Лариса Денисенко : Танці в масках : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександра Мкртчян (джерело: Сумно)

Прочитавши ці дві книги, я одразу зрозуміла, що хочу написати статтю у дусі порівняльного аналізу. Як то буває, коли автори пишуть практично на одну тему, але самі про те навіть не здогадуються, тобто працюють самостійно і незалежно. Ідеться про роман Лариси Денисенко «Танці в масках» та повість молодої письменниці Сандри Мост «Ти гратимеш знову і знову...» (книга «Подвійне життя»).

У вересневому випуску минулого року передачі «Документ +» (канал «1+1»), до якої запросили Сандру Мост, ведуча, Лариса Денисенко, запитала приблизно таке: що має зробити автор, аби його читали мільйони людей? ... [ Показати всю рецензію ] Сандра відповіла досить заплутано, потім у приватній бесіді пояснила мені, що мала на увазі ось що: треба бути на певній хвилі. Треба вміти уловлювати найголовніше, будь-що-будь. Або самому створювати нове таким чином, аби мільйони читачів зрозуміли, що найголовніше — то є то, про що пишеш саме ти. Писати те, що вловлює з інших світів твоя душа, що фіксує твоя свідомість. Отже, приблизно 40% — хвиля, 60% — твоє нове. Так, Сандра свідомо не говорила про піар, і вона, як ми усі, знає, що десятимільйонними накладами виходять твори Дарини Донцової. Припиніть, краще послухайте, про що я.

Не є новою думка про те, що у певний час у суспільстві виникає ідея, яку одразу підхоплюють представники різних сфер діяльності. Вона, ця ідея, відбивається у творчості митців, одну і ту ж ідею могли розробляти представники різних мистецьких кіл. За допомогою інших засобів, але так само вона відбивається у науці, тобто виявляється на цілому зрізі суспільного життя.

Спочатку декілька слів про кожну з названих, дещо близьких за тематикою книг окремо. Лариса Денисенко, «Танці в масках» (2006 рік). Молода українська жінка прямує до Сеулу, бо там має зустрітися із своїм другом, бой-френдом, американцем, який саме зараз десь у Європі, вони хотіли зустрітися на нейтральній території, відпочити у відпустці перед тим, як зробити серйозний крок назустріч один одному. Отже, був обраний Сеул. Дійсно, це нейтральніше, ніж, наприклад, Лондон чи Бангладеш.

У Сеулі їй доводиться якийсь час перебувати самій, бо Майк (можливо, навіть наречений) затримується у своїх справах з міжнародного тероризму. Аби згаяти час, Неллі (так її звати) починає ходити на курси корейської. Саме там вона потрапляє до вчительки корейської Мей, яка ще за кілька днів до того запримітила вродливу європейку. Що потрібно Мей від української жінки? Пізнати, чим живе остання. Адже у неї такий чарівний, дещо таємничий та самодостатній вигляд, вона не така, як жінки Сходу, авжеж. Просто не може бути такою, в неї таке пишне волосся. Безумовно, ця європейка чинить тільки так, як сама знає.

Я свідомо докладно не розкриваю інших не менш важливих концепцій твору, як-от: втрату пам'яті головною героїнею, власне, причину цієї втрати, її перше велике і нещасливе кохання, забуття своєї мови, багатьох інших. Цікавою і, з моєї точки зору, першочерговою є така ідея: часткова втрата себе і жага пізнання себе через іншу людину. До речі, не можу оминути фрагмент, у якому йдеться про нещасливе закохання головної героїні. Звичайно, не можна назвати сам сюжетний хід унікальним (цього доволі і в житті, і в літературі. Крім того, неважко зрозуміти, що героїні «Ти гратимеш знову і знову…» Сандра і Стефані також з'їхали з наїждженої колії саме на нещасливому коханні), але хочеться торкнутися самого описання у літературному сенсі. На мій погляд, це найсильніший, найенергетичніший фрагмент твору — починаючи з моменту, коли Арт заглядає до кімнати, де сидить Неллі, названа ним Йорданою. Коли я читаю те, що мене глибоко зворушує, я на мить (чи більше) закриваю книгу. Так от, поки тривав опис пристрасного спілкування Арта з Йорданою (вдале ім'я), я закривала книгу разів зо три. Дуже сильне передання харизматичності і безвідповідальності героя. У неминучі наслідки останньої, як то буває, віриш не одразу. І це також дуже натурально подано у творі Лариси Денисенко.

Але ми відволіклися. Отже, Мей починає стежити за головною героїнею, вона знімає квартиру, вікна якої виходять до готелю, у якому мешкає пані N, вона думає про неї, кохаючись із своїм хлопцем Донгом. Вона врятовує її після, так би мовити, не зовсім вдалої операції. Вчителька корейської підсвідомо відчуває, що життя Неллі містить відповідь на її життєві питання. Хоча ці відповіді полягають лише у тому, що життя європейки — то є просто зовсім інше життя.

Сандра Мост, «Ти гратимеш знову і знову...» («Подвійне життя», 2007 рік). Книга складається з двох повістей, сама авторка визначає свої твори як сценарії. У цьому випадку не йдеться про власне кінематографічний жанр. Сандра вказує на те, що вважає твір сценарієм, коли він сам лягає в основу життя, коли його можна прожити як певний варіант буття. Отже, з двох сценаріїв, що увійшли до книги — «Подвійне життя» та «Ти гратимеш знову і знову…», — нас цікавить останній. Оскільки саме у ньому подвійність життя авторка простежує на прикладі двох реальних особистостей (на відміну від першого твору, де один з персонажів створений уявою іншого).

«Ти гратимеш знову і знову…» — це поєднання світів двох персонажів — української дівчини Сандри та голлівудської зірки Стефані Міламне (прототип — відома актриса Ніколь Кідман. Це випливає з численних натяків авторки, найпрозорішим з яких є розміщення реклами «Шанель № 5» з Ніколь Кідман поруч із листом Сандри у гламурному журналі «ELLE»).

Кожна з героїнь відверта із своїми глядачами або читачами. Їм обом є, що сказати, і в цьому плані російська мова (якою розмовляє Сандра) та українська (якою передано думки англомовної акторки) цілком відбивають деяку полярність світовідчуття персонажів. Сандра знає сенс буття. Саме так, вона знає сенс. Але вона не знає, куди його, так би мовити, принести, у що його вкласти. Як дати собі раду у цьому світі, вона до нього погано адаптована. Стефані має можливості. Увесь її світ — то нескінченне поле можливостей, і вона про це знає. Поєднання знання та можливостей — саме це відбувається у фінальній бесіді між двома героїнями. «Ти гратимеш знову і знову», — говорить Стефані до Сандри. Гратимеш у світі, який погано знаєш, аби пізнати його краще, бо це варто будь-якої гри.

Так само потрібні одна одній у світоглядному сенсі Мей та Неллі. Мей необхідно збагнути себе, пізнати, хто вона є. Йордані-Неллі треба позбутися свого болю через нещасливе кохання, що наклало серйозний відбиток у її серці, який відтоді заважає їй прагнути того, що їй потрібно насправді. І незважаючи на її досить зверхнє ставлення до в усьому правильної вчительки Мей, саме остання врятовує їй життя, інтуїтивно коригує його (це вона відправляє Йордану, що забула, як її звати, свою мову, до військового шпиталю, «який обслуговував солдатів з натовської бази». Саме там вона зустріне щиру у ставленні до себе людину). І через свою допомогу, через втручання у чуже життя Мей пізнає себе. Наче опинившись на час в іншому житті і повернувшись до себе, вона починає усвідомлювати цінність того, що має, хто є вона. Отже, в обох книгах (нагадую — «Танці в масках» та «Ти гратимеш знову і знову…») ми маємо структуру подвійності, два світи, що, поєднуючись, стають третім, повнішим за перші два (практично за Гегелем). У пошуках власного «я» герої виходять за звичні межі, збагачуючи один одного.

Повертаюся до початку цієї статті, де йшлося про вміння уловлювати тенденцію, певну хвилю, ідею, актуальну для свідомості багатьох. Певна річ, теми втрати себе, прагнення знайти відповідь на питання щодо власної самоідентифікації не є новими. Але відповідь, що отримується шляхом взаємозбагачення представників різних культур або сфер життя, то є цікавий вихід. Мабуть, ми усі потребуємо, аби обмінятися досвідом, який дозволить нам збагатити один одного. Якщо ця ідея виявилася актуальною, то хочеться на ній наголосити. «Танці в масках» та «Ти гратимеш знову і знову…» — то є твори про нашу загальнолюдську потрібність один одному, з якої виростає подвійність. Наше буття стає двомірним. Мрії та сподівання утворюють новий, іноді самодостатній, світ. І кожен сам обирає, що з ним робити — чи віддати йому перевагу, тобто жити у світі своїх мрій, чи намагатися максимально наблизити його до реальності. Принаймні до фізичного світу. Можливо, у двох розглянутих книгах йдеться про те, що ми усі потрібні один одному?

Ці дві книги поки що не мають мільйонних накладів. Але автори відчайдушно шукають шляхів до світу, де протиріччя людини будуть її силою, а не болем. До речі, це шляхи Пауло Коельо, Харукі Муракамі та Чака Паланіка (вибачте за насправді зовсім не однорідний ряд), які також шукають, як зробити цілком реальним світ своєї мрії, плідно використати своє друге «я». Це значить, що вершина ще попереду. Сподіваюся, пані Денисенко не образиться на таку узагальнену віру Сандри Мост.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Сняданко (джерело: Львівська газета)

Авторку цієї книги нещодавно нагородили спеціальною відзнакою “Гармонія слова” конкурсу на найкращого літописця сучасності. Це четверта прозова книга Лариси Денисенко, киянки, адвоката, фахівця з міжнародного публічного права.

Попередні книги – “Забавки з плоті та крові” (Гран-прі конкурсу “Коронація слова 2002”), “Кавовий присмак кориці” та “Корпорація ідіотів” – письменниця видала протягом останніх трьох років. Попри такий прискорений темп, усі ці книги дуже різні, хоча й простежується єдність авторського стилю. Прозорі та фантазійні постаті з “Кавового присмаку кориці” хотілося уявляти безтілесними ... [ Показати всю рецензію ] фігурками, вирізаними з картону, що рухаються на тлі підсвіченої ширми. Соціальна сатира роману “Корпорація ідіотів” примушувала впізнавати й пригадувати реальні, а часом і надто присутні в телеефірі та газетних публікаціях постаті української дійсності, гіперболізовані та гротескні. “Танці в масках” пропонують своєрідний стилістичний коктейль із настроїв обох зазначених книг. Історію розказано від імені двох дівчат. Дівчина-кореянка Мей раптом бачить на вулиці свого рідного Сеула європейку Неллі, яка видає себе на першому ж світлофорі, бо поспішає перебігти вулицю, щойно погасло зелене для пішоходів, тоді як аборигени знають, що поспішати ще не потрібно. Із цього моменту Мей не перестає думати про Неллі, стежить за нею й намагається зрозуміти таку чужу їй європейську ментальність. Українка Неллі приїздить до Сеула, щоб почати тут нове життя зі своїм американським хлопцем Майком, якого не любить, і від самого початку наводить читача на підозру, що ніякого нового життя їй розпочати не вдасться. Поки Майк затримується в справах, Неллі пізнає Сеул, живе в готелі, ходить по барах і дискотеках, іде на курси корейської, якої її навчає Мей. Що об’єднує ліричну та замріяну Мей із цинічною та розкутою Неллі, а також до чого тут загадкова Йордана, яку непритомною привозять до лікарні після невдалої спроби зробити собі вишкрібання паличками для рису? Зрозуміло, щось об’єднує. Але про це вже в книзі Лариси Денисенко, до речі, дуже кінематографічної, готової пропозиції на касову іронічну мелодраму.

“Наше з Майком інтимне життя відбувалося в готелі, де було розміщено учасників конференції, навіть номери в нас були, як близнюки, та й різниця всього в одній цифрі, у мене – 1411, у нього – 1417. Зустрілися ми за сніданком. Я спокійно набирала в півторалітрову пластикову пляшку від мінеральної води сік із автомата, чим, звичайно, привертала увагу майже всього залу, включно з менеджером, котрий, наче в лихоманці, думав, як це припинити, та офіціантів, які чомусь раділи. Але поки менеджер думав, Майк до мене підійшов і став втирати своєю американською мовою, що він думає про людей, котрі набирають сік у величезні пляшки із сокових автоматів у готелях. “Як вам не соромно, нас тут годують тричі на день за кошт організаторів, а ви собі дозволяєте таке безчинство. Ви – халамидниця”, – докоряв він мені. І тут знову на сцену виходить вибір.

Я могла змовчати – ну й що, облив мене помиями якийсь пришелепкуватий американець (до речі, він мав рацію, мою поведінку зразковою не можна було назвати, та чхати я на це хотіла), могла вибачитися, вилити сік в автомат і піти геть, але я так не зробила. Замість цього я сказала йому таке: “Це ви тут цілий день стирчите на конференції, і там вас тричі годують, а я піду зараз гуляти, там мене ніхто не нагодує, жодна падлюка не занепокоїться тим, що я зголодніла, я хочу пити, а платити за це не хочу...”

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Улюра (джерело: Друг читача)

Корейське дівча бачить на вулиці Сеула європейську жінку й закохується в ту, хто є для неї втіленням ідеалу вільної жіночої краси (такий собі кивок у бік «винайденого дикуна» з постколоніальних студій). Але не чекайте на гомо­еротичні перипетії любові та ненависті у дусі романів Амелі Нотомб. І вже ж, звичайно, тут йдеться не про плідні чи ворожі зіткнення Сходу і Заходу. Новий твір Лариси Денисенко «Танці у масках» розказує про людей, які переповідають чужі історії. Ба більше: це роман про людей, які під пильним стороннім поглядом пишуть свої життя, намагаючись зрозуміти, хто вони є насправді ... [ Показати всю рецензію ] у цьому виплеканому «чужим оком» бутті, і не маючи, зрештою, такої змоги.
Люди танцюють за колом, їхні обличчя закриті масками; у ритмі танцю, що все нарощує свій темп, вони скидають личини і стають самі собою. Це (звичайно, поверховий) опис традиційного південнокорейського танцю тхальчум (власне, «танець в масках» із корейської), котрий і стає «опорною» метафорою роману Денисенко. Головною темою і лейтмотивом «Танців у масках» є віднайдена самість. Ритуальний корейський танок сприймається як символ і водночас втілення ритуалів, що визначають героїв «Танців в масках» і за межі яких ті мають вийти. А йдеться і про ритуали соціокультурні, і про психологічні сценарії. Українка Неллі, маючи за плечима досвід невдалого шлюбу і материнства, приїздить до Кореї, аби почати нове життя з новою людиною (і в культурному сенсі «новою»: обранець Неллі, Майк, — американець). Проте намагання «розірвати тенета» обертаються на психологічні самоповтори: жінка закохується у байдужого до неї земляка і чекає (від нього?) дитину. Кореянка Мей, яка прагне європейського способу життя, вільної душі і вільної краси, підкоряється своєму «орієнтальному» коханцеві Донгу, котрий, як і ведеться, вказує їй правильний особистісний шлях. У спробах віднайти себе жінки не змінюють своє буття, а лише вдягають доречні маски. Аби вирватися із зачудованого кола ритуалів, Неллі здійснює спробу самогубства (бо як інакше назвеш її «саморобний» аборт), але це є хибним посиланям: місце Майка займе Джон, замість Кореї буде Канзас. Люди скидають свої маски, але танець триває.
Як і в попередніх творах, у «Тан­цях в масках» Лариса Денисенко охоче послуговується «голосами» різних оповідачів, поєднання яких має створити об’ємну картину. Більше за те — оповідачі Денисенко як спостерігачі знаходяться на протилежних кінцях спектру (як то було, наприклад, і в «Кавовому присмаку кориці») — тепер це «упереджені» оповідачки Неллі та Мей і відсторонений «резонер», американський лікар Джон. Утім, і включеність дівчат у розповідь, і відчуженість Джона від безпосередніх подій (а отже, і надбання ним питомого права на оцінювання) є не більше ніж умовністю. Багатоголосся оповідачів перетворюється, зрештою, на білий шум: усі вони «співають із одного голосу» — кожен із них чує лише себе, кожен із них розповідає лише про себе.
Варто пригадати одне з найвідоміших висловлювань Френсіса Бекона: «Невже ти не бачиш, що кожен шукає себе? І лише той, хто любить, знаходить». Чужий погляд допомагає нам стати самими собою, а ритуал завше має бути здійсненим — то є закон життя.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген Повєткін (джерело: Київська Русь)

плав авантюр, пошуків себе, спогаду про радянське минуле й південнокорейського "економічного дива" в книжці Лариси Денисенко "Танці в масках".

На фестивалі "День Незалежності з Махном" завдяки невтомній праці директора видавництва "Нора Друк" Елеонори Симонової вперше надійшла в продаж нова книжка Лариси Денисенко "Танці в масках". Нове видання стало продовженням серії "ПК - популярні книжки", до того часу в ній вийшла книга Ірен Роздобудько "Зів'ялі квіти викидають".

Розгорнувши книжку, читач відразу стикається з містифікацією. Двоє доскіпливих поціновувачів мистецтва в залі музею неголосно ... [ Показати всю рецензію ] дискутують про картину, яка насправді існує тільки в уяві головної героїні. І головна героїня - українка Неллі - насправді мріє не так конкретно про те, щоб із неї змалювали картину, як про те, щоб бодай трошечки, бодай краєчком себе зачепити вічність (Лариса Денисенко, як і до неї Ірен Роздобудько в "Дванадцятьох...", надсилає привіт Міланові Кундері):

Вона замислилася над тим, як би могли назвати таку картину фламандці. "Гола Дівчина з в'язальними спицями у руках". Вона виглядала б такою беззахисною в холодних відсторонених залах музею, що деякі вразливі студенти з жалю накидали б на неї свої шарфи або хустини.

Доторк вічності вийшов взаємним: не тільки вічність, що постала в уяві Неллі в образі холодного залу музею, але й сама головна героїня побачила себе максимально правдиво. Це означає - без маскування не тільки одягом ("та в ті часи взагалі було важко уявити, що було під одягом у жінок, а в цієї, здається, непогане тіло"), а й соціальною роллю ("непогане тіло значить куди більше, ніж якесь уміння в'язати, еге ж?"), приналежністю до тієї чи іншої культури (відвідувачка уявної галереї кореянка Мей - також героїня роману - не впевнена: "А може, це в неї не спиці?", їй здається, що то східні палички для їжі). Словом, без можливості, так би мовити, спертися на все те, на що зазвичай спирається самототожність людини, тобто на те, що дозволяє сказати: я порядна жінка, що вміє створити домашній затишок, і від того моє життя приємне. Ні, не так - десь зникли всі підстави висловити себе максимально просто - "Я є". Коли сюжетна романна розповідь знову повернеться до цього місця - оголена Неллі стоїть перед дзеркалом із спицями-паличками в руках - цю істину ми переживемо разом з нею з усією драматичністю, на яку здатна епічна література.

Але допоки це станеться, читач зможе повною мірою оцінити ризиковані маневри, що їх роблять авторка та її видавець, опублікувавши "Танці в масках" в серії "Популярні книжці". Насамперед, як на твір масової літератури, в книжці зібрано аж надто багато незвичних, неадекватних, дивакуватих - аж до карикатурності - персонажів. Викладачка курсів корейської мови Мей Кім, що зацікавилася особою Неллі, як складною й водночас захоплюючою головоломкою настільки, що мимоволі починає стежити за нею й зрештою рятує їй життя саме завдяки тому, що була поруч і спостерігала. Інший вчитель з тих курсів, на прізвисько Старий, який більше полюбляє власні побрехеньки, аніж навчання. За спостереженням Неллі, якщо брати все розказане ним на віру, то вийде, що він є "пташиний міліонер, колишній німий та сліпий головнокомандувач, маленький каліка-праска при дворі її монаршої величності королеви Британії". Але найбільша порція іронії дістається американському хлопцеві Неллі - Майкові - та його, так би мовити, родинному і квазіродинному оточенню. Йому самому, який задумав судитися в Малайзії з адміністрацією готелю, служниця якого необачно побила "гладенький на дотик" камінчик на ім'я Лада, що він його був завів за порадою свого психоаналітика. Його психоаналітикові, докторові Мері-Лінді Купер, "затятій ворогині" Неллі і "просто курві", яка свого часу написала дисертацію на тему "Взаємозв'язок кольору клітора та сексуальної поведінки жінок європеоїдної, монголоїдної та негроїдної рас". Страшенно жадібному фінансовому менеджерові Майка Ленні (а цілком ймовірно, Льончикові - бо вгадується його одеське походження) Фельдману й такому собі "фахівцеві з питань кредитів" Джонові Вебслерові, який невідомо яким чином проліз у Майкові приятелі й тепер дозволяє собі совати носа в його особисті справи.


Лариса Денисенко. Фото: Тетяна Щербаченко
На фоні усіх тих "хлопців та дівчат" (а це ще й далеко не повний перелік, додати хоча б іноземних студентів з курсів корейської мови, з якими головна героїня навчається в одній групі), напевне, найбільш дивакуватою, сказати б, відчайдушно дивною здається сама Неллі.

Напевне, "нормальні" люди зазвичай мають інакшу мотивацію вирушити до Південної Кореї, країни із зовсім інакшою мовою та культурою, ніж таку: Я лечу на зустріч із своїм хлопцем, тому що ми вирішили розпочати спільне життя не в його і не в моїй, а в нейтральній країні. Чужій нам. Особливо якщо врахувати, що цей коханий хлопець не надто поспішає їй назустріч, застрягнувши в Малайзії з-за того самого судового процесу про розбитий камінчик "на ім'я Лада". Безперечно, те, що думає й говорить Неллі про мотивацію своєї подорожі, насправді не розкриває, а, навпаки, маскує справжню її причину. З нею ми спробуємо розібратися далі, а поки що відмічаємо наступний, ще більш ризикований крок авторки. Замість обрати для твору комедійно-розважальний підхід (завдяки чому дивакуватість і гротескну карикатурність персонажів можна було, так би мовити, подати публіці у м'якій, "софт" версії), Лариса Денисенко вдається до алегорій та символіки. На щастя, ця символіка не застигла, а динамічна; й не тисне своєю несамовитою вагою на події та героїв. Навпаки - вона легка й невагома, як сон, в якому Неллі побачила Танці в масках: Маски, що зображали обличчя чоловіків, маски, що зображали обличчя жінок, що зображали обличчя тварин, вир масок.

Авторка в епіграфі до книжки відсилає до традиції корейських танцювальних вистав "тхальчхум", проте в багатьох читачів, особливо знайомих з доробком Михайла Бахтіна у сфері теорії культури, або принаймні тих, хто читав найбільш яскраве та актуальне в українській літературі втілення його ідей - роман "Перверзія" Юрія Андруховича, виникне інша асоціація - маскарад, карнавал, ґротеск.

Ґротеск, за Бахтіним, не тільки якийсь такий специфічний художній засіб, не просто собі введення якоїсь недоречної, недоладної смішної деталі чи постаті - це насамперед цілісне світовідчуття. Прагнення відобразити світ, в якому, наприклад, несамовите прагнення розваг не знищує і не витісняє сум, розпач і невпевненість у своєму майбутньому, а навпаки, все це поєднується в химерну і нероздільну єдність. Лариса Денисенко досконало опанувала таким способом художнього світотворення, особливо її майстерність помітна, коли вона описує діойвих осіб і розповідає про ті ситуації, в які вони повсякчас потрапляють, словом, коли вона намагається режисувати той "тхальчхум", який розпочинається довкола Неллі і Мей.

І знову - ризикований крок як на книгу, подану читачеві в серії "Популярні книжки". Поліфонічну оповідь, яку читач, обізнаний із ідеями Михайла Бахтіна, зустрічав у романах Федора Михайловича Достоєвського, а читач укрсучліту знає за щоденнико-журналістсько-розповідною містифікацією Юрія Андруховича в "Перверзії", багато хто навіть із письменників вважає заскладною. Складається враження, що Лариса Денисенко сприймає таку ускладнену оповідну стратегію як принаду для читача, щось на зразок гострого детективного сюжету. Поліфонічна оповідна стратегія - це спосіб надати "право голосу" самим героям твору, щоб вони подали події неначе "від автора". Наприклад, так, як це роблять Неллі і Мей Кім, а ще є "хтось", хто від третьої особи розказує, що відбувається із Неллі в лікарні, допоки до неї не повернулась пам'ять.

Можна помітити - між іншим, уже з перших сторінок - що авторка полюбляє інколи розгорнуті, старанно виписані і від того майже статичні картини. Немовби фотографії, зроблені в найбільш драматичний момент життя (десь мимохідь навіть згадується фотокамера, якою Неллі знімкує себе в один з таких моментів). Щоб роман не перетворився на таке собі слайд-шоу, якраз і стає в пригоді оповідна поліфонія. Ось Неллі стоїть оголена перед вікном у номері готелі, готуючись за допомогою паличок для їжі зробити самій собі аборт, а з вікна у будинку навпроти за неї спостерігає Донг, наречений Мей Кім. Він спримає і розуміє те, що відбувається, зовсім інакше. Так само й у сцені сварки між Неллі, Майком і Богданом, за якою спостерегла Мей Кім. Інтрига полягає в тому, що вже раз повідане несподівано може бути висловлене кимось іншим, і від того і самі події, і ті, з кими вони відбулися, так само стають іншими. Така от постійна ґротеска мінливість Всесвіту, про яку пише Михайло Бахтін.

Настав час сказати про замасковану справжню причину подорожі, яку здійснила Неллі в таку неблизьку Південну Корею. Це особиста втеча від самої себе, яка, утім, як то прийнято інколи висловлюватися, має важливе суспільне значення. Неллі виросла і стала особистістю в умовах радянської соціалістичної дійсності, і настав час, коли СРСР, а разом із ним і соціалізм розпався. Для когось розвінчання облудності комуністичної пропаганди стало откровенням, духовним пробудженням, що дарує незрівнянне відчуття свободи. Для Неллі падіння "радянського" світовідчування, усвідомлення ілюзій наставало поступово і почалося ще з самого дитинства, з тих полів у зошитах з математики, які в неї неодмінно виходили хвилястими, і "Клубу інтернаціональної дружби", в якому та "інтернаціональна дружба" все ніяк не виходила з-за підліткових ревнощів дівчат із соціалістичних країн, чиї хлопці починали писати Неллі, побачивши надіслане нею фото. Але духовного пробудження не наставало, просто "радянські" ілюзії замінювалися з часом іншими, скажімо так, "пострадянськими". Мріям про щасливе життя у західному закордонні в тій новій післясоціалістичній реальності належить чимале місце, тому Неллі вирушає в мандри. Десь у Швейцарії вона знайомиться із своїм американським бойфрендом Майком, а тоді, як у його особі (а насамперед із його безпосереднім оточенням з психоаналітика, "фінансового менеджера" та "фахівця з питань кредитів") познайомилася трохи ближче із західним способом життя і розчарувалася, то настав час нової ілюзії - далекосхідної. "Розпочати спільне життя не в його і не в моїй, а в нейтральній країні" . Від мрії до мрії - і все життя стає, як сон. Напевне, про Неллі цілком можна сказати словами з щоденника її, так би мовити, літературної ровесниці - Лариси Ковальчук з "Щоденника страченої" Марії Матіос: "Жінка проживає життя з очима заплющеними" .


Лариса Денисенко. Фото: Тетяна Щербаченко
Виявилося, що для пробудження потрібні глобальні зміни свідомості, аж до повної втрати пам'яті головною героїнею. Ні, не так - для цього потрібна була Божа воля, яку виконує янгол десь за плечем Неллі. Роль янгола - бо він теж не може діяти на наше життя безпосередньо, сам - старанно і неусвідомлено для самої себе виконує Мей Кім. Завдяки їй Неллі не померла і змогла пробудити свій дух. Нарешті мандри чужими краями в пошуку невідь-чого скінчилися, і настає повернення:

"Я за кілька хвилин вилечу до Москви. А звідти вже до Києва. Тому що я вчасно зрозуміла, що такі дівчата, як я, повинні спочатку віднайти самих себе, а тільки потім знаходити когось іншого".

Майстерність Лариси Денисенко у створенні "популярної книжки" "Танці в масках" достойна високої оцінки. Узявши мабуть що повний набір прийомів "мильного жанру" - любовний "трикутник" і пов'язані з ним любовні страждання, стеження за подіями когось стороннього, драматичне з'ясування і припинення стосунків укупі з виявленням небажаної вагітності, спроба зробити самій собі аборт (можна прирівняти до спроби самогубства), тривала непритомність і втрата пам'яті, одужання в лікарні й нова закоханість - авторка використала його "на свою користь", тобто наповнила сюжетні елементи ще й прихованим змістом завдяки старанно продуманій символіці й оповідній стратегії, а ще завдяки зануренню в матеріал зовсім різних культур: української пострадянської, американської та традиційної далекосхідної (корейської). Відтак з-під пера Лариси Денисенко вийшов один з найкращих творів українського авантюрного роману (хіба що замість подорожей морями й суходолом - мандрівка углиб себе), достойне продовження традицій літературної доби 20-х років ХХ століття, письменників Майка Йогансена та Юрія Яновського...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро шульга (джерело: Сумно)

Ознайомившись з творчістю письменниць Ірен Роздобудько та Лариси Денисенко, мені б ніколи не спало на думку якимось чином їх об’єднувати. Але їх, як то кажуть, поєднало саме життя – в тому сенсі, що і Лариса, й Ірен співпрацюють з одним видавництвом, та й на фестивалі „День Незалежності з Махном” вони виступали і бешкетували разом. Свої нові книги вони знову ж таки випустили майже одночасно. Про ці доробки й поговоримо.

Сила трьох ножів
У романі „Дванадцять” Ірен Роздобудько відправила головну героїню працювати у божевільню, а у новій книзі „Зів’ялі квіти не викидають” дія відбувається у такому ... [ Показати всю рецензію ] собі Будинку для ветеранів театру і кіно, де доля зводить двох літніх жінок-колишніх акторок і молоду дівчину Стефку. Як це часто буває у письменниці, у кожної з цих героїнь – нелегка і неординарна жіноча доля. Колишні „зірки” екрану Едіт Береш та Леда Ніжина на схилі років опиняються на самоті у тому притулку для нікому не потрібних старих. Кожна з них по-різному реагує на цю непотрібність: одна – майже не виходить зі своєї кімнати, просиджуючи цілими днями в улюбленому фотелі й прагнучи не померти раніше своєї суперниці, котра колись давно була коханкою її чоловіка. Інша – теж втікає від себе, чи не щодня обираючи для себе нові ролі: один день вона просить називати її Офелією, наступного дня Снігуронькою тощо.

Роздобудько Стефку теж не назвеш щасливою в особистому житті: її кинув чоловік, поїхавши на заробітки за кордон, до того ж їй не вдалося вступити до театрального інституту. Саме через це вона йде працювати у цей Будинок для престарілих акторів аби отримати якусь протекцію при вступі наступного року. Але, як будь-яка небайдужа людина, переймається долею мешканців Будинку і вже не думає про первинну корисливу причину своєї появи там. Стефка здійснює те, про що тільки мріяла героїня „Дванадцяти” Хелена – стати своєрідною доброю феєю для оточуючих. І зрештою, її дивакувате, майже маніакальне бажання робити маленькі добрі дива для літніх самотніх акторів приносить за собою і здійснення її власних мрій – як щодо „маленького” світу, так і щодо „великого”. Та у Роздобудько по-іншому не може й бути. Це у Коельо – якщо ти мрієш, то весь світ допомагає тобі, а у пані Ірен – якщо ти допомагаєш здійснити мрії інших, то й твої мрії, в свою чергу, також здійсняться.

Найкраще і більш вичерпно про роман, ніж це зазначено в анотації на обкладинці книги, і не скажеш: „сентиментальна історія з глибоким підтекстом, притаманним Ірен Роздобудько”. Письменниця попри всі модні постмодерні тенденції не боїться бути сентиментальною і цнотливою, вона навіть відмовляється детально описувати сцену близькості Стефки та її коханого. Разом з тим глибинний підтекст і ненав’язливий філософський меседж не дозволяють уподібнитися до тих завалів „мильно-сопливого” чтива, об’єднаного назвою „жіночий роман”. А що це за „три ножі”, згадані у підзаголовку статті – прочитайте „Зів’ялі квіти не викидають”, можливо, знання про це вам стануть у пригоді!

Танцюй, танцюй, танцюй...
На відміну від лірично-сентиментальної Ірен Роздобудько, проза Лариси Денисенко на порядок гостріша й саркастичніша. Притаманна письменниці „везучість” на різного роду неординарні випадки у житті плюс неперевершене почуття гумору, з яким авторка сприймає ті самі випадки, дали змогу адвокату, фахівцю з міжнародного публічного права та віднедавна телеведучій випустити окремою книгою вже свій четвертий роман.

Денисенко Від першої сторінки стає зрозумілим, що книга „Танці в масках” не „проковтнеться” так само легко, як „Корпорація ідіотів”. Цитація на початку напису на традиційній корейській масці - обличчям чоловіка, який сміється (є щось спільне з Арлекіном, чи не так?), готує читача до того, що занадто простою подорож сторінками роману не буде, і доведеться сумлінно блукати всіма сюжетними лабіринтами, які вибудовує авторка.

Хоча особливою оригінальністю сюжет і не відрізняється: українська дівчина Неллі сполоханою кицькою відправляється до Південної Кореї, де очікує на приїзд свого коханого – громадянина США Майка. У цій екзотичній, як на наше уявлення, і чужій для неї самої країні героїня переживає цілу низку пригод: це і опанування тонкощів корейського повсякденного життя і мови (в останньому Неллі допомагає „пряма як літера „А” вчителька корейської мови Мей Кім), і любовний трикутник, і втрата пам’яті (це реверанс у бік латиноамериканських серіалів?), і врешті-решт нове знову ж таки інтернаціональне кохання. Хепі-енд, в свою чергу, теж не йде в розріз з шаблонами „жіночого чтива”.

Але у випадку з „Танцями в масках” головне не що розповідається, а як. Денисенко в черговий раз демонструє свій талант цікавого оповідача, незалежно від того, чи вона переповідає напів-анектодичні бувальщини про написи у сеульських вбиральнях або про камінчик на ім’я Лада, чи робить спроби занурення у „філософію”, що призводить до появи дотепних висловів з претензією на афористичність, на зразок: „Незалежно від твого вибору, життя все одно підсуне тобі те, що в нього, цього життя, для тебе є” та „Дівчина засмучує батьків двічі: перший раз, коли народжується, другий раз, коли виходить заміж”.

Словом, „Танці в масках” – черговий у творчому доробку Лариси Денисенко приклад масової літератури – добротної та непримітивної. І резонно, що ця книга, як і „Зів’ялі квіти не викидають” Ірен Роздобудько вийшли у новозапочаткованій видавництвом „Нора друк” серії „Популярні книжки”. Тепер залишається сподіватися, що видавцям і авторам вдасться цю серію пристойно „розкрутити”, щоб ці книги стали якнайпопулярнішими серед читачів – вони того варті. А хто не згоден – почитайте ці твори, тоді і подискутуємо!

[ Згорнути рецензію ]