|
12.01.2010
Автор рецензії: Тетяна Трофименко
(джерело:
Медіапорт)
Харківський поет Олег Коцарев – відомий «двотисячник», поет-конструктивіст і просто класний хлопець із нашого району. А харківські райони – це особлива історія. Вони можуть виглядати романтично, патріархально, модерново, але слід завжди бути напоготові – ніколи не знаєш, де й коли тобі покажуть твій перший ніж… Власне, як такий реальний Харків у поезії Коцарева слугує лише тлом. Поет розгортає міфопоетичний простір свого власного міста, де потворне сусідить із прекрасним і дивним. Отож хоча переважна більшість мешканців цього міста живуть у «такому районі, збудованому тридцять років тому, що всі-всі-всі ... [ Показати всю рецензію ]
будинки в ньому схожі на дупу, що ззаду, що спереду» (с. 9), це не заважає бачити його під іншим кутом зору – й ось уже «всміхнулась бічна цегляна стіна» (с. 3), «а з далекої кухні на шостому поверсі падає пляшка шампанського, падає, падає – й не розбивається» (с. 4).
Погляд ліричного героя переважно спрямований вгору – можна сказати, що в небо, але переважно на дах. Дах тут пов’язаний із певною ініціацією й посіданням сакральних цінностей: наприклад, ліричний герой цілком щиро побивається, коли усвідомлює, що «прожив у цьому домі чверть найблискучішого століття, А досі не побував на даху його» (с. 43).
Власне, саме на даху відбуваються основні моменти істини:
Не було
Ні ангелів, ні труб,
Була салатова блискавка,
Чорна трава –
Заглядала в вікна, а на даху
Ситий з голодним
Починали розуміти
Одне одного (с. 61)
або не відбуваються, як у вірші про Олю: «Я затягував одну дівку на дах твого будинку, Кажу: «Ну давай! Ходім зі мною на дах! А то що ти винесеш з цього вечора?», Та вона не погодилась вилізти не дах, Не схотіла нічого виносити з того вечора, І я теж з тобою, Олю, нічого ні з чого не виніс» (с. 52).
Між «верхом» і «низом» у міфопросторі Коцарева відбувається активна взаємодія – така собі весела деконструкція:
І в повітрі розбіглись листки
Секундної симпатії,
Дві усмішки, два дахи,
Здійнялися, склалися та розійшлись,
А шматочки шиферу й черепиці
Розлетілися над двором
Райдугою (с. 60)
або
…засвербіло вулиці в носі
Вона розвернулась і чхнула –
Аж камінці з бруківки полетіли в небо
Полетіли на дахи
На дерева
На дощ (с. 46)
Дощ, вода виступають не менш важливою складовою очудненого світу – волею поета у місті раптово з’являється море; крізь товщу води все починає сприйматися інакше:
Я подзвонив і попросив море
Визирнув у вікно й побачив
Як хмари вишикувались у стрункі ряди хвиль
І повільно опускались на місто
Затоплюючи спершу останні поверхи
Потім середні
…
Даремно мене залишили в офісі самого (с. 32)
Людина в поетичних координатах «Першого ножа» перебуває у міжсвітті – у горизонтальній площині, але звернена догори:
Жінка лежала в під’їзді
Сміялась дивилась назад
Із кліток сходових шахтових шахт
Їй на голову вітер падав
…
Жінка ще навіть не п’яна (с. 158)
Перебуваючи у вершині перекинутого трикутника, людина споглядає світ довкола себе з усім його екзистенційним негативом, «коли світ – перевернутий мурашник, перевернутий трикутник, а князь його випроставсь у всій красі» (с. 178), але в першу чергу – світ над собою: «Намалюй коло, скажи трикутник, а далі сама знаєш: слова картинки, звуки й картинки-картинки полетять у небо гарно, як дим, як усмішка розпеченої смоли» (с. 173).
Діалектику людського життя в урбаністичних художніх координатах сконденсовано у вірші «Двобій у горизонтальних площинах»:
Крапає теплий дощ на мозаїку,
Де застигли в польоті з мечами
Міцні й рішучі чоловіки.
Одразу видно, що це той самий двобій свободи і рабства,
Якого вчить нас всесвітня історія…
Та надходить вода, ледь сірувата,
Мінить обриси, стяги й мечів барви,
Історія –
Помилилася,
Мозаїку –
Ускладнено:
Ваш вибір насправді – між рабом і дебілом,
І в кожного, що характерно, свої переваги (с. 147)
Якщо ви сприйняли ці рядки як песимістичні – не варто; дебіл, як засвідчено тисячоліттям християнського дискурсу, це не образливо; клоуни, юродиві й вітчизняні поети активно працюють над пересотворенням світу («інтелектуальну пиху завжди перемагає усміхнений талант! Можна й не бути людиною з коричневою парасолькою, Але бути феєрверком!» (с. 36)), присвоюючи свою поведінку іншим:
Зовсім не соромно сміятися,
Зовсім не впадлу бути трохи ідіотом,
Зовсім не ніяково хвалити Господа,
Бо Він_не_видимий (с. 58)
Напевно, тільки в такий спосіб долаються протиріччя між внутрішнім світом людини і довколишнім світом, а цілком прозаїчний «наш район» перетворюється на різнобарвний конструктор під теплим дощем :)
Коцарев Олег. Мій перший ніж. – К.: Факт, 2009.
26.05.09 18:29 [ Згорнути рецензію ]
|
