|
22.01.2011
Автор рецензії: Микола Мірошниченко
(джерело:
Літературна Україна)
У нього Слово – мислить, воно знайовите. Кожен текст, а вони у цього автора невеликі, це своєрідні, мовби різьблені на камені, петрогліфи Петренка. За позірною лексичною скупістю криється почуттєво наснажений смисл, глибоко продуманий концепт або така собі деталь світу, малопомітна буденному оку, але за пильного погляду – вражаюча…
Я все життя
готував себе до чогось
Так і не підготував
Ані себе
Ані життя.
Так написав поет, і, гадаю, багато хто уздрить себе в цьому словесному дзеркалі. Або ось інше:
Душа у космосі
космос у душі
ми
посередині.
Хіба це не змусить ... [ Показати всю рецензію ]
замислитись?
… Вся історія
солома
її можна і спалить.
Читаєш отакі витончені й точні максими, які можна віднести до крилатих слів, і мимоволі згадуються пожерті вогнем безцінні документи києворуської минувшини, козацької доби, бо вони суперечили імперським інтересам Росії, а ще – загадкова пожежа в науковій бібліотеці ім. Вернадського, де навіки втрачено чимало старовинних книг, джерел духовних.
Хтось
упав
на ціле
місто
мабуть
богова
сльоза…
Мотив співпереживання – він у багатьох віршах Петренка, де унаявнено всепричетність поетової душі:
На кожному цвинтарі
у мене
хтось
похований.
Поет на власні очі бачив, як умирав світ у Чорнобилі, як на цвинтар перетворювався: бульдозерами цілі села ховали в землю, ховали забруднену землю, будували підземні склепи для захоронення радіаційних відходів… Чорнобиль увійшов у його життя і в поезію. Відтоді поет щиро переймається екологічними проблемами, збереженням довкілля:
помер(к) парк
попавши
до скреготу
реготу
машин-механізмів
механізмів-людей.
Він вважає, що "прийшов час діяти"…
прийшов час –
дихати
пручатися
палити протигази
дихати легеніями
Петренко великий винахідник нових слів, неологізмів, – з попередньої цитати вже ж видно. А я зустрів у його поезіях ще й такі лексичні неофіти, як "зазделегіддя", "хрестописець", "житинство", "перешвидшувати", "жосінь" (жива осінь) тощо. Він певен, що "… пора вже довести, що мати мізки і душу – незбитково".
Хочу завважити і момент навдивовижу рідкісний не тільки в українській, а й у поезії взагалі. Йдеться про наскрізний епітет, що надає магічності тексту. У Петренка читаємо:
Білі хати
Білий сніг
Білі шати
Біля ніг
Біле тіло
Біль від ран
Біле біле
Білостан.
А теперечки про ім'я. Петренко не безнайменний. Його ім'я – Микола. Проте у Національній Спілці письменників вже є поет Микола Петренко. Отже, постало питання: чи треба другого Миколи Петренка?.. І він вирішив його по-східному (до речі, "східність" і в його мінімалістській поезії відчувається… Східне мислення там таки існує). Хто сьогодні скаже, що Хагані звали Афзалладін, що Насімі мав ім'я Імадеддін, що Навої – Алішер – це за нашими, європейськими, поняттями Алішер, а в Узбекистані це всього лиш означає Алі-поет?.. На сході немає імені – є прізвище: Хагані, Насімі, Навої… Отже, маємо поета Петренка, безнайменного. І це оригінально, це по-східному. Був один Хагані, є один Петренко. Його не сплутаєш з Миколою Петренком. Його ні з ким не сплутаєш. І в цьому переконує трикнижжя, яке щойно вийшло в канівському видавництві "Склянка часу". Книжки, на відміну від автора, – поіменовано: "Просто вірші", "Поезія цілодобово & Поэзия вокруг часов", "Назви та змії". Остання з перерахованих тут вочевидь натякає на дебютну книжку Петренка – "Без назв", яка побачила була світ 1998 року у видавництві агентства "Чорнобильінтерінформ"…
Пропонуємо увазі читачів низку поетичних мініатюр (петрогліфів) Петренка, який тривалий час працював у зоні відчуження. [ Згорнути рецензію ]
|
