люди не вiдчували непотрiбнiсть своїх знань та навичок.
Ми проробили з ним мiсяць. Серед липневої спеки, безкiнечних проблем та безглуздих рішень.
Прощаючись, вiн запитав мене, чому ми так безладно живемо й так багато п ‘ємо.
– ... [ Показати весь уривок ]
Живемо, – вівдповів я – як Бог на душу кладе. А п’ємо, аби цю кладку зносити.
– Філософічно. – почухав він потилицю, та й відлетів Люфтганзою до свого Мюнхену.
Отож вiн написав рiк по тому. Вибачався за довгу мовчанку. Посилався на зайнятiсть i поїздку до Гвiнеї. Потiм вiн катався на лижах. В Альпах. I там впав.
Я згадав усi наши розмови iз ним.
Адольф Вагнер стояв передi мною. Неначе живий. Старому вiсiмдесят. Пiд час вiйни вiн був десантником СС. У котлi пiд Корсунем вiн пролежав у заметах двi доби. За десять метрiв їздили танки. Радянськi. Випускали дихання вихлопiв. Теплими хмарами. З ним поруч вмирав його друг. Й вмер . Вiд ран та холоду. Уночi Вагнер вплазував. На Захiд. По компасу.
Я уявив: у чорно-бiлому мiсивi його синi очi. Й заклякнутi широкi вилицi.
“Адi”, так вiн просив його називати. Тепер Адi писав, що впав. Катаючись на лижах. В Альпах.
Про Альпи я мав туманну уявуя. Я їх нiколи не бачив. Там, мабуть, iскриться снiг. Й мете поземка. Коли її краде вiтер сходу.
“Я давно не подавав про себе вiстей, – нині писав вiн. Писав вiн на комп’ютерi. Рядки були рiвнi. – Я впав, катаючись на лижах. Це виявилося так тяжко, що я довгий час валялся у лiкарнi. I навiть був прооперований. I все через внутрiшнi пошкодження. Пiсля лiкарнi я мусiв поїхати на курорт.”
Я уявив собi ще раз квiтучого дiда. Серед троянд. Де-нибудь бiля безiменної річки Шварцвальда. Ось вiн дивиться на форель. А та зграйками пливе проти течiї...
Мiй сусiда по палатi застогнав. Я обвiв його боковим поглядом. Вiн лежав нерухомо. Й без фарб в старому лицi. Осiннiй промiнь вiдтiняв восковитiсть його носа й щiк. Запалих й неголених. Iз трилiтрової, перекинутої горлом донизу, банки йшов каламутний шланг до його лiжка. Дiд лежав на запраному до остервенiння простирадлi. На м‘ятiм косяку її стояв штемпель: FREUNDE VON KANEW. Iз гуманитарных поставок.
“ Коли я ще лежав у лiкарнi, – читав я далi, – я думав дуже багато. Я читав усе, що трапиться пiд руку. Й надибав вашого Франка. Виявляється, вiн писав по-нашому. Я прочитав про твердий хлiб. I почав знову думати про вас. Куди бiльше, нiж ранiше. Й почав фiлософствувати. I я прийшов до думки, що ми, по своїй натурi сприймаємо все або занадто серйозно, або байдужо легко. Зовсiм не так, як у дiйсностi. Та кому я то скажу!”
Сусiда застогнав знову. Й попробував повернутися набiк. Але не змiг. Стогiн затих.
Зумкотiла остання муха. У шибцi немитого вiкна. По центру була наклеєна цифра 20. Номер палати.
“ Я багато читав, – писалося між тим в листі, – все пiдряд. Й, звичайно ж, багато спав. А що робитимеш.”
Я перервав читання. Й теж заснув. Тому, що був слабий.
Вранцi приїхала бабця. У чорному платку. На ньому раскинулися степовi квiти. Вилинялi й старi. Вона ввiйшла тихо. Поклала менi в долоню антонiвске яблуко.
Воно запахло.
– Оце привезла Василевi попоїсти. А його вже й не стало. Думала, що випишуть. Привезла пiджака. Оно й медалю приколола.
Через її лiкоть звисала ганчiрка. Колись пiджак. Iз товстограного вельвета.
Я бачив такий фасон в селi мого дитинства... На медалi стояло “За Корсунь-Шевченковскую битву”.
Медаль телiпалася, самотньо.
Олександр Апальков АДI ТА ВАСИЛЬ, стор. 262-263 [ Згорнути уривок ]
|
