|
22.04.2011
Автор рецензії: Наталія Щира
(джерело:
Манускрипт)
(«...не називаю ім'я країни її знає світ про неї знатимуть планети інші сфери існування та фази руху про неї знатимуть на всіх перехрестях»), то збудеться мрія...
Коли тобі на голову звалюється якась людина (з якої біди?) та ще й з оберемком поетичних збірок (цілих сім!), то ти, ошелешений, думаєш: «І за що це мені таке щастя?» Звичайно, оглянувши стос отого добра, зітхаєш, мнешся, але треба читати, куди подінешся (?!)
На обкладинках тільки назви і Петренко. Отже імені у нас нема. А й справді, навіщо, хто пам'ятає ім'я Петрарки, Аполлінера, навіть Рембо? Коли прізвище стає ім'ям – це чогось таки ... [ Показати всю рецензію ]
варте. То й почитаємо...
Мов той сліпий, навпомацки, береш одну, другу книжечку, вибираєш спочатку тоненькі (їх чотири), вихоплюєш якісь слова, рядки (хоча у автора це одне і те ж, зовсім не економно використовує папір, а він же який дорогий!):
фантазія
світу
бути
людиною (збірка «Коктебель», 2005)
Отак. А може й справді так? Повільніше гортаєш сторінки (але це непросто, бо на кожній по кілька слів та ще й без жодного розділового знаку, жах! при тому – сивий жах!): не вдавайте
з себе ображених
з себе соромливих
з себе унікальних
не здавайте себе
самому собі (збірка «Ліцензія нормального ковтка», 2006)
Я згодна, «вдавати-здавати» – нормально, навіть актуально, як для нашого сучасного політикуму, хай їм всячина. Читаємо далі:
душа і тіло
довго тліли
лише вірші мене
жаліли (збірка «Просто вірші», 2004).
Не скажеш, що це свіжа думка, як для поезії чи й взагалі для мистецтва, але – вічна. Може бути.
Нарешті четверта збірочка, промовисто «Назви та змії». Фактура обкладинки нагадує шкіру змії, мені так здається, особисто із цим плазуном не знайома. НЕМАЄ В УКРАЇНІ ЧИТАЧА! – отак і написано, великими літерами – я ж читач, а мене немає!? Ну це вже занадто... Афоризми чи епітафії? Коротко, влучно, зрозуміло (або й не зовсім – це не так важливо), щось особисте, але й по-філософськи узагальнене. Епітафії, я б навіть сказала «розчерки» (бо маленькі),
собі, всім, усьому на світі, але чомусь не сумно, чомусь іронічно-легко читається, сприймається, не пригнічує... Першорядки справді можуть бути назвами чи творів, чи збірок, але у автора нема потреби їх писати – у назві все: і для нього, і для всіх, і для ... чогось, певно, більшого і значнішого, заради чого і варто щось робити (що це – напевне ніхто не знає, дехто(!) лишень здогадується, але це між нами...). Парадоксальність не шокує:
чорне та чисте
чорне то чисте
Сприймається, як «одкровення» із внутрішнього «задзеркалля». Натуралістично-образне:
квіти кротів
пахнуть землею
Прослизає навіть почуття огиди до брутальності, яка далеко не промислом Божим розрослася серед людей. А як інакше можна ставитися до цього? Тільки на емоціях. Жорстоко-правдиве: кінець невідомих
старість (все це із збірки «Назви та змії», 2004).
Правда – вона і жорстока і цілюща водночас. Незріла людина від неї прагне сховатися, але Петренко – ні, бо то було б лукавством, а навіщо?
Якийсь би завзятий літкритик (із профі!) словесно сплеснув би руками: «Хто б міг подумати, що у затурканому і занедбаному ще радянському селі Лехнівка на Київщині, у простій селянській родині міг народитися такий розумака? Це диво, справжнє наше українське диво!» Не буду плести таку нісенітницю, бо не місце визначає сутність народженого, а сам народжений, в якому вже закладена та сутність... Ого, це вже справжній афоризм – от до чого довело читання поезії Петренка. А що буде далі? А далі буде все просто, і вже без іронії.
Коли я постійно, читаючи збірки, відчувала, що посміхаюся, зводжу брови вгору від приємного подиву, киваю головою, бо погоджуюсь із написаним, а, перегорнувши останню сторінку, починаю шукати серед цього обвалу «шкіців» те, що хотіла б запам'ятати, то це означало лише одне: мені сподобалось. Сподобалось, бо все написане – без кон'юнктури, всіх рівнів і планів. Бо автор писав і не загравав зі мною, не штрикав мені в очі ерудицією і «глибоким внутрішнім світом», може навіть і не хотів бути «поетом» (ну, хіба що трішечки, бо навіщо тоді б перевів стільки паперу та спонсорських грошей – це жарт, добре-добре, не вдалий, але нехай).
Набрид пафос, демагогія, дидактика, нігілізм, порнографія і ще багато всілякого не людиноподібного сміття. А у цих збірках пише людина про людину і про людське. Набрид біль, страждання, каяття, криваві сльози, самозжирання. Чи присутні ці давні, як світ, людські емоції та моральні тортури в поетичних зізнаннях автора? Так, їх не уникнути нормальній людині, яка вже провешталася по світу білому тривалий час, але... Вся справа в «але»... Петренко не виплюнув нам, читачам, усі свої духовні нутрощі в обличчя (вибачаюсь за натуралістичний образ), щоб ми подавилися і почали блювати своїми (знову вибачаюсь за натуралістичний образ). Він просто трохи змінив кут зору як на себе, так і на все інше, поставив інший ракурс (швидше це властивість його психо-фізичної природи) – і все стало не так страшно, жити можна, і не тільки –– жити все ж таки варто. Може в цьому авторське месіанство(?):
Слова
космічні,
поети
вічні.
Я не відчула у світосприйнятті автора ні егоцентризму, ні «скаженого болю за всі рани «мого» народу», як люблять скиглити так звані поети-патріоти, ні прагнення потягнути «рядно поезії» тільки на свою голову – і це добре, а що добре, то не гріх.
Він переживає, але в той же час і живе, сподіваюся, що саме в цьому і є авторський іронічний оптимізм (здається, він не любить такого банального слова, але нехай).
Чи є розчарування у автора щодо себе і світу? Так, є. А в кого його немає? Головне, щоб без патології, без клініки, а так – нормально, ми ж не ідіоти. Комусь, якомусь садомазо, може подобається топтати своє життя, витирати ноги і об себе, і об інших. У нашого автора все у межах розумного. Мені здалося, що це від порядності (я так думаю, але автор може заперечити), від власного морально-етичного кодексу. Зрозуміло, що він не в межах «прокрустового ложа», але все ж... Чи відчутна втома? Так, проте, це також природно – навіть нероба стомлюється від лінощів, а що вже й говорити про людину, яка задіяна у «самошетчий» механізм життя. Ліричний герой (чи це той же автор) переживає пронизливо високі миті від певного стану природи, кохання, ілюзії (чи реальності) єднання з чимось трепетно чистим і могутнім, що й дає сили...
Мабуть, варто було все це писати для людей...
Щира N. 10.06.22.11.2006. [ Згорнути рецензію ]
|
