|
Білокрила дорога : Поезії
Юлія Шутенко
— Ред. часопису «Народознавство»,
2003.
— 64 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 966-7421-23-6
ББК: 84(4Укр.)-6
Жанр:
— Поезія
Анотація:
Авторка мандрує білокрилою дорогою, зриває квіти радості й печалі, збирає золото добра, приймає щедрі дарунки Творця.
Придбати збірку можна в книгарні "Наукова думка" (Київ, вул. Грушевського, 4 )
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Юлія Дмитренко
поезії
БІЛОКРИЛА ДОРОГА
(Дмитренко Юлія. Білокрила дорога: Поезії /Післямова Д.Чередниченка. – К.: Ред. часопису «Народознавство», 2003. – 64 с.)
МАНДРІВНИКОВІ
* * *
Таємниця
твоїх кроків завтрашніх
ось лежить за вікном
у нічному небі
що накрило пелюсткою
вельветово-синьою
перешіптування
машин із сотнями доріг
додому.
2002
* * *
Усміхнись,
ранок прийде
з квіткою в руці.
хоч і далеко ще ціль,
є стяг, є шлях,
іди, і не стій.
Одягни
зброю міцну.
Ворог не заснув,
але його вкриє піт,
коли твій щит –
це віри граніт.
Пам’ятай,
де б ти не йшов,
всюди ... [ Показати весь уривок ]
сій любов.
хай розквітають сади,
ростуть плоди,
радій – далі йди.
2001
* * *
забути слово “дай”
згадати слово “на”
насіяти зерна
в серця людські сповна
й зібрати урожай
забути слово “я”
згадати слово “ти”
втекти від суєти
і викласти мости
через сердечний яр
2000
* * *
Я вступив у життя
скромною ходою.
Холодними асфальтами,
болотами, килимами
встелявся шлях мій.
Сьогодні оберемок
ромашок пахучих
дали у мої обійми.
Таке, знаєте, трапляється
не з кожним черевиком…
А завтра, уявляєте?
Я з моїм Паном
піду по воді!
2002
ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ
1.Закон
“Бо жодне тіло ділами закону
не виправдається перед Ним, –
законом бо гріх пізнається”
(Послання до римлян 3:20)
Їхати на колесі.
Мить – і риєш носом землю,
мить – і дивишся в небо.
Ще, ще вище – і знову вниз.
а іноді про пилюку забуваєш,
і вона напливає несподівано.
А коли знову бачиш сонце,
хапаєш кожен його погляд,
щоб пронести у серці
через болотяні дні.
Колесо, чи довго тобі ще котитися?
2001
2.Благодать
“…Ті, хто приймають рясноту благодаті
і дар праведності, запанують у житті
через Ісуса Христа”
(Послання до римлян 5:17б)
Їхати на велосипеді,
Дивитися в небо.
Сонце падає тобі в очі,
В усмішку, на плечі,
А болото відскакує від коліс,
І тільки зрідка
Хляпає на ноги.
Крутиш педалями,
Немов водиш
Смичком по скрипці.
Біля дороги пахнуть квіти.
Друже, сідай, підвезу!
2001
* * *
Минає літо,
Скоро осінь
Крізь сльози
Засміється дощем.
Мій шлях не битий,
І ноги босі,
Та досі
Сонце ясно пече.
Минає осінь,
Вечірні роси
Морози
Перетворюють у лід,
А на дорозі
Дзижчать, мов оси,
Сніжинки,
Замітають осінній слід.
1999
* * *
Знову рюмсає плакса-осінь,
Серед міста ідуть поети.
Перехожих ласкаво просять:
“Парасолі кладіть в пакети,
Не ховайтесь від срібних крапель,
А стрибайте під танець зливи”.
Знову рюмсає плакса-осінь,
Серед міста – ідуть щасливі.
1999
ПАН СУЄТА
Він у глечику носить невипиту каву ранкову,
У портфелі – книжки, переглянуті вченим упоспіх,
Назбирав ненаписаних віршів в трамваях у кошик,
Непомічену радість на груди вчепив, ніби орден.
У руках його квіти, яких не зірвали для жінки,
Черевики узув, що ніколи не бігли по росах,
Кожен день він іде крізь людей, крізь будинки,
Біля серця – любові слова, не промовлені досі.
2001
З ЛІХТАРИКОМ В РУКАХ
* * *
Дівчинко! Маєш ліхтарика?
Світи!
Стрибай, коли бажаєш, світом
З ліхтариком в руках.
Люди полюбили чорні піджаки,
А я тебе одягнув у білу сукню.
Згадуй це і радій.
Ту брудну чорну одіж я викинув,
І на неї більше не гляну.
Ти прекрасна в білому,
моя крихітко,
моя наречена.
2002
* * *
Хлопче,
тільки залишайся мрійником!
Як і вчора, нині, так і завтра
нехай зорі з твоїх очей сяють.
Серед темені світу – ясні росинки,
Макові зерна –
водночас великі планети
у безмежжі серця твого,
пізнаного Творцем.
Хлопче!
Хай ноги крокують певно,
Хай міцніють руки твої!
Хай вуста знають,
як мовчати,
як шепотіти,
як велично звіщати
слова любові.
2002
* * *
Між будинків біжиш,
Сумка стала пір’їнкою,
Білокрила дорога
Білозубо всміхається.
Ти живеш в цьому місті,
Несеш частку неба
В очах і в слідах,
Щоб чайкою білою бути
Серед чорних круків.
2000
* * *
А серце твоє –
небо серед ночі.
Насуплені чорні хмари
сунуть одна на одну,
грім всемогутнім вважає себе,
а блискавка – єдиним світлом.
Чекаю крапель дощу,
нехай промокну до нитки,
зате сонце зійде,
і почнеться
новий день мандрівки –
вічно золотий.
2002
* * *
Заходь у моє вікно,
дівчино з усмішкою львівського бруку,
що на сонці, мов риб’яча луска, лищить.
Заходь, не зважай,
що дощ з твого плаття скапує
й робить калюжу на килимі.
Заходь, кинь плічник на підлогу,
діставай з кишені гармоніку,
заспівай мені про золоту дорогу
і кришталеву річку вічного міста.
Хай книжки постуляють роти
й посідають до шафи.
Заходь, щоб забрати мене
у мандрівку до дому,
заквітчаного трояндами.
Довго йти? Дарма! Вирушаймо!
2002
ПОВЕРНЕННЯ
Прийшов потайки,
повільно, по-пантерячи.
Побитий, поблідлий, посивілий,
перевтомлений приблуда.
Подивився – погляд пройнятий
пекучою печаллю.
Присів поруч, підластився,
полизав поранені пальці, проказав:
– Привіт, панно!
Прибіг, прийшов, приповз…
Перестрибував пакісні паркани,
перебрівав предрімучі пущі,
пропливав прохолодні плеса,
перебігав переорані поля.
Покинув пишний палац
примхливого пана.
Побіля подруги прийшов прожити.
Прошу, прийми, панно!
Попідтинню поселюся,
пощастить – під порогом приляжу.
– Прости, попелястий песику.
Пробач, покинула.
Подумала, побіля пана
проживатимеш пречудово:
прогодує, пеститиме, полюбить.
Прикро помилилася.
Постійно побивалася.
Пішли, поїси,
перев’яжу поранення,
постіль приготую,
пледом пригрію.
Поруч присяду.
Піддужаєш –
підемо прогулятися парком,
птахів полякаємо, повеселимося.
Погляд попелястого
палахкотів приємним полум’ям,
пес помолодів,
примружився, посміхнувся:
– Поруч панни
прещасливо проживатиму!
1999
* * *
Вези мене, автобусе, крізь сльози дощові,
Вези на площу радості, заквітчану любов’ю,
Де усмішок ліхтарики, як сонечка живі,
Де щирістю усипані доріжки кольорові,
Де люди не соромляться стрибати босоніж,
Де водограй нашіптує історії незнані,
Де сходять з постаментів білі леви кам’яні
І чешуть гребінцями свої гриви полум’яні.
2002
* * *
Золото добра,
радість простоти,
просто ти і тиша,
шарудіння рудого
догорання сонця,
цяточки ворон
ронять хвилювання
ванілін,
лінія осені.
2001
ЗА ВЕЛИКИМИ РІКАМИ
* * *
Утекти б від тебе
непомітно,
як сльозинка із ока.
Тільки б не замерзнути,
бо впаду зі щоки і розіб’юся.
а як ти помітиш,
то підхопиш мене долонею.
Я розтану і усміхнуся.
Утекти б до тебе
на долоню.
2000
* * *
Зимо, ти любиш мене?
Дякую. Квіти твої
біліють у вазах мого серця.
Ти все-таки не вмієш обманювати,
моя білосніжна!
Знаю: це квіти
співчуття і потіхи від тебе.
Від нього чекаю червоних квітів.
2000
* * *
Ти квітів на сонці зірвав мені.
Вони сяють на всю кімнату,
І на все моє серце.
Мені сонячно! Я з ними квітну!
Я з ними дивуюсь весні,
А ще – небесам твоїх очей.
2000
ЖОВТИЙ ДЕНЬ
університетом
– жовтим лимоном –
поснідаю,
сонцем
– жовтим яблуком –
пообідаю,
твоєю радістю
– жовтою квіткою –
насолоджуся,
розмовою
– жовтою паляницею –
разом повечеряєм
під жовтими ліхтарями
вечора
2000
* * *
Буде ранок і буде вечір,
Будуть сонце, трава й дорога.
Замість крил, понесу на плечах
Нашу щиру розмову з Богом.
Може стріну людей незвичних,
Чи побачу старих знайомих,
Та у серці нестиму вічність
І тепло твоєї долоні.
2000
* * *
Сонця днів
цеглинами падають
одне на одне,
будують червоний дім літа,
як не спектись від бажання?
як не спопеліти від спраги?
літо, де твої зелені дні спокою?
2000
МОЛИТВА
Ти чуєш,
як кричать мої сльози,
Ти бачиш,
як тікає серце з клітки міста,
Ти знаєш,
куди мої очі птахами летять,
Ти розумієш
слова моїх мрій.
Переверни це літо
чи мене.
Чекаю.
2000
* * *
Поміж нами ріки життя
з кораблями днів.
Люди на палубах
п’ють соломинками
сік апельсиновий
і ловлять сонячних зайчиків,
а інші працюють
лопатами й швабрами,
мокрий піт витирають з лобів
і бризки води.
А ти
– за великими ріками –
дихаєш, усміхаєшся, їси яблука.
Причепи крила до мотоцикла!
Прилети!
А я
– подарую тобі яблуко
з очима китайця.
2002
ВІЧ-НА-ВІЧ
* * *
Шепіт осіннього холоду,
кроки вологого дня,
небо прозоре, як скрипка,
швидкість початого бігу
віч-на-Віч,
щоб сяяти.
2001
* * *
Коли капають сльози,
світ стає сірим пилом доріг,
обличчя людей –
малюнками на стінах підвалів,
серце – подертим м’ячем,
руки – двірниками на склі лиця,
вуста – піснею вовка,
ноги – втікачами від лісу людей
у ліс думок.
Коли капають сльози,
віддаю Тобі роздертий м’яч серця,
кричу Тобі вовчою піснею вуст,
махаю Тобі двірниками рук
на склі лиця.
Коли капають сльози,
Ти приносиш веселку в цей дощ,
латаєш м’яч серця спокоєм,
наповнюєш його надією,
здмухуєш пил зі світу,
вдихаєш життя
в намальовані лики людей.
2000
РОЗМОВА З ВЕЧІРНІМ СОНЦЕМ
Твоє золоте око сумом пече,
і мої карі в сльозах пекучих
Бо в горі радіти не вмію іще,
я не учитель, я тільки учень.
Ти просто вечірнє, а я просто рання,
зайдеш у темінь, і народишся молодим.
Я в темінь не хочу. Пізнаю страждання,
та з Богом у серці буду завжди.
За обрій покотишся, за небокрай,
захід твій людям печаль навіє,
а я не зайду, а зійду в той край,
сонцем в якому Господь ясніє.
1997
* * *
Падають дні, як листя,
падає час, як дощ,
падає сніг на місто,
як сіль у борщ.
Швидко тікає осінь,
сіла на свій харлей,
кинула дим у простір,
печаль в людей.
Люди ходять сумні,
промерзлі серця
бажають зігріти любов’ю,
в цьому світі самі,
забули Творця,
а Він так близько,
зовсім поряд,
як хліб, як вода,
як дощ надій,
як світло дня.
Падає погляд в зорі,
падають кроки вдаль,
впасти так легко долі,–
слізьми в асфальт,
але серце сумне,
промерзле наскрізь
Хтось бажає зігріти любов’ю,
Він підійме тебе,
Ти тільки звернись,
Він так близько,
зовсім поряд,
як хліб, як вода,
як дощ надій,
як світло дня.
2000
* * *
«Покладіть на Нього всю вашу журбу,
бо Він опікується вами».
(2 послання Петра 5:7)
Квіти, омиті росами сліз,
виросли серед кімнати,
квіти печалі,
квіти питальних знаків,
квіти без усмішок на пелюстках.
Я зірву їх, Тобі принесу.
візьми мій сумний подарунок.
О диво! Ти радий?
У руках твоїх квіти журби
стали птахами втіхи,
і на крилах понесли мене додому.
2002
* * *
“Співи для мене – Твої постанови
у домі моєї мандрівки”.
(Псалом 119:54)
У домі моєї мандрівки троянди
в рожевих спідничках затанцюють,
заспівають про те,
що хапала краплинками
в усмішках друзів,
в осінньому листі.
У домі моєї мандрівки
Ти влаштуєш усе незбагненно,
тихцем ступлю за поріг,
уперше побачу Тебе,
Найріднішого,
Твій погляд мені скаже більше,
ніж танець троянд.
2002
СИНІЙ ДЕНЬ
Сині квіти ростуть на березі,
сині мрії женуть коней-велетнів,
скачуть солодко, як дощі рясні,
як блакить на початку березня.
Світ усміхнений, синя пташечка
стрепенула крилом до неньки,
скільки щастя сипнуло сьогодні
у мій кошик з лози простенький!
Я співатиму серед синіх трав,
свистом вітер підхопить “соль-мі”,
і ступатиму срібним шляхом,
зупинюсь під безмежним дахом,
і засяє світло престольне,
і Татусь підхопить на руки
й понесе мене в небеса!
сині квіти засяють сонячно,
синьооко сяйне роса,
синя пташечка полетить у сад,
де на дереві щастя достигле звиса,
ми ж з Татусем – у небеса!
1999
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
Тихо вечір на місто лапу кладе,
І мурчить щось під ніс незвичне,
Усміхаюся Богу вдячно за день,
Що прожитий пішов у вічність.
Тільки спогад махає синім крилом,
Цих птахів уже ціла зграя,
І все далі і далі пливе мій паром,
І птиці нові прилітають.
Боже, хай моє завтра стрімко летить,
Хай у щасті розгорне крила,
Хочу жити в паланні, зоріти в блакить,
Щоб від серця любов іскрила.
Тихо вечір на місто лапу кладе,
І виспівує колискові,
За перейдений день, Боже, славлю Тебе,
За безкрає сяйво любові.
1997
* * *
Біжімо долинами стрімко, мов стріли,
хай танець незнаний побачить земля,
хай плескають з подивом анголів крила,
хай всесвіт почує: ми діти Царя.
Хай наші долоні цвітуть, наче квіти,
хай вдячні серця виростають у храм,
біжімо купатись у променях світла,
хай Цар усміхнеться й прийде до нас Сам.
Розмова любові поллється рікою,
предивне й велике пізнаєм тоді.
Охоплені міцно Святою рукою,
підемо за нашим Царем по воді.
За Тим, Хто омив нас живою водою,
за Тим, Хто наш гріх обілив, наче сніг,
та раптом, ущерть полоненні красою,
впадемо Цареві любові до ніг.
2002
НАЙБАГАТША
“Чи знайдеться смертний, навіть найсильніший,
який зміг би змусити падати з неба сніг,
щоб порадувати свою кохану?”
Свята Тереза
Він дарував їй
величезну монету,
що мерехтіла ясно у небі,
а крім того, своїм сяйвом зігрівала,
золотила руки, обличчя, волосся.
Він дарував їй
оксамитові тканини,
що відбивали собою небо.
Вона купалася в них,
і сягнути кінця їхнього не могла.
(Це можливо
великим кораблям і Йому)
Він дарував їй
намиста з ключів білих чайок,
а вночі тисячі білих ромашок
сіяв на небі, щоб вона милувалася.
Він дарував їй
мільйони діамантів у краплях дощу.
Він дарував їй
Себе.
2000
ТВІЙ ПОГЛЯД
Зазирнути у вічі тобі, Леве,
і побачити сонце,
яке співає правічну таємницю.
Зазирнути -
і відчути усмішку тиху
малого Ягнятка,
білого, як лілея.
2002 [ Згорнути уривок ]
|
