|
Танці в масках : Роман
Лариса Денисенко
— Нора-Друк,
2006.
— 212 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 966-8321-94-4
Жанр:
— Мелодрама
— Колоніальне
— Богемне
Анотація:
Часто буває, що чуже життя здається нам набагато яскравішим і цікавішим, ніж власне. Тому вчителька корейської мови, корінна мешканка Сеулу Мей Кім й почала стежити за загадковою європейкою, таємницю якої вирішила дізнатися будь-якою ціною. Мей Кім навіть не здогадувалася, що ця загадкова європейка – українка Неллі, яка давно здалася на волю обставин і втратила своє справжнє Я. Чи знайде відповіді на свої запитання Мей? Чи знайде себе Неллі? Що чекатиме їх в цікавому, неоднорідному місті Сеулі? І головне питання: чи прийме вогнище їхні маски? Адже напис на традиційній корейській масці каже: «І починався святий танець, де в кожної маски була своя роль. Потім маски спалювали, і люди вірили, що всі нещастя зникли разом із димом».
|
Лінк із зображенням книжки:
|
З щоденника Мей Кім, молодої викладачки корейської мови для іноземців
3 червня, неділя
Хотіла піти на благодійницький фестиваль з медицини, який відбувається кожного червня. Але Донг, звісно, не схотів. Тому ми рушили до нашої нової квартири. „Тут є простір, але немає затишку”, - зауважив Донг і підняв жалюзі. Світило сонце, неподалік височив готель „Олімпік Парк”, її готель, але Донг цього не знав. Я вирішила, що так буде ліпше. Навіщо Донгові ці зайві знання? Що вони йому дадуть? Розкриють мене? Він думає, що все про мене знає. „Може, прогуляємося парком?” – спитала я Донга. „Хочу прогулюватися ... [ Показати весь уривок ]
тобою”, - заперечив він і провів руками вздовж мого тіла, не торкаючись навіть сорочки, але так... Дуже близько. Коли він так робить, я відчуваю таке збудження, що наче глухну, так буває, коли літак набирає висоту, закладає вуха і ниє серце, і там, внизу, хоча він не торкається мене.
Я відкрила вікно. „Навіщо?” – запитав Донг. Я поцілував його. Це – кращий вихід, щоб не відповідати на запитання. Ми кохалися, а я думала, що мала б відчувати Неллі, якби бачила нас, оголених, пристрасних, що кохаються тут, у фотелі, який стоїть навпроти вікна. Які ми? Напіввідкриті роти, у меня заплющені очі, а Донг завжди кохається з незаплющеними очима, він любить дивитися на мій рот, розглядати кінчик мого язика, такий гострий і буро-рожевий, йому подобається дивитися, яе тремтять мої вії, як підкошуються коліна, як на тілі стають помітними ребра, бо я вигинаюся. У них, там, де вона живе, так кохаються?
Я спитала Донга, над чим він зараз працює. Донг насправді дуже талановитий і обожнює малювати, можливо, він це любить понад усе. У меня є одна з його картин. Вона має назву „Красуні”. На ній зображені три молоді дівчини. В усіх – моє обличчя і стан. Відрізняються вони лише різним кольором одягу (всі вони вдягнуті в ханбоки) та позами. Одна присіла й черпає воду з прозорої течії. Інша сидить і наче про щось мріє. „У неї є хлопець, її мрії реальні, вона мріє про те, що скоро подруги підуть, а вона лишиться наодинці зі своїм коханим”, - каже Донг про мрійницю і підморгує мені. „А в тієї, що черпає воду? У неї хлопець є?” „У неї є зобов”язання”, - таємниче промовляє Донг. Ще б пак. Зобов”язання. У кожної корейської дівчини є купа зобов”язань. Третя стоїть і зав”язує на гілці сакури, яка цвіте ніжними біло-рожевими квітками, білу шовкову стрічку, а на ній тонким пензликом бузковим кольором написане ім”я хлопця, в якого вона закохана. Це – ім”я Донга. „Про що вона просить богів?” – цікавлюся я. „Вона молить про те, щоб її хлопцеві посміхалася доля, а ще молить про те, щоб він сам хоч раз усміхнувся до неї”. „А він її кохає?” – запитую я. „Він її зовсім не знає”, - трохи подумавши, відповідає мені Донг.
Так, ми нічого не знаємо, і не дізнаємося, хоч скільки зусиль прикладай до цього... [ Згорнути уривок ]
|
