|
Кавовий присмак кориці : Роман
Лариса Денисенко
— Нора-Друк,
2007.
— 208 с.
— м.Київ. — Наклад 6000 шт.
Перевидання.
ISBN: 9789662961164
Жанр:
— Мелодрама
— Міське
— Гумористичне, сатиричне
Анотація:
Iнколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, i вже за наступним поворотом буде саме те мiсце, куди мрiяв потрапити усе своє життя. Тобi достеменно вiдомо, яке воно. I ось ти на мiсцi, але i мiсце виявляється iншим, i оточують тебе зовсiм не тi, про кого мрiяв ще вранцi...
Вiн думає, що народжений кохати тiльки її, вона думає, що нарештi знайшла своє кохання в особi його батька, його батько просто кохає iншу людину. I ця iсторiя непорозумiнь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимiрi.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
VII.
Сіро-блакитний. Як то казав Гоголь? «Блакитна фарба сірого кольору», щось таке. Майже
такого відтінку, як смуга на правому боці мого носа. Кажуть, що на смаглявій шкірі синці проявляються не відразу. Ха. Але ж це залежить від того, як постаратися. Інакше кажучи, багато чого залежить від того, хто тобі його, цього синця, наставив.
Його палець влучно пірнув у піке на мій ніс, наче рапірою (туше?), і вже на його правому боці починає свою копітку роботу маленький маляр, непомітний для людського ока,
сумлінно замальовує мого носа фарбою блакитно-сірого кольору. Мій ніс схожий на пір’я ... [ Показати весь уривок ]
голуба. Сизого голуба. Кольором він схожий і на цей вагон у Паризькому метрополітені.
Так, я вже в Парижі. Я тут не живу, ні. Тут живе мій коханець, П’єр. Мій пекучий біль. Неврівноважений французький журналіст. Ми здибалися з ним у Страсбурзі, він вдавав, що дуже зацікавлений доповіддю щодо відсоткового співвідношення жінок та чоловіків у парламентах країн-членів Ради Європи. А я позірно вірила в його зацікавленість цією злободенно-нуденною доповіддю. Кожен із нас був фахівцем у тому, щоб як слід те, що треба, вдавати, і кожен із нас одразу зрозумів, із ким, власне, він матиме діло. І чи матиме взагалі? Як ви бачите, кожен із нас вирішив, що з цією особою непогано би було зайнятися коханням, придивитися одне до одного й таке інше. До такого іншого належало те, що П’єр міг зупинятися в мене, коли прибував до Страсбурга, а я могла залишатися в нього, коли навідувалася до Парижа. Що ж до П’єра, то він завжди підкреслював те, що є людиною практичною й ощадною, а житло у Франції недешеве. Ми ж швендяли до Парижа та Страсбурга часто.
Коли мене не було вдома, П’єр кидав речі в моєї сусідки Марти, вона обурювалася, погрожувала викинути їх за двері, але П’єр анітрохи не хвилювався за свої манатки, бо був переконаний у своїй надзвичайній привабливості, якій неможливо протистояти. Але, насправді, Марта від нього мліла. Від нього мліли всі. Високий, весь якийсь блискучий, мармуровий. Чорне волосся, очі барви гарячого шоколаду, жваві, «ліжкові». Американці про такі говорять: «bed eyes». «Очі, що запрошують у ліжко». Хочеться їх лизнути, аби відчути шоколадний, трохи гіркуватий, присмак. П’єр кидав речі, брав телефон, виходив із дому і, примостившись десь на каналі, заходився обдзвонювати численних приятелів і приятельок. О, скільки в нього було приятельок. Марта ж утихомирювалася й хутко телефонувала мені: «Він приїхав». Інтонація, з якою вона говорила, була неповторною, таким голосом вона сповіщала лише про нові кофтини, куплені на розпродажу в Німеччині (три однакові, різного кольору, але за ціною однієї) та про П’єра.
Я відчула запах метро. Суміш запахів клошарів, потягів та смажених каштанів. Маленькому, що зазнав теплової обробки, плодові не вдається перемогти запахів людини та машин. Так, куди мені краще потрапити? Montparnasse, Saint Michele, Odeon, Chalet, Raspail, Vavin, Trocadero? Втім, усе це не важливо. Зараз значно важливіше — звідки, ніж — куди. Вагончик рушив. Чотири відкидних стільчики стукнули по стіні, наче повідомили про антракт в Опері. Заходять — виходять. Виходять — заходять. У великих містах завжди мешкає занадто багато людей. Коли б людей було менше, міста б мали приємніший вигляд. Більше смажених каштанів — менше людей, і все буде добре. Треба підсунути це гасло команді Ле Пена.
У мене величезна торба. Коли я сіла й поставила її собі на коліна, то стала скидатися на
гральну карту з мультиплікаційних фільмів про Алісу. Голова, прилаштована на великому прямокутникові. Скуйовджене волосся. Ніякої зачіски, парижанки не схвалюють, коли ти не маєш зачіски, крім прямого розплетеного волосся за умови, що ти молода, тому — дурна.
У Парижі дощ. Небо плаче, і плювати йому на те, що своїм сумним виглядом псує настрій багатьом людям. Людям, що йдуть у справах, що повертаються зі справ. Людям, що цокають підборами по брукові. Людям, що, зціпивши зуби, простують по соціальну допомогу. Людям, що виглядають на чужі гаманці. Людям, що підтримують ультра-правих. Людям, що вирізають тих, хто не визначився. Людям, що поспішають за щастям. Людям, що
полюють на синього птаха.
Знову ці вірші. Вкотре я сідаю на цій станції в котрийсь із сіро-блакитних вагончиків, і мої очі наштовхуються на ці вірші. Написав їх, мабуть, якийсь розумник. Дуже дрібно підписано, хто саме. Хто ж цей герой, що ночей не досипав, аби його віршами було прикрашено вагончик потяга в метрополітені? А може, навпаки, помер би вдруге, коли б дізнався, де саме знайшли місце його улюбленим віршам. Цілком можливо, що вірші взагалі не підписано. Із французів — станеться. Вони неабияк пишаються своєю культурою. Може, з самого першого рядка кожен пересічний і — авжеж, що — освічений француз, а також іноземець, раз уже занесло його до Парижа, має впізнати автора і пройнятися духом піднесених віршів. Не помічаючи того, й собі буркочу: «І Всевишній вітром нас попередив...», — очі зупиняються на рядку, надряпаному дещо сучаснішим розумником: «Ідіть усі в дупу, лайно». Молодий араб сидить навпроти мене. У в’язаній шапочці. Шапочка на ньому — наче з мого дитинства. А можливо, такі шапочки носили і в його дитинстві, але я не знаю, яким воно було, його дитинство, добре, що я ще пам’ятаю своє. У нього тонкий, гнучкий ніс і сірі очі, неймовірні для араба великі сірі очі, схожі на мої. Він мене чує. О, виявляється, він мене чує. Він подає мені знак. От уже не пам’ятаю, що це означає. Чи знак пацифістів, чи «пішли потрахаємося, крихітко». Це два вельми схожих один на одного знаки, мені колись пояснювали різницю. Я показую йому якусь комбінацію. Скручені пальці. Про всяк випадок. Він насмішкувато відвертається від мене. Сподіваюся, що в цій забутій сонцем місцевості мій жест не означає ніякої фарбованої в расову ненависть штуки. Я ж бо категорично проти расизму. В мене расизм не пройде. Я працюю в Раді Європи. Там усі проти расизму. Принаймні так написано в кожній їхній розумній брошурі.
Поруч зі мною сидить утомлений чоловік. Доглянутий та втомлений чоловік, нестерпно схожий на мого приятеля Жермена, коли той перебере з вечора червоного винця. Він так само мене чує. Виявляється, вони, люди, що сидять поруч у метро, дослухаються до чужого буркотіння. Дивно. Зазвичай я боюся дивитися на людей у метро. Адже це не люди, це — тіла. Люди десь в іншому місці, придивіться до облич пасажирів. Це — відсторонені обличчя. Тіла їхні сидять, а люди мандрують, лаються з іншими людьми, домагаються для себе підвищення заробітної платні, шукають арґументів щодо своєї несхвальної поведінки, вигадують причини запізнення на роботу, копають картоплю, лупцюють діточок, хтось замислює вбивство. Дехто мандрує рядками книжок і грається зі словами для кросвордів. Усі є, всі на місці, але нікого нема. Ти їдеш із тілесними оболонками, хіба не жахливо? Зізнайтеся — жахливо. А так само зізнайтеся, що ви самі поводитеся так само. Але тут мене
чують. Не все втрачено в цьому Всесвіті. Мене переповнює почуття гордощів за французьких користувачів метрополітену. «Усе втрачено в цьому Всесвіті», — довірливо
каже псевдо-Жермен до мене. — «Мені сьогодні вранці подали розігрітого круасана! Ви тільки подумайте, мадемуазель, вони його гріли. І після цього думають, що я їм із задоволенням викладу традиційні чайові? А вони, хочу наголосити, чималі. Лише мої чайові заслуговують на те, щоб мені подавали свіжий, щойно випечений круасан». Він завершив свою промову. Я меланхолійно відкриваю торбу, розгублено киваю, виймаю книгу. Псевдо-Жермен додає: «Правда, нещодавно ябув вимушений переїхати до кепського кварталу». Помовчав. «Тимчасові труднощі, мадемуазель». Я з розумінням киваю й відкриваю книгу. Кому ж невтямки «тимчасові труднощі», та вони в усіх є. Кляті тимчасові труднощі,
кляте тимчасове життя.
Я читаю Кортасара. Якесь його оповідання якраз про метро. Про одного дивака, що обирав
дівчину в метро і спостерігав: збігаються чи ні їхні маршрути. Якщо не збігалися, він продовжував гру, але з іншою дівчиною. А якщо збігалися, то я вже не знаю, що було. Кортасар так само не знає, це, я так гадаю, тому, що він про це не написав. Узагалі-то нецікаво для літератора, коли щось збігається. Якось не по-літературному. Замало почуттів. Той кортасарівський герой давав ім’я дівчині, котра його цікавила, та її відображенню у вікні. Зовсім різні імена. Наприклад, Ана та Марґіт. Відтак я читаю про Ану, читаю й
про Марґіт, про кортасарівського героя (куди ж без нього), про те, як він дивиться на Ану, як він дивиться на Марґіт, і раптом чую: «Як можна познайомитися в метро? Тут усі заклопотані чим завгодно, але не спробами зав’язати приємне та довготривале знайомство». В мене потіють руки. Кортасар — письменник неспроста. Колись я сказала П’єрові, що Кортасар — певною мірою Булгаков. П’єр страшенно розлютився. Гадаю, що який-небудь інший затятий прихильник творчості Кортасара ще більше розлютився б. П’єр принаймні захоплювався російською прозою. Чи вдавав, що захоплювався. П’єр любить і вміє вдавати, що він чимось чи кимось захоплюється. Це неабияк йому допомагає, з огляду на те, який спосіб життя він провадить. Розпусне створіння із завжди готовим до вивчення тілесних територій язиком. «Ти надзвичайно скута, — сказав мені він. — Ви, слов’яни майже всі
надзвичайно скуті і зовсім не тямите на сексі». Мене це приголомшило. «Я — скута? Я не тямлю на сексі?» — кричала я, гола, насичена ним, розпластана на килимі. «Ти дуже скута. У тебе всюди стоять перепони. Ти можеш наполягати на тім, що це не так, але за тебе говорить твоє тіло, воно тебе зраджує».
Він мацав моє тіло і спостерігав за мною. П’єр навіть не знущався, ні, він читав лекцію. П’єр обожнював читати лекції. «Ви, слов’яни, постійно теревените про свій дух, про вашу видатну неповторну духовність, але зовсім не знаєте, не розумієте та соромитеся свого тіла. А хто не соромиться, той щасливий ідіот, який не знає, що такого тіла слід було б трохи й посоромитися». — «А ви не такі?» — огризалася я. — Ви зовсім не такі, віртуозні коханці, безсоромні, досконалі?» — «О, ти бачиш? Завелася? Це ж не ти говориш, це в тобі говорить образа. Ти почала узагальнювати. А ще ви не хочете вчитися, бо певні, що хто!хто, а ви — точно вчені. Найбільш читаюча нація. Хай йому всячина!» — «Ти перший почав узагальнювати», — не скоряюся я. Він не чує, він заглибився в моє, на його погляд, цнотливе та сором’язливе тіло, яке, прецінь повсякчас, завжди готове прийняти його згідно з законами слов’янської гостинності.
«Зваж на те, що жива душа та мертве тіло в небіжчика, тобто людина вже мертва, нерухома, душа ж її відлетіла, якщо такий стан. А ось живе тіло та мертва душа можуть бути в живої людини, і вона відчуватиме радість і біль». Ледь відсапавшись, я починаю знову. «Ви геть не вмієте товаришувати». — «Та невже?» —
зухвало питається П’єр, він — невгамовний чи то від природи, чи то від наркотиків, які постійно вживає. От і зараз скручує собі цигарку з травичкою, мені не пропонує. Нащо? Його очі починають ґвалтувати мене, я втомлена. «Тільки ви можете запросити на день народження купу людей, виставити їм пляшку дешевого червоного вина та один на всіх пакет чіпсів». — «А ти чого — мене вітати чи жерти — сюди припхалася?» Тепер уже огризається П’єр. «Ти швидко втомлюєшся від кохання, але ніколи не знемагаєш від балачок. Ви всі такі. Духовність! Над усе — духовне спілкування». П’єр поводиться нестерпно. «Як у
вас казали? Любов, комсомол і весна. Чи може таке лайно бути нормальним гаслом молоді?» — «Авжеж. Пристойніше оте ваше. Секс, наркотики, рок-н-рол, так?» П’єр скручує рогаликом морду. «Це вигадали американці. Ще раз порівняєш чи сплутаєш мене з американцями, то я тебе вдарю, так і знай». У нього смішний і дуже сексуальний ніс. «Інколи мені здається, що ти мене ненавидиш», — тихо кажу я. Мені подобається його шкіра, мені подобається торкатися його.
П’єр скидається на здивованого. «Ненавиджу?» Я розумію правомірність його здивування, чудово розумію, що він мене не ненавидить, ненавидіти можна лише того, когокохаєш. Я усвідомлюю, що з нас закохана радше я, приголомшена ним, його тілом. Він має рацію, він може бути розлюченим, але ненависть — не про нього, не стосовно до мене.
«Бачиш, ось сидить вона. Італійка. Ось вона, ця сеньйорита, посіла наше французьке сидіння
й так само захапує наших французьких чоловіків. Із цим щось потрібно робити, Марієт. Треба писати, турбувати мерію, уряд, журналістів. Це типова соціальна проблема. Нагальна для всіх французьких жінок, до речі, французькі жінки — активні виборці, вони мають бути свідомими цього та ставитися до наших проблем чуйно. Через таких, як вона, в тебе немає принадного хлопця і протягом усіх вихідних ти безвилазно стирчиш під ковдрою у своїй кімнаті», — втім продовжує говорити літня жінка, доглянута, струнка, впевнена, до іншої — молодої, неохайної студентки у брезентових незграбних штанях та з брезентовим виразом на обличчі.
Мені чимраз відчутніше болить правий бік носа. Я годую його літерами містичного Кортасара, свій розум — спогадами про П’єра та наші лайки, але прислухаюся до них. Спостерігаю за їхньою парою, що висне наді мною, встромивши руки в шкіряні, прикручені до поруччя, собачі нашийники для людських рук. Маман, що знай базікає, а це — саме маман, із тих парижанок, що чогось досягли у цьому житті. Волосся підстрижене під «боб», по плечі. Воно блищить. Пальто кольору знаного швейцарського молочного шоколаду. Карі побігущі очі. Трохи завузькі, що свідчить про домішки східної крові. Хай як смішно, але в маман — типова італійська фігура. Широкі стегна, довга талія, вгодовані гарні ніжки з широкою щиколоткою. І типовий, трохи задовгий, італійській ніс. Я б нарекла її — Сюзеттою. Або Сусанною. Хоча ім’я Валентина їй чудово пасує, але я розумію, що це утопія з мого боку сподіватися, що цей кусень французького снобізму в молочно-шоколадному пальті звуть Валентиною. Донька до неї ніяк не звертається. Ні «мамо», ні на ймення, ніяк. Я її розумію, бідна дитина. Донька зовсім не схожа на матір, напевно, страждає з цього приводу. Вона крихкотіла, з поганою шкірою, якимись підлітковими висипами, запаленнями, в неї брудне довге волосся невизначеного кольору. Радше — світле, ніж темне. Вона мовчить, тільки вряди-годи я бачу, як здригаються її плечі під прошитою квадратиками курткою барви схибнутих папужок. Вона дуже молода. Навіть — юна.
Мене часто приймають за італійку. За північну італійку. Все ж сіро-зелені очі, які здаються то блакитними, то сірими, не дають змоги приймати мене за південну італійку. Крім того, моя шкіра дещо світліша, ніж у південних італійців, і волосся не аж так насичено каштанове. Взагалі я не маю нічого проти. Вважають за італійку — добре, хай. Для цих людей насправді немає жодної різниці, хто я така. Окрім однієї. Одна різниця таки є. Я не француженка. Це ясно, як Божий день, дарма що сьогоднішній — відразливо похмурий. У Всесвіті нема ясності. Звісна річ, що лаятися в метро — типова картина для Києва в години пік, особливо коли заходять натовпи зі станції «Петрівка», але тут, у Парижі, це не досить типово. Типовіше — канючити грошей, начебто втікачі, саме начебто, бо насправді бути тут утікачем тоскно, вже ліпше жебрати, яко ті втікачі, а самому бути, наприклад, безробітним театральним генієм. Типовіше — обходити вагони зі скрипкою та гармошкою. Розтягуючи гармошку та губи в усмішці, виконувати пісні про калинку, малинку, решту корисних ягід-фруктів. Чи затягти в’язничного шансону, щоб були кохання, смерть за зраду тощо, чи жвавої єврейської пісні, підігруючи собі на скрипці, що стогне під вправним смичком. Скрипка не грає без смичка. Так само очі жінки не грають, коли в неї немає коханця.
Сперечатися у вагоні метро — остання справа. Безперечно. Але справа полягала в тому, що саме сьогодні «вкрадений такими, як я» французький чоловік, котрий за правом народження, походження, згідно з усіма правилами таємничого, так і не второпаного мною свердлика і відповідно до всіх граматичних правил, мусив належати Сюзет&Марієт, одним влучним ударом свого натренованого професійним друкуванням пальця пофарбував мого носа в колір бридкого вагончика метро.
Блакитно-сірий. Сіро-блакитний. Ближче до вечора — сутінково-фіолетовий. Як це романтично. Саме тому моя торба впала на брудну підлогу. Саме тому на торбу впав Кортасар в оповіданнях. Упали кортасарівський герой, Ана та Марґіт. І вагончик того, кортасарівського метро, так само впав. Саме тому я підвелася й зачала верещати пристойною для північної італійки французькою мовою. Я говорила про те, що краще свої вихідні проводити у власному ліжку, під ковдрою кольору зомлілого сонця, у власній облаштованій квартирі. Їсти свіжі, а не розігріті (так!так, не розігріті ні в якому разі) круасани, пити свіжу запашну каву. Це набагато краще, ніж їхати в метро з розбитим носом, носом, що його тобі розбив той самий «украдений тобою французький чоловік». До речі, ви знаєте, чому він мені його розквасив? Мені здається, що про це ми ще не говорили. А слід було б, але дарма, ще є час. Ви ж зараз не виходите? Добре. Він спитав, чи не хочу я бути Богом, і щоб увесь світ мені пританцьовував. Геть усі люди. «Алісо, ти б хотіла, щоб тобі пританцьовував увесь світ?» — «Ні, я не люблю, коли в мене хтось стоїть за спиною. Хтось дмухає мені
у спину. А тут — цілий світ? Цілий світ дмухатиме і рухатиметься в мене за спиною? Мені навіть уявити це страшно, П’єре. Мене нудить від однієї думки про це». — «Та що з тобою коїться, га? Що з тобою? Ти це мені на зло кажеш, мстишся за ту хтиву мулатку?» Я гірко заплакала тоді, знаєте, дуже гірко.
І потім, після моїх сліз, роздратований через те, що я не підтримала його ідеї щодо всесвітнього пританцьовування за спиною однієї людини, його дзьоб-лелека знайшов мого носа-жабеня. Французи обожнюють жабенят, чи не так? У вас навіть меморіали їм ставлять. Краще дивитися на самоті телевізор, вдихаючи аромат яблучної здоби, ніж вдихати аромати клошарів і розмірковувати: чому смажені каштани все ніяк не здолають жахливого смороду людських нечистот? Та це ще не все, чого вирячилися на мене? Це ще не все. А коли ти намагаєшся відволіктися чимось натхненним (приміром, отими віршами, що їх можна побачити на стіні), навіть Всевишній, до того ж — вітром, попереджає тебе, називає тебе лайном та посилає тебе в дупу. Арабський хлопець пропонує тобі трахнутися задурно чи закликає відмовитися від війни. А ще один чужий французький чоловік скаржиться, що в нього тимчасові труднощі (а в кого в наш час немає тимчасових труднощів?) та що йому приносять (ні, ви тільки!но вдумайтеся) розігріті круасани замість свіжоспечених, що робить його ранок зіпсованим, яке нестерпне нахабство. І нарешті, щоб потім, коли ти здійснюєш спробу знайти спокій та відповідь у рядках Кортасара (це такий відомий латиноамериканський письменник, якщо ви не в курсі, до речі, в цьому ось оповіданні він пише про ваше остогидле паризьке метро та остогидлі паризькі знайомства), на тебе навалюються якісь незнайомі тобі Сюзет і Марієт (я не помилилася, ні?), у котрих ти (це ж треба!) вкрала того!таки французького чоловіка, який розчавив тобі носа. До речі, я забулась, а я вам розповідала, за що він мене вдарив?
Сюзет дрібно киває. Авжеж, що я все це їй розповідала. Їй від мене трохи зле. Її підборіддя
нагадує мені галочку на ділових календарях П’єра. У нього це називається — «склеротичка».
Ненавиджу. Вона спритно хапає мене за руку. «Не хвилюйся, бідна дівчинко, — каже вона жахливою італійською. Треба уважно дослухатися, бо важко щось второпати. — Завтра обов’язково буде чудовий день». Ти бач, яка вона впевнена, чудовий день у неї буде, псевдо-Жермен з нею б не погодився, але він десь непомітно вийшов. Її голос нагадує голос кіношних психотерапевтів. А надто, голоси акторів, що грають психотерапевтів. Із американських фільмів: «Волієте поговорити про це?» Зараз вона витягне дорогу батистову хустку, прикрашену шовковими ініціалами, та спробує витерти обличчя «бідній дівчинці». Це вже — дзуськи. «Чорт би вас усіх забрав. Гамузом. Усіх», — тоскно кажу я. Акторка
втомилася. Вона виголосила запальний монолог. агресивний та довгий. Глядач упрів. А вона
втомилася. «Ти втомлюєшся від кохання, але ніколи не знемагаєш від балачок». Я втомилася,
П’єре. З кривою посмішкою роблю пальцями «козу» якомусь цікавому молодикові в карамельній сорочці з воланами. Він лякається мене. От французьке гальмо.
«Тшорт? Ти — ля рус?» Сюзет зараз поглине власна посмішка, зараз посмішка вилізе за межі маленького злостивого обличчя Сюзет. У неї змінюється обличчя, її підборіддя вже не нагадує мені галочку на діловому календарі П’єра.
Так, я — росіянка. Добре, що мене зараз не чує мій батько, бо вбив би. Я не маю сил утовкмачувати цій Сюзет, що я — українка. Це ще на добрі півгодини непотрібних мені розмов та пояснень. Може, ще вона попросить намалювати мапу на куртці Марієт. «Він б’є тебе, бідна дівчинко, в тебе немає візи?» Фіґ там. Не подарую їй таких радощів, віза в мене є, до того ж — річна. А він мене колотить, так. Можна би було оминути це замовчуванням, але частину я вже розповіла. Про побиття та П’єра. Може, нагадати їй російське прислів’я (уявляю собі, як витягнеться її пика, так, російські прислів’я кого завгодно приголомшать)
«Б’є — значить, любить»? Та ні, не буду. О, непогана ідея. Може, написати на П’єра скаргу в найкращих традиціях дружин радянських партійних ватажків?
«Доброго дня, головний редакторе «Женераль Триб’юн», пане Шанталю. Шановний мосьє, звертаюся до вас по допомогу. Із відчайдушним східноєвропейським криком по допомогу! Я — бідна східноєвропейська дівчинка, безправна, тиха, як скошена трава, і мене іноді б’є
ваш провідний співробітник П’єр Франж’є (фотокартку, на якій я — з набитим носом у всій його красі та забарвленні, додаю. Ще можна загіпсувати вухо, домалювати синці під очима та поставити скоби. Наче мені вибито щелепу). Він соромить високе звання французького мосьє, ґалантного до дам, безжального до ворогів, готового померти за добробут Франції. Прошу вжити рішучих дій та доповісти про їхню ефективність безпосередньо мені. Але будьте обачним, мосьє, П’єр Франж’є — небезпечний чолов’яга. Чули б ви, що він кожного
вечора каже про вас. Мені соромно згадувати, мосьє. Поспішайте, бо він мене вб’є, і моя невинна східноєвропейська кров буде на ваших чистих французьких руках. Сподіваюся на ваше незаплямоване сумління. З повагою та найкращими побажаннями.» (Наприкінці ще додати куплет із «Марсельєзи».)
Але я відволіклася. Виявляється, що мадам звуть Ніколь (майже — Сюзет, теж мені — Ніколь). Мадам займається питаннями ґендерної політики. Мадам опікується курсами для «бідних східноєвропейських дівчаток», що приїхали по чужих французьких чоловіків та чуже французьке щастя. Вона турботливо питається, чи знаю я щось про ґендерну політику та жахливе становище жінок у Східній Європі? Мені зовсім не хочеться її засмучувати, зовсім. У неї таке чудове пальто, такого непоширеного для французьких пальт кольору. І сама вона не таке вже й стерво. Очі її доньки сумні й виразні.От ким треба бути, щоб повідомити таку жінку про «приємну» новину, що я працюю в Раді Європи, до того ж саме в цьому напрямі, тому (це вже, як два пальці об асфальт) дещо знаю про ґендерну політику? До того ж усі в Раді Європи дещо знають про це. Таке вже написано в наших буклетах. «All
different, all equal», — це вже точно, як той казав, базару нема. Тому я їй кажу, мовляв, щось таке чула. Краєчком вуха. Еге. Вона задоволена, аякже! Вона впевнена, що я чорта з два даю собі раду в ґендерній політиці. Я бачу, що вона хоче сказати чи зробити мені щось приємне. Зі свого боку вона зізнається, що в неї неприязне ставлення до італійок, через те, що в дитинстві її постійно зачіпала італійська кузина. Я посміхаюся з розумінням. Така мудра
східноєвропейська усмішка, сказати б, вистраждана в боротьбі зі злиднями усмішка. Вона протягує мені візитівку. Я з необхідною в таких випадках щирою подякою ховаю її в кишені моєї величезної торби. Торбу, Кортасара в оповіданнях, кортасарівського героя, Ану та Марґіт підняла Марієт, поки ми з її мамою запізнавалися. Добра дівчинка.
Я вирішую, що мені час виходити. Мені варто спіймати таксі, поїхати до Етьєна, він — єдиний мій знайомий парижанин, у котрого не виникне подиву щодо моєї раптової появи в його хаті. Із Ніколь-Сюзет ми прощаємося майже подругами. Може, прикластися до її руки? Ні, мабуть, це все ж занадто. Ми — жінки, що порозумілися. Мені пробачено викрадення
чужих французьких чоловіків. Ніколь — добра, їй для мене одного збоченця не шкода, до того ж із такими нестриманими руками. «Хай краще таких, як вона, б’є», — сама собі думає добра Ніколь, вона гладить доньку по волоссю. Я бачу, що Марієт це не до вподоби. Підморгую їй. Вона кривиться, показуючи на матір. Я роблю гримаску: «А що поробиш? Усі вони такі, в тебе ще не найгірша». Марієт мовчки погоджується, що не найгірша. Я йду з подарунками, мені подарували візитівку та стислий виклад лекції про права «бідних східноєвропейських дівчат», а це — краще, ніж розігрітий круасан псевдо-Жермена,
якого йому, бідасі, запропонували вранці.
Я не хотіла бути Богом. За це мені розбили носа. А потім Всевишній, як ви пам’ятаєте, вітром мене застеріг: іди в дупу. Нервовим підлітковим почерком застеріг Всевишній. Це — сьогодні.А завтра, як сказала Ніколь (а Ніколь не будь-хто, Ніколь це — огого, людина, що переймається горем східноєвропейських дівчат, просто вариться в цьому горі, то хто, як не вона, — точно знає?), завтра все буде інакше. Навіть для псевдо-Жермена, котрому нарешті подадуть свіжого, пухкого круасана. Шкода, що я цього не побачу. Тому що завтра я ще встигну це влаштувати, в мене літак. Літак, що миттєво домчить мене на Батьківщину. Залишилася одна маленька справа. Дрібничка. Купити за кілька франків конверта, марку («Так, мадам, у межах Парижа»). Написати кляузу головному редакторові газети П’єра. Ця худобина надто переймається своєю кар’єрою. Досить, попрацював — і досить. Пора на спочинок. Адже він так ненавидить спокій. [ Згорнути уривок ]
|
