|
ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ : роман, лауреат конкурсу "Коронація слова-2008"
Анна Багряна
— Факт,
2008.
— 156 с.
— (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-359-296-1
ББК: 84(4Укр)6-44 Б14
Жанр:
— Проза
— Містичне
— Пригодницьке
Анотація:
Вирушаючи у коротку мандрівку колоритним гуцульським краєм, Ярослава аж ніяк не здогадується, куди і до кого зрештою приведе ця подорож. Розкручуючи заплутаний клубок власних почуттів, Ярка несподівано натрапляє на слід родинної таємниці, що здавна розпалювала її цікавість. У своїх напівдетективних, напівмістичних пошуках дівчина відкриває для себе кармічний зв’язок поколінь, усім своїм єством пізнає пам’ять крові, незримо закодовану в кожному з нас.
Ця історія людських пристрастей, вишукано написана відомою українською поеткою Анною Багряною, припаде до смаку справжнім літературним гурманам.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
[хроніки чужих життів]
Київське Полісся. Горностайполь
Ганя
.....................
Ганя сиділа біля грубки на ослінчику, дивилася на вогонь і уявляла, що то – величезний казковий дракон, який може їсти все, що трапляється на його шляху, навіть дерева і людей, а тому ніколи не відчуває отакого сильного голоду… Рипнули сінешні двері. Василь кинув біля дверей мішок з дровами. З мішка стирчала сокира, якою рубав щойно в сараї деревину. Ганя подивилася на батька. Йому не личить сива голова і довга – як у старого діда – борода. І запалі щоки не личать. І оцей кожух, що висить на ньому… Й очі, ... [ Показати весь уривок ]
сповнені безпорадності, розпачу і страху. Не личить батькові все це!..
Василь стояв напроти Гані, пронизливо впиваючись поглядом у її сухе личко, на якому великі зелені очі тепер виглядали дуже химерно – наче у ящірки… чи – у жаби… Стояв, може, десять хвилин, а може, й більше.
- Скидай, доню, свої цяцьки з вух. Прийшов і їм час іти до “Торгсину”, - раптом заговорив. Голос його був утомленим і байдужим.
Ганя відчула, як усередині неї щось боляче тріснуло і розкололося надвоє. Мамин подарунок – золоті кульчики-півмісяці? – ні, нізащо в світі, ніколи! Та ж мама застерегла її перед самою смертю – берегти, щоб доля була щаслива… Як оце – проміняти тепер найдорожче, що мала – мамин подарунок, золоті півмісяці, єдиний оберіг у житті, майбутню долю свою – на жменю неперебраної гречки чи житнього борошна?!.. “Ні! Татку, ні! Не можна цього робити!” – кричали перелякані зелені очиська, кричала кожна клітинка її висохлого тільця, кожна часточка не зіпсутої іще, чистої душі. Але крикнути – по-справжньому – вголос – не мала сил і сміливості. Лише головою заперечливо похитала: ні, мовляв, не зніму, ви так, батьку, не жартуйте, щось інше краще придумайте, як нас із Ликеркою від голодної смерті вберегти…
- Давай, давай, - настійливо вимагав Василь, - хочеш до весни дожити, скидай, кажу тобі.
Ганя знову хитнула головою в два боки – тепер іще категоричніше.
- Якщо сама скидати не хочеш – я зніму, противитися будеш – вирву з вухами. Чуєш, не вередуй. У нас хліба немає. Останнє відро картоплі сьогодні вночі винесли з нашого погреба. Помремо з голоду. Здохнемо, як собаки. Давай скидай свої цяцьки.
Ганя встала з ослінчика і, не зводячи з батька очей, позадкувала вздовж стіни в напрямку дверей. Василь перегородив їй шлях. Прилипла спиною до стіни і завмерла.
- Не вередуй, чуєш, що кажу! – гримнув на доньку. Зняв кожуха, кинув на долівку. Впритул підійшов до Гані. Його очі нагадували очі божевільного й аніскілечки не були схожими на очі батька. Чекав. У напруженні. Дихання його було важким і прискореним. Гані стало страшно. Але кульчики вперто знімати не хотіла. Була певна: не має права робити цього. Краще вмре від голоду, але золотих півмісяців не віддасть. Не віддасть, не віддасть, не відда…
- Вередувати надумала, сучий виплідок? – Василь однією рукою стис боляче обидва доньчиних зап’ястя, аж хруснули кісточки, а другою щосили ухопив Ганю за горло і почав душити, б’ючи крихітною голівкою об мазану стіну. – Зі світу хочеш усіх нас звести, так? Кажи!
Ганя плакала і задихалася. Говорити не могла. Рухатися – теж. Мовчки підкорялася батьковому божевіллю. Раптом відчувати почала, як свідомість її залишає, в голові запаморочилося, в легенях забракло повітря. Зрозуміла – помирає. Від рук рідного татка на інший світ іде. Може, там краще? – подумала, аби саму себе перед тою наглою смертю втішити, аби виправдати і простити рідного... Аж тут тінню перед очима щось метнулося, якась сила упала глухо на Василеву потилицю – заревів звіром диким, здригаючись у конвульсіях – руки враз ослабли, доньку відпустили. В очах у нього відкрилася страшна безодня. Гані здавалося, що летить вона у ту безодню і приречена вічно летіти… Але ні, не вічно. Батько упав, скорчившись, на долівку, постогнав і замовк. Навіки. На долівці розлилася густа яскраво-червона калюжа. Над батьком переможно стояла Ликерка і тримала в руках важку сокиру. Дрова у грубці догоряли. За вікном сутеніло, і в хату закрадався поволі морок. Калюжа крові ширшала, але вже не здавалася такою страшною, бо поблякла в мороці її червона яскравість. Сокира грюкнула об долівку. І запала по-справжньому мертва тиша. Ликерка притягнула до грубки мішок з дровами, розсипала їх по долівці, а тоді схопила з печі подушку, роздерла її, висмикнувши звідти чималий жмут пахучої сухої трави, піднесла той жмут до грубки і, підпаливши, кинула на батькове тіло. Додала ще трави. Яскраве полум’я таємниче освітило кімнату.
- Швиденько тікаємо звідси! Бери кожуха і за мною біжи, тільки щоб не відставала, добре?
Ганя покірно кивнула головою – згода. Відтепер вона зобов’язана мачусі – цілим – своїм – життям. [ Згорнути уривок ]
|
